Що об’єднує Черчілля і Жадана: новинки Форуму видавців

Сьогодні у Львові розпочинається 24-й Форум видавців. За 5 днів можна буде відвідати понад  1000 культурних та освітніх заходів. Фокусна тема цьогорічного форуму – «Точка творення»
 |  Ольга Телипська   1903  

 

Львівська газета пропонує свою добірку книг, які не можна пропустити.

 

Фото: Роман Бруцяк

 

Вінстон Черчілль. Саврола

Видавництво Жупанського, з англ. пер. В. Носенко, 2017

Наприкінці XIX століття в літературній моді були «руританські романи№ − твори про вигадані країни центральної Європи з монархічною формою правління, за допомогою яких можна було проектувати різні розв’язки тих чи інших реальних політичних подій.

«Саврола» Черчілля – приклад цього жанру, а заразом і єдиний художній твір майбутнього нобеліата і видатного політика.

У написаній 1897 року повісті йдеться про боротьбу за владу у вигаданій країні Лавранії, яка пережила громадянську війну, але опинилася в пастці тиранії. Тут  одноосібно править жорстокий тиран, проти якого повстає головний герой книги Саврола, – переконаний демократ і прихильник реформ. Збунтувався народ скидає тирана, він гине на ступенях власного палацу. Однак перемога свободи і демократії затьмарена підступами таємного анархістського суспільства, члени якого є прихильники насильства.

В образі головного героя роману Черчілль показав самого себе і вклав в цей персонаж багато рис свого характеру і свої уявлення про життя.

 

Сергій Жадан. Інтернат

Чернівці: MERIDIAN CZERNOWITZ, 2017

На думку Сергія Жадана, «цю книгу добре було б прочитати людям, які ніколи не були на українському Сході, які складають своє враження про Донбас та українсько-російську війну виключно з повідомлень ЗМІ та загальних настроїв у соціальних мережах. Тим, хто готовий за електоральними відсотками побачити живі обличчя».

На дворі початок 2015 року. В центрі уваги доля вчителя однієї зі шкіл на Донбасі, чий дім за мить опиниться на лінії фронту.  І в свідомості головного героя фронт не лише об’єктивний, але й інший – присутній у ньому самому. Історія «Інтернату» виростає з «Луганських щоденників». Але крім суто хронологічного відтворення з «Луганських щоденників» виростає й інша тема – тема цивільної людини, «людини без рушниці», яка перебуває в зоні війни. Для Жадана цей аспект від початку подій на Донбасі був страшенно важливий та болючий – роль і місце кожного з нас в умовах конфлікту, що назріває. Тому що ось ми всі звикли оперувати терміном «місцеве населення», говорити про «настрої місцевого населення», «вибір місцевого населення», проте саме місцеве населення в більшості таких розмов просто позбавлене голосу, виступає – іноді цілком свідомо й добровільно – пасивним дистанційованим свідком подій. Ось це і є одна з тем «Інтернату» – як нам іноді бракує голосу, від якого ми добровільно відмовляємось.

Уривок з роману: «…Одного разу, прокинувшись, ти бачиш за вікном вогонь. Ти його не розпалював. Але гасити його доведеться й тобі…

…Січень 2015 року. Донбас. Паша, вчитель однієї зі шкіл, спостерігає, як лінія фронту неухильно наближається до його дому. Стається так, що він змушений цю лінію перетнути. Щоби потім повернутись назад. І для цього йому щонайменше потрібно визначитись, на чиєму боці його дім…»

 

Фото: Роман Бруцяк

 

Володимир Рафєєнко. Довгі часи.

Переклад Маріанни Кіяновської. Львів : Видавництво Старого Лева, 2017

«- З Z в Україну потрапити можна, тільки прийнявши смерть від рук бойовиків! Від рук матрьошок кольору хакі!

– Прийняти смерть, щоб потрапити в Україну ?! – закусила губу Ліза. – Тобто як це?

– А як завгодно! – охоче уточнила Марина Аркадіївна і кілька разів різко і протяжно каркнула. – Тебе можуть розстріляти, підірвати, отруїти, спалити, забити в підвалах колишнього СБУ. Можеш сама собою з голоду здохнути, благо тут це не так важко, як здається з Києва. Смерть, яка гарантує шуканий результат, виходить при насильницькому повішення, при зупинці серця під час допиту, та хіба мало … »

Критики вже встигли відзначити, що дилогія Володимира Рафєєнка «Довгота днів» може претендувати на статус найважливішого українського роману 2017 року.  Роман – міська балада, казка для дорослих про життя і смерть в часи війни, де фантасмагоричне та ірреальне перемежовується з дійсністю, правдою нашого буття. Роман складається з двох частин. Перша — це моторошна казка, де на околиці Z у триповерховій лазні «П’ятий Рим» без сліду зникають окупанти і щоранку лунає гімн України, де колорадські жуки з ногами-кинджалами перетворюють роздачу гуманітарної допомоги на бійню, де, врешті, аби потрапити у Київ, потрібно прийняти смерть. Друга частина — новели, написані у реалістичній манері та вплетені у тло казки. Новели про людей, які живуть і виживають у Донецьку. Реальні долі, реальні історії, від яких стискається серце.

Уривок з роману: «У Z не працюють фізичні закони. Вірніше, працюють не так, як ми звикли. Сюди коня пришлеш, він віолончеллю стане. Танк обернеться брязкальцем. Мрець – мелодією. Православний танкіст – Бурятії. Ти думаєш, куди гуманітарка дівається, що ми сюди надсилаємо ?!

– Відомо куди, – похмуро сказав Василь, – вся на ринку або в місцевих торгових мережах.

– Тільки деяка частина! – Маршак притиснув руку до грудей. – Запевняю тебе! Більша – по лісах розбігається! Псковська тушонкаізі стратегічних запасів приймає людську форму. Бере зброю в руки і воює за російську ідею! ».

«Довгота днів» для тих, хто любить густу прозу, насичений стиль і чорний гумор – навіть коли йдеться про війну.

 

Оксана Забужко. Після третього дзвінка вхід до зали забороняється

К. : Комора, 2017

Збірка оповідей і повістей, зібраних за три десятиліття невтомної творчості Оксани Забужко, яка вкотре доводить, що в малій прозі сила української літератури.

Першим твором книжки є оповідання «Отже, це злива» 1982 року, конфлікт якого полягає у виборі між наказом і почуттями, коли той, хто мав нишпорити і писати звіти, закохується в об’єкт спостереження. Актуальна на той час тема в лаконічно-емоційному обрамленні авторки й нині читається з трепетом і співчуттям.

Далі – повість-дистопія «Книга буття. Глава четверта», в якій Оксана Забужко не поступається Маргарет Етвуд у високохудожній ненависті до майбутнього.

«Сестро, сестро» − вже класика, що пережила безліч університетських курсових робіт, допомагаючи майбутнім філологам стверджуватися у думці про самостійність і унікальність сучасної української літератури, оповідання про втрачені життя й скалічені долі через репресії НКВС, яке вражає своїм теоретично можливим реальним підґрунтям.

Рік за роком читач добиратиметься до найсвіжішого оповідання «Після третього дзвінка вхід до зали забороняється».

Забужко не могла оминути тему війни та відчуттів мирного населення – «країни хлопчиків Помагаїв», що регулярно сплачують свій «податок на сумління», перераховуючи гроші для АТО.

Не така сувора, як у своїй публіцистиці, письменниця влучає у больові точки, стиха радіючи новому поколінню українців, які вже не мають страхів з описаного у ранніх творах минулого.

Завершує книжку нова, щойно дописана повість, у якій драма непорозуміння між матір’ю й дочкою стає своєрідним підсумком історії цілого покоління — «покоління відкладеної війни».

Уривок з книги: «Може, це все війна, думала вона потім. Може, в усьому винувата війна, і це ЇЇ три роки накопичуване підшкірне роздратування починає даватися взнаки, – так, ніби ми всі мовчки погодилися, що є серед нас люди, яким належить умерти від російських куль, щоб ми могли й далі пити ввечері мохіто перед екраном, коли транслюють футбол, – а ми їм за те будемо платити. І їхнім родинам, коли їх уб’ють. Адже більше ми нічого не робимо, так?.. Хоч і виправдовуємо себе тим, що «помагаєм армії». Через поле, через гай ходить хлопчик Помагай. Ходить по колу ціла країна хлопчиків Помагаїв, і всім їм дедалі важче стає себе поважати. Чоловік уже звично починав день із фейсбучної стрічки, звідки визбирував фото АТОшних сиріт (Ольга так і не привчила себе на них дивитися, їй одразу набігали повні очі сліз, а потім доводилось іти на кухню налити собі чогось міцного, щоб попустило…) – копіював і вносив в окремий файл банківські дані з прохань про допомогу й регулярно перераховував невеличкі, на кількасот гривень, суми: податок на сумління, думала Ольга, але вголос цього не казала – вони взагалі багато чого за ці роки перестали казати між собою вголос, цього теж навчила їх війна: навчила, що словами руйнувати значно легше, ніж кулями, тож краще поводитися з ними обережно й не витрачати намарно без певности. І тому вона всього тільки й сказала малій, що ту одну фразу – зачини вікно, будь ласка, – всього чотири слова, а бач, який вийшов результат…»

 

Кейт Аткінсон. Руїни бога

Львів. Наш Формат, з англ. пер. Я. Стріха, 2017

Людина — це руїни бога. Коли людство стане невинним, життя триватиме довше й перетікатиме у безсмертя так плавно, як ми прокидаємося від сну.

Ральф Волдо Емерсон «Природа»

«Руїни бога» Кейт Аткінсон – це один із найбільш резонансних і формально найцікавіших воєнних романів у англійській літературі останнього часу, родинна сага завдовжки у століття. Серед нагромадження часових пластів (ось погідна осінь британської імперії 1910-х, ось діти-квіти і протести проти ядерної бомби у 70-ті, ось корпоративна новомова початку ХХІ століття) лежить тверда горошина, яка муляє і не дає цілому століттю спати: історія про Другу світову, під час якої головний герой, британський льотчик, бомбардував цивільне німецьке населення. У зв’язку з чим для головного героя – і його навколишніх та нащадків – постає два питання: по-перше, як поєднати очевидний героїзм і жертовність Королівських повітряних сил і етичною спірністю певних наказів? По-друге, як поєднати високий образ героя війни із банальним занудою мирного часу, в якого тільки й життя, що помити баночки від йогуртів під розсаду?

«Руїни бога» не стільки про війну, скільки про те, що робити із воєнним досвідом, коли старі героїчні сюжети не налазять на бардак реальності, а між воєнним життям і мирним повсякденням зяє прірва. Очевидно, цю прірву роман пропонує заповнювати літературою – і дотепно перебирає різні оповіді, які можуть на цю роль підходити, від дитячих авантюрних повістей до записок натураліста. Раз сучасна українська література поки що не спромоглася на притомну велику прозову рефлексію на тему війни, цінуймо імпорт.

Щоб не дозволити авторці, відомій майстрині літературних несподіванок, ввести себе в оману, слід уважно читати епіграфи до «Руїн бога». Один з них, «завдання мистецтва − передавати істинну природу речей, а не бути істиною», натякає на те, що перед нами не просто частина саги про родину Тоддів, а текст, що побудований на заграванні з читачем, на витонченій провокації, результатом якої стане можливість переписати/перечитати фінал роману.

Кейт Аткінсон — британська письменниця, нагороджена Орденом Британської імперії, тричі лауреатка престижної літературної премії Costa Book Awards. Дебютну нагороду вона отримала 1995 року: тоді її роман «За лаштунками в музеї» оцінили вище, ніж книжку знаменитого Салмана Рушді. А серію романів Аткінсон про приватного детектива Джексона Броуді назвав «головним детективним проектом десятиліття» сам Стівен Кінг.

 

Макс Кідрук. Не озирайся і мовчи.

Х. : КСД, 2017

Скептик, атеїст і матеріаліст – так сам себе змальовує автор першого українського технотрилера «Бот» –  письменник Макс Кідрук.  Він — один із небагатьох авторів, який поєднує у своїй творчості чисту жанровість (технотрилер, фантастика, горор) із психологічно мотивованими характерами персонажів (без пафосу й надриву) та логічно завершеним сюжетом.

У романі «Не озирайся і мовчи» буде багато речей з якими  хотів погратися автор. Буде багато символів, від яких в уважного читача, любителя трилерів будуть просто «бігати мурашки по спині», але не від страху. Для Кідрука це дуже знакова книга, автор дає гарантію, що після виходу «Не озирайся і мовчи» купа підлітків кинеться доламувати ліфтовий парк, який залишився нам у спадок від Радянського Союзу. «Коли ви прочитаєте книгу, то зрозумієте чому. Насправді, ліфт – це теж символ, але страшний. У мене є рідери, які читають книжку перед друком, дають зауваження, критикують, і всі до єдиного написали, що історія з ліфтом – це було страшно», – наголошує автор.

Події роману розгортаються довкола чотирнадцятирічного юнака на ім’я Марк, який у своїй школі є об’єктом постійних цькувань і знущань. Знайомство хлопчака з дівчиною Сонею приводить його до місця, що зупинилось у часі, де той може сховатись від своїх життєвих негараздів, однак ця місцина є осередком набагато страшніших речей.

Як пише літературний критик Тетяна Трофименко: «Історію українських підлітків – товстуна й заучки Марка та його подружки Соні, яку б’є і принижує власний батько, – можна прочитати й метафорично: паралельний світ стає для них чи не єдиним способом утечі від ворожого реального світу. Проте це не шкодить динаміці розгортання дії: детективне розслідування, емоційна напруга, відсутність передбачуваного хепі-енду – усе працює на жанрову достовірність і виправдовує читацькі сподівання».

Макс Кідрук — український письменник, мандрівник і популяризатор науки. Автор книжок «Твердиня», «Жорстоке небо», дилогії «Бот», а також роману «Зазирни у мої сни», який увійшов до короткого списку премії «Книга року ВВС 2016». Твори перекладені польською, російською, німецькою та чеською мовами.

 

Фото: Роман Бруцяк

Любко Дереш. Спустошення

Київ: Видавництво Анетти Антоненко, 2017

«Спустошення» — це десята, ювілейна книжка автора. Дереш не зраджує собі, порушуючи теми особистісних і суспільних криз, які переплітаються із філософськими пошуками героїв і смислів навколо них.

«Спустошення» Дереша — це неофіційний гімн для мілленіалів та інтелектуальних кочівників. Це роман для тих, хто знає щось про маніпуляції свідомістю і медитацію, про хаос і несвідоме, про «чорних лебедів» і про Звіра, котрий крадеться у пітьмі.

Реставрація імперії і проект надлюдини, воля й обумовленість, герої креативного класу і нова Орда, що жене своїх коней із розверзлих надр свідомості. Спустошення шириться світом…

Спекотний серпневий день. Троє чоловіків опиняються на одній лінії подій. Кожен здійснює відчайдушну спробу змінити власний сценарій, сценарій людей навколо, сценарій історії. Відомий журналіст Федір Могила влаштовується помічником серйозного інвестора, який бажає вкрай швидко сформувати ринок психотехнологій. Вони вступають в альянс із колишнім працівником радянських закритих лабораторій, професором Гуровим, щоб здійснити інноваційний прорив. Однак кожен із учасників цього союзу, як виявляється, має приховані мотиви. Що це? Сценарії, запущені з аномальної Зони? Постінформаційний апокаліпсис? Чи жадоба сенсу, щоби вистояти у боротьбі зі Звіром, якого Гайдеґґер називав Ніщо?

Між іншим, сцени сексу, описані в романі, користувачі соціальних мереж вже розбирають на цитати, і завдяки своїй образності вони ризикують стати інтернет-мемами.

«Спустошення» — про межу, з-за якої не повертаються.

 

Борис Віан. Серцедер

Вавилонська бібліотека, з франц. пер. Д. Бібікова, 2017

Бориса Віана визнано класиком інтелектуального кітчу, яскравим представником післявоєнного французького авангарду. Його роман «Серцедер» — захоплива психоаналітична пригода серед фантасмагоричних пейзажів та неймовірних героїв. Це перший переклад роману українською мовою і перше за 19 років видання Бориса Віана в Україні.

Роман «Серцедер» − це химерна оповідь про людей, загублених у часі, бо за жовтогруднем йде лютопад, історія мрійника Жакмора, який прагне займатися психоаналізом, але замість експериментальної практики отримує банальний секс.

Створений у 1953 році, «Серцедер» цілком претендує на звання предтечі панк-літератури, адже шаленства і критичності у тексті Віана чимало, як і натуралістичних подробиць, сюрреалістичних епізодів, описів природи, що просякнуті еротизмом.

Відпускаючи кпини про психоаналіз, письменник наповнює твір стількома натяками та відсилками на психоаналітичну теорію, що стає надзвичайно цікаво розплутувати цей, на перший погляд, суто формалістський текст.

Однією з найважливіших сцен у книжці є суперечка Жакмора та Ангеля про те, що означає для людини наявність бажання. «Ми вільні тільки тоді, коли нічого не бажаємо», − робить висновок рудобородий психіатр, опиняючись у пастці дружини Ангеля Клементини та її синів, що вміють літати. Фінал історії не має значення, адже «Серцедер» Віана – ц той випадок, коли задоволення отримуєш від процесу читання, а не подальших рефлексій.

Це перший переклад роману українською мовою і перше за 19 років видання Бориса Віана в Україні.

Борис Віан – французький прозаїк, поет, джазовий музикант і співак, один з видатних представників авангарду. Писав не лише під своїм іменем, але й під 24 псевдонімами, найвідоміший з яких Вернон Саліван.