Чайлдфрі по-українськи: філософія комфорту чи терору?

Мої знайомі поїхали в пологовий народжувати четверту дитину. Я дивлюся на їхню сім’ю і захоплююся: вони знають, для чого їм діти, що з ними робити, чому їх так багато, і що це ще не межа. Інші мої знайомі поїхали у Мексику і я ними теж захоплююся: у них немає дітей і вони чітко та усвідомлено можуть пояснити, чому прийняли таке рішення, спокійно і відверто відповідають на уїдливі питання «Ну, коли вже?» і не менш спокійно ставляться до чужих дітей.
 |  Ліля Криницька   5215  

У мене неймовірні люди у колі спілкування, які проте не можуть показати реальний зріз нашого суспільства. Бо загалом в обох ситуаціях дуже часто можна спостерігати крайнощі, і вони добряче напружують усіх навколо. Багатодітні сім’ї викликають відвертий подив у оточення («Нащо вам так багато дітей?»), свідомо бездітні сім’ї викликають нерозуміння і зневагу (“Не нагулялися ще?», «Одумаєтеся і вже буде пізно», «Та у старості нікому буде й води подати…»)

Я – мама трирічки, яку останні десять місяців штормить так, що я значно більше розумію тих, хто свідомо відмовляється від дітонародження. Ні, це майже не жарт. Звичайно, я почуваюся безумовно щасливою зі своєю Ель, але іноді все ж хочеться утекти на безлюдний острів. О, навіть не так: на бездітний острів☺

Як засвідчили результати соціально-демографічного дослідження «Сім’я і діти» Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАНУ, майже півмільйона українців взагалі не бажають мати дітей, причому тільки 17% жінок не народжують через проблеми зі здоров’ям. Решті заважає або економічна нестабільність, або особиста філософія. Демографи вважають, що саме розширення свободи вибору у питаннях відтворення потомства і лібералізація цієї сфери все більше впливає на процес народжуваності в Україні. Однією із найпопулярніших тенденцій нашого століття стала свідома відмова від можливості мати дітей, що втілилася в ідеології «чайлдфрі».

Напевно, вже всі чули цей термін, проте не всі завжди його розуміють правильно. Зазвичай люди приймають це як дітоненависництво, і в Україні це особливо відчутно. У нас не толерують присутність дітей, а особливо, якщо вони подають явні ознаки життя – їдять, п’ють, просяться в туалет, плачуть чи й просто голосно розмовляють. На моєму «улюбленому» 52-му відділенні Укрпошти у Львові одна чудесна вічно озлоблена пані запросто каже мамам, які приходять із дітьми: «Закрийте їм рот або вийдіть геть – тут працюють люди!» Люди? А це, до біса, хто прийшов? Нелюди якісь? Тварини? Моя Еля якось одного разу по-дитячому запитала: «А чому ця тьотя така отруйна?» А я кажу просто: бо вона не любить дітей і демонструє це надто агресивно. Так, вона не мусить любити усіх дітей на світі, але й ми не мусимо терпіти образи. І я підозрюю, що в цієї жінки є власні діти й онуки, яких вона по-своєму любить, проте бракує людяності і простого прийняття інших дітей. Але є люди, які взагалі не переймаються дітьми. І не народжують, і уникають чужих. Або не уникають, але й захвату не висловлюють. Вони – чайлдфрі, їм можна. Як так сталося, що ідея бездітності набула популярності у світі, де активно пропагували продовження роду і множили дітей одне за одним?

Ідеологія «дітовільних» людей бере свій початок із демографічної теорії, створеної наприкінці ХVIII століття англійцем Томасом Мальтусом. Згідно з нею, ріст населення планети значно перевищує зростання продуктів харчування, що у майбутньому призведе до голоду, якщо вчасно не зупинитися. Мальтус настійно пропонував бідним верствам населення обмежити дітонародження за допомогою статевого утримання, а його послідовники – неомальтузіанці – пропонували використовувати для цієї мети нешкідливі засоби контрацепції. Також у філософії існує така концепція, як «антинаталізм», послідовники якої негативно оцінюють відтворення потомства у принципі, аргументуючи це тим, що кожна новонароджена людина заздалегідь приречена на страждання. На думку антинаталістів, використовуючи цей підхід на практиці, можна вирішити проблеми перенаселення та виснаження енергетичних ресурсів у низці країн.

За однією із версій, термін «childfree» (вільний від дітей; бездітний) був придуманий у 70-х роках на противагу слову «childless» («бездітний») нині неіснуючої The National Organization for Non-Parents (Національної Організації для Небатьків). Її творці – американки Еллен Пек і Ширлі Радлов – обґрунтовували свої ідеї таким чином: «На початку 70-х років тридцятирічна жінка, яка не має дітей, сприймалася як неповноцінна. Виправданням її бездітності люди вважали погане здоров’я, нетрадиційну сексуальну орієнтацію, психічні захворювання, зловживання алкоголем або наркотиками. Нікому і в голову не приходило, що жінка не має дітей з однієї простої причини – у неї немає бажання». Основною метою організації було довести суспільству, що відмова від материнства – це нормально.

Сьогодні, коли ми вже вголос говоримо про права і свободи жінок, але ще не зовсім готові морально до їх усіх дотримання, жінка усе ж має право спокійно заявляти про своє небажання народжувати дітей. Однак, на розуміння їй розраховувати не доведеться, бо бездітність досі сприймається як неповноцінність. Я народила Еліанку у 32 роки, ану, вгадайте, скільки тисяч разів мене до того запитали, чому я не заміжня і не мати сімейства? Я знаю багато щасливих і успішних жінок, які не мають дітей. З різних причин, звісно, але одна із них – справді не мають бажання. Наразі не мають, але усе може змінитися.

Особливої популярності ідеологія «childfree» набула у 1990-ті, коли вчителька молодших класів Леслі Лафейетт із Каліфорнії сформувала одну із перших сучасних груп чайлдфрі, the Childfree Network (CFN). Організація категорично відкидала дітонародження як обов’язок кожної жінки, боролася за дозвіл абортів і зменшення вікового порогу на стерилізацію. На початку 2000-х чайлдфрі-рух прийшов і на територію України, з’явилися перші тематичні форуми і групи у соціальних мережах. Але активності вони не проявляють, західні активісти руху поводяться набагато активніше, наприклад, вимагають від уряду скасувати соціальні та податкові привілеї для співгромадян, які мають дітей. До речі, вони вже змогли домогтися багато чого – у Європі та Америці вже є цілі мережі готелів, у які не допускаються постояльці з дітьми молодшими 10/12/16 років, у багатьох музеях існують певні години, коли не допускаються шкільні групи, також існують ресторани і кінотеатри, куди не пускають з малюками, авіарейси та залізничні вагони винятково для дорослих.

І ось тут я згадую чайлдфрі філософію по-українськи і вираз обличчя усіх тьот і дядь в музеях, у ресторанах, у театрі, коли ми з Еліаною приходили туди у її немовлячість. Здається, ми переплюнули навіть законодавців ідеології, перетворивши просто ідею у нетерпимість. А це вже не сhildfree, а чистої води сhildhate.