Фрустрація і ще раз фрустрація! Про дитячу агресію і альфа-батьківство

В усіх у житті точно таке буває, що навалюється все і зразу. У материнстві це – звичний стан.
 |  Ліля Криницька   754  

Але іноді він настільки втомлює, що хочеться вити і бігти десь до краю небес. Еліанка знову захворіла. Який раз, питаєте? А за який період вас цікавить? Тоді мені буде легше порахувати. У середньому в нас виходить, що двічі на місяць я беру лікарняний листок. Роботу ніхто не скасовує, звісно, і я працюю з дому, домашні справи теж за мене ніхто, як не дивно, не робить. Іноді настільки «зашиваюся», що забуваю, який день. І о, диво! – у нас більше немає проблем із засинанням: вкладаючи Комаху, я засинаю швидше, ніж вона, а далі – то вже не мої проблеми 🙂

Мамівство буває надихаючим, а буває вимотуючим. Ці стани міняються, чергуються, порою один заходить на довгий час і вже втягуєшся в нього, не здогадуючись, що на підході інший. А потім – трах-барабах – все знову з ніг на голову. На Книжковому форумі зустріла давню і дуже хорошу знайому, ще із тих, наших бездітних часів. Розговорилися. Каже, що, схоже, виявилася неготовою до свого материнства, тобто до тієї його сторони, де плачі, безсонні ночі, зуби, коліки і газики. О, сестро, я теж! 🙂  Бо чи можна якось підготуватися до вічного «все не так»? Ні, можна знати, що мамівство – це не лише уті-путі, маленькі пальчики, перше слово, різнокольорові кульки. Можна вважати, що ти готовий до безсонних ночей, погризених грудей, вічних шмарклів і сліз, але справді сприймати це ЗАВЖДИ спокійно – неможливо! І мама втомлюється, втомлюється, потім злиться, злиться… Це і є типова фрустрація, яка заганяє нас у замкнене коло дратівливості, незадоволення, злості, ще одного незадоволення, втоми, свіжого роздратування. А потім це все виливається в агресію. Ні, звісно, може і не виливатися, але зазвичай таки виливається.

Звідки береться агресія? Вона йде від фрустрації. Що таке фрустрація? Це роздратування від того, що щось пішло не так. Саме накопичення роздратування виливається в агресію. Іноді мене виводять із себе просто розкидані по всій квартирі іграшки. Так, звичайні іграшки. О, як це можливо? Це ж усього лише дитячі іграшки! Діти ж такі пустуни, вони завжди все розкидають! Так, але коли деталі лего я знаходжу в ліжку – я не радію. Фрустрація – базова емоція, тобто вона притаманна навіть тваринам, тому немає чого нам, людям, вдавати, що ми без того.

Коли я почала більше вникати у своє роздратування і його природу – почала краще розуміти Елю і її дратівливість та злість. Комаха іноді поводиться, як маленький монстр: вона розкидає все навколо себе, жбурляє улюблену ляльку, рве мої журнали, висипає у велику купу пазли з 10 коробок і перемішує їх. Вона злиться! Вона ричить! І мені насправді не завжди смішно, бо десь поміж тим усім я бачу, що це – реакція на щось, що я пропустила або чому не надала значення. Ну, або надала надмірного – таке теж буває. Я зауважила, що найчастіше Еліана виявляє невдоволення, коли втомлена. Тобто точно так, як і я. А фрустрація може відбуватися через те, що не задовольняються найелементарніші її потреби: відпочинок, голод, спрага, потреба сходити в туалет.

Цікавий факт: у дитини фрустрація трапляється дуже часто, кожні 7 хвилин. Фрустрація може статися через непомітні для дорослого дрібниці: наприклад, пісок сухий і не ліпиться – вежа розсипається, важко знайти потрібну деталь конструктора, у супі виявилася морква…

Також фрустрація часто буває не усвідомлена, коли дитині важко пояснити, що вона хоче – чи то їсти, чи то спати, чи то і їсти і спати, але одночасно. Коли я поволі до цього дійшла, почала робити так: якщо Еля починає буянити і її поведінка мене насторожує – питаю, чи не голодна, чи хоче пити, а можливо, пора в туалет чи спати? За якийсь час я стала зауважувати, що не виявляю більше порваних журналів – це був сигнал, що техніка діє! Дуже проста річ, але вона дала надію, що я рухаюся в потрібному напрямку. Наступним кроком стало – дати дитині можливість вільно виявляти емоції. Це так непросто! Так і хочеться на кожен плач сказати: «Припини! Скільки можна рюмсати?» Але якби мене у мить плачу хтось отак схотів спинити – я б трохи здивувалася і боляче… відповіла в чоло. Фрустрації треба давати вихід! Запас міцності в дитини менший, ніж у дорослого, але й нам порою так хочеться порюмсати! Треба давати дітям виплакатися. Не стікати слізьми, а дати відчуття, що мама розуміє, що мальоті кепсько, і мама приймає це, а сльози мають терапевтичну дію, після них точно стає краще. Для мене було відкриттям, що у дитячій психології вважається, що агресія до 7 років не повинна насторожувати. Чому? Тому що орієнтовно до цього віку діти лише вчаться фруструвати по-дорослому, тобто давати фрустрації вихід іншим, цивілізованим шляхом. Після цього я якось значно спокійніше почала реагувати на Еліанине бажання щось зламати чи знищити – хай це буде зараз і мине за якийсь час, коли вона подорослішає. А коли я менше акцентую увагу на її злості й агресії – вона менше істерить і злиться.

Мені втисячне на допомогу прийшла теорія прив’язаності канадського психолога Гордона Ньюфелда. І я знову згадала про те, що маю бути дорослою і турботливою Альфою. Альфа-батьківство – це батьківство, в якому насичують дитину любов’ю. Коли дитина не сумнівається в тому, що її люблять, тоді її енергія перенаправляється з пошуку близькості й контакту на дослідження себе і світу навколо, а це сприяє розвитку незалежної особистості.

Отож, я альфа-мама і я маю надавати підтримку, підставляти плече, розуміти і приймати! Але найголовніше для мене не забувати, що альфа-мама у відповідь на істерику не впадає в істерику сама, а залишається спокійною і розважливою (чесно, я вчуся 🙂 )

Коли спостерігаю за Еліаною, до мене приходять відкриття. Не завжди приємні, до слова. Я нещодавно усвідомила, що її агресія – це моя агресія. Агресія виходить від мене. Дуже часто ми на помічаємо, як у нас накопичується цілий букет фрустрацій. Ми щосили намагаємося залишатися сильними і не хочемо визнавати, що втомилися… Ми накопичуємо роздратування днями, місяцями, роками і самі не помічаємо, як чаша терпіння наповнюється по самі вінця. А тоді агресія породжує агресію…

Зараз я вчуся розпізнавати і визнавати свої емоції. Мені непросто називати їх справжніми іменами. От – злість, а от – розчарування. А там підкрадається зневіра і сум. Але я почала називати їх уголос і вчу Елю робити так само. Якщо дратується – хай так і каже: «я починаю дратуватися». Також я вчуся її агресію не сприймати як образу, і це дуже важко, бо іноді її слова – болючі. А вона вчиться виявляти емоції, і не завжди це виходить так, як книжки пишуть. Але найважливіше, що коли агресивна атака минає – ми обнімаємося, а не ховаємося по своїх кутках. Ми просимо одна в одної вибачення, якщо погарячкували, і просто проговорюємо, що відбулося і як наступного разу до такого не дійти. І коли я часом нервово кажу Комасі за якийсь поганий вчинок: «Елю, я тебе зараз втовчу!», вона спокійно відповідає з усмішкою: «Не втовцесь, бо ти мене дузе любис!» Я щиро радію, що вона відчуває мою любов, але моя совість каже, що я все одно не права і вчитися ще мені та вчитися бути альфою для своєї дівчинки.