Олексій Вертинський: Першого грудня я вдягну сукню

Свого часу за 50 гривень (а тоді це були непогані гроші), він поголив голову і тепер його лисина – його візитівка.
 |  Ольга Телипська   4770  

Відтоді життя налагодилось: вранці прокинувся, голову «напінив», кілька рухів — і ти вже готовий. Він – людина-перформанс: із задоволенням вдягає жіночі сукні, а життя його навчило, що за спробу «поганяють понти» розплата неминуча.

Як бути собою і за що його не люблять колеги по цеху, у студії Радіо FM Галичина розповів народний артист України Олексій Вертинський.

Не улюблений актор

Знаю тих, хто мене не любить і навіть більше – ненавидить, такі розборки в житті бувають! Але не хочу про це говорити, бо … прийдеться називати прізвища.  Як правило, це – колеги. Вони не розуміють, з якого це дива на Вертинського глядач іде, а я ж такий красивий, талановитий і чомусь сиджу своїми «булками» на табуретках і ніхто до мене не звертається. Не знаю, це, можливо, з розряду психіатрії, але ж кожен актор йшов у цю професію, щоб мрія здійснювалась, щоб він втішав, тішив глядача кожного вечора.

Мрії треба служити

Я мріяв стати актором, і сам тепер дивуюсь, як мені вдалося це здійснити. Я з провінційного містечка – Суми. Там, окрім театру і кінотеатру, не було жодних закладів освіти. Мені, щоб стати актором, прийшлось тягатися по світу, навчатися. А в ті часи, у Совку, були найбільші конкурси у театральні інститути.

Я взагалі хочу щоб люди, які ще не визначилися в своєму житті, служили своїй мрії. Не тим грошам, які вони зможуть заробити в якійсь іншій сфері, а – мрії. Бо біда буде.

Про успіх

Це якась омана чи примара. Людям часом здається, що якщо людина успішна, ми її бачимо кожного вечора в театрі, то вона і гроші лопатою гребе, і щаслива, і «дєвочкі» доступні, банкети, гульня. Можливо дехто і йде в цю професію за цим феєрверком. Але він – феєрверк – дуже швидко закінчується, і навіть – плачевно. Щоправда, я й сам дещо встиг вхопити з нього.

Про життя без мрії

Зараз у мене немає мрії. У мене стільки роботи. Хоча! У мене бували пориви, коли я полаюсь з керівництвом, коли горшки поб’ю, і, я собі думаю: «А чи не зайнятись мені капелюшками, наприклад?!». Бо я знаю, на мій череп так важко знайти прикольну шапочку, а то все таке «голіме», і я наче з нормальної людини перетворююсь на інопланетянина. А при цьому воно коштує бог знає яких грошей, а  надінеш, і потім викинеш.

Про життя от кутюр

Ходжу по подіумі і залюбки. Ось зараз Віка Гресь запропонувала 1 грудня виступити в її колекції от кутюр, і я її питаю, бо вона взагалі жіночий дизайнер: «Що ти, Віка, мені придумала?». А вона каже: «Для тебе – чоловіча сукня!». І я думаю, а чим вона буде відрізнятись: що бюстгальтера не буде чи що? А Віка каже: «Тебе це не стосується, потім розберемось!». Одним словом, вона в мене 1 грудня «забила», щоб я нікому цю дату не віддав.

Про школу

Про школу в мене немає нічого втішного сказати. Цілком можливо, що це не педагогічно зараз говорити, що не дуже радію з того, що навчався в школі. В мене дуже мало веселих спогадів лишилось: перша вчителька була нудна і якась каверзна. Я в школі страждав від того, що моя сім’я  не багатою була.

Уяви, це 60-ті роки, що ми мали?! Нас в сім’ї було четверо дітей, батьки все тягли на собі, і ми не могли ще якісь подарунки вчителям робити. Але була окрема категорія учнів, в яких там тато совєтський канал будував, може, і не будував, але був причетний. І вони вже якісь подарунки і робили, а вчителька скоро «вкурила», що з цими треба дружить, а з такими як Вертинський: «нафіг з пляжа!».

І от коли лунає пісня «Вчителько моя…», в мене зуби в роті скрегочуть, думаю: «ну, нащо так брехати?».

Наодинці з собою

Знаєш, я знаю, що грати треба на сцені. А в решті життя я нічого не граю, хоча не завжди це легко. Я для людей якась незвичайна персона, якийсь «лунатік»: тому що і вдягаюсь якось не як вони, і на себе прикрас начіпляю. Одним словом, у кожної людини якесь своє враження про мене складається, але я знаю, що я не граю.  Дивуюсь, коли мої колеги актори грають по життю, понти ганяють. А в мене, ти знаєш, якщо буває бажання якесь понтанутись, воно в мене чогось боком виходить. То щось втрачаю, або ногу підверну, розтягнусь у цьому купюрі. І я собі сказав: «Спокійно, Олексію, просто живи та й все».