Назад у минуле, або Хвороба як маленький декрет

 |  Ліля Криницька   2456  

6:30. Еліана ще спить. Голосно сопе, але спить – вночі впала температура і їй стало легше. А я обнімаю ранок. Сонна і сонно, але обнімаю. А потім готуватиму млинці з яблуком. А, ні, спочатку вип’ю свою каву і напишу хоч кілька рядків. Мале крутиться і шукає собі краще положення, я заглядаю на неї з кухні, і дивлячись на годинник, мрію: «хоча б до 8, ну, будь ласочка!» Неспішно обдумую плани на день і вгадую, що із того всього усе ж вдасться зробити. Ні, я справді сьогодні ніде не спішу, на жаль. Бо у нас несподівано, але знову сталася хвороба, а хвороба з малою дитиною – це такий собі маленький декрет. Коли знову все зав’язано на дитині. Коли ти сам і керуєш усім часом, і не керуєш зовсім. Таке собі дежавю. А, ні. Мрія не збулася – дитя вже крутиться і сон її хиткий, на годиннику заледве 7 ранку. Писання буде потім, і кава стане передобідньою.

Коли Еліанка хворіє – ми ніби повертаємося у минуле: я не спішу на роботу, вона не спішить у садок. Ми прокидаємося, я працюю, готую, снідаємо, читаємо, сваримося, ще читаємо, будуємо вежі, сперечаємося, я довго вкладаю Елю на денний сон, вона весь час питає, чи вже вечір… А в її обідній сон я пишу і працюю. Потім по колу. Зараз, як ніколи, я вже можу оглянутися на свою декретну відпустку і точно сказати, що це був неймовірний час занурення у себе. Так, я не про дитину, а саме про себе. Вийшовши на роботу після трьох років декрету, три місяці тому я почала нове життя, досвіду для якого набиралася роки перед тим. Сьогодні я бачу, що три попередні роки були дуже ресурсним часом: я мала можливість довго розглядати себе у будь-яких життєвих ситуаціях, аналізувати думки, ловити відчуття, зауважувати зміни і мріяти. Передусім про те, що буде після декрету. Хтось мріє про його закінчення, хтось того закінчення боїться, а я просто проживала всі відміряні календарями дні і не поспішала, і не старалася затриматися у них на довше. Знаю багатьох жінок, які після народження дітей дуже круто поміняли життя саме в або після декретних відпусток. І допоки тривала моя власна – я ще не розуміла до кінця отої основної чужої причини таких змін. А потім так відверто відчула її, що вже годі було жити по-старому. Плекаючи маля, зависнувши у часі і просторі, заглибившись у себе, ми нарешті починаємо бачити свою внутрішню дитину, ми знайомимося з нею заново, згадуємо про те, як були щасливими не завдяки чомусь, а просто тому, що ми є. Світ починає мінятися від наших думок, а поміж клопотами прозирають справжні і щирі емоції, пориви. Як довго ми забували про себе! Скількома шарами проблем ми накривали себе, щоб стати відповідальнішими, загартованішими, твердішими у рішеннях, стриманішими в емоціях. Щоб здаватися достатньо дорослими і серйозними для світу, в якому щирість і безпосередність – сумнівні чесноти. Але в цьому марафоні ми так рідко почувалися щасливими! Чому?

На прийомі в остеопата я розповідаю, що втомилася бігти. А Саша питає мене: «А куди ти біжиш? І – по що?» А я якось навіть і не знаходжу, що б отак відразу відповісти. Вона ж дає домашнє завдання: записати по пунктах, по що і куди я біжу, для чого мені це, як я почуваюся в цій гонці, якою себе бачу в майбутньому. Багато завдань. Я після прийому записую їх, щоб потім повернутися до думок про себе і відповісти на ті всі питання. Бо поки що – робота, нова гонка, попереду новий телесезон, робочих завдань – вище голови, а тут ще й особисті…

Проходить тиждень, а я так і не написала те, що мала. Тобто те, що хотіла. Побут, робота, Еля – ось моє життя зараз. Можна в довільному порядку, ніхто не образиться. Я знову біжу… І от – гоп! – Еліана захворіла. Знову «лікарняний», – вже вдруге за місяць, – я знову заземляюся, понуро дивлячись на температурну дитину. А потім стається щось неймовірне: мій понурий погляд наповнюється світлом, я бачу зміст у всьому, що стається! Але от халепа: я ж бачила його і попередні рази, проте, не надала тому потрібного значення. Ситуація повторюється, і повторюватиметься доти, доки я не проживу її інакше, з висновками і користю.

За три роки декрету я так і не вивчила англійську, а мій тренажер з івриту, встановлений на телефон, вже років два нагадує, що вийшла нова версія, оновити б… Я ж і не зареєструвалася навіть! І валяти шерсть я не навчилася, і не пішла на курси крою і шиття. І о, жах! – не прочитала жодної паперової книжки від першої і до останньої сторінки! Зі сторони це виглядає, напевно, безпросвітною лінню. Але хіба я маю на себе дивитися зі сторони? За цей безцінний час я спробувала (і мені сподобалося!) дивитися на себе з середини, відчувати себе і свої бажання. І не робити того, до чого не лежить душа. Я стараюся не змушувати себе до занять, які крадуть мою енергію, не брати на себе зобов’язань, які порушують мої кордони, не спілкуватися з тими, хто цього не прагне. Це важко. На це ображаються. Цього не розуміють. Але це загартовує стократ краще, ніж усі гонки світу!

Лише нещодавно я усвідомила, що у мене є ціле «кладовище» недочитаних книжок, тих, які мені «не пішли». Колись я і уявити не могла, що кину отак книжку на пів дороги, я домучувала все, бо ж то несерйозно – не дочитати. А зараз я спокійно зупиняюся і не йду далі, якщо чую, що не хочеться. Коли починаєш чути свої бажання – виростають крила, а коли починаєш на ці бажання адекватно реагувати – крила розправляються. І чи відбудеться політ – вирішувати тільки нам.

Моя внутрішня дитина вимагала сьогодні сирник Простий сирник із шоколадом зверху. А вчора вона хотіла читати Елі нові казки, ті, яких вона сама ще ніколи не чула. В інші дні їй хочеться новий светрик, довго дивитися в небо, гуляти в лісі, але основне її щоденне бажання – це робити щось нове, весь час робити щось таке, чого я не робила досі. Їздити новими маршрутами, їсти нову їжу, читати нові статті і книги, слухати нову музику, одягати яскраві речі і носити кольорові прикраси. Просто досліджувати світ. Дитина показує, у чому я можу розслабитися, де можу стишити хід, зловити своє задоволення і тримати стільки, скільки схочеться. Еля захворіла і я оглянулася навколо. Спекла сирника, почала нову книжку, викинула цілий стос речей, яких я ніколи не одягаю. Витерла пил на найвищій шафі, помила найглибші шухляди, а заодно ревізувала свої думки. Напевно, мені ще доведеться навчитися багатьох речей, але зараз я хочу перед усім здобути вміння жити настільки розслаблено, щоб не пекли м’язи, і не хворіла Еля. Щоб своїми страхами не притягувати проблему за проблемою. Знаходити час на важливе, думати про добре, жити цим днем і з вірою не тільки у власні сили. Здається, я вже знаю, чого хочу, а далі… А далі – буде