Ділитися чи не ділитися? От у чому одвічне питання!

 |  Ліля Криницька   3085  

Якщо ви мама або тато, то ви знаєте, про що я пишу. З усіма батьками періодично трапляються конфузи і колапси, пов’язані з іграшковими баталіями. На дитячих майданчиках завжди, у всі часи, можна було спостерігати картину, коли одна дитина забирає іграшку в іншої, власник не віддає, обоє лементують, а поруч батьки, по обидва боки, умовляють або й наказують: «Дай дівчинці/хлопчикові погратися!» Ніхто не хоче, щоб про його дитину думали, що вона – скнара, і батьки не виховали в ній елементарної здатності ділитися. Тому всіма способами стараються сигналізувати: ділитися – це добре, це правильно, роби так! Але воно не працює! Чому? Тому, що порушує межі власності і комфорту маленької людини. Все просто, але про це не так часто думають тато і мама маленької «скнари».

Моя Еліана не ділиться іграшками. Зовсім. І я не тільки не заохочую її до цього, а й навпаки, підтримую її рішення не «ділитися» у класичному значенні. Натомість, вона вміє іграшками обмінюватися. Це легше для її свідомості, це природно у моєму розумінні, ми змогли це реалізувати багато разів і точно кажу: це працює! Свого часу я знайшла формулу, яка мені д-у-у-у-уже припала до душі, і яку я вирішила апробувати на власній дитині (Хе-хе, а ви для чого народжуєте дітей? Я – для експериментів). Отож, ця штука називається «обмін, орієнтований на дитину». Його запропонувала письменниця, мама двох дітей Хізер Шумейкер, автор книги «Не ділитися – нормально … І інші неправильні правила виховання розумних і чуйних дітей». Книжка саме про це і не тільки про це, але пояснює методику чудово.

Батьки, які змушують дитину ділитися, не мають на думці нічого поганого. Або вони так думають. А мені видається, що це у кращому випадку – глибоко вкорінене бажання, щоб діти були щедрими, добрими і подобалися оточуючим, а в гіршому – щоб були, як усі. Теоретично, кожна сім’я хоче виростити (або виховати – це ближче поняття) чуйну і добру дитину. Але в який спосіб? Традиційний спосіб, за допомогою якого ми хочемо цього досягти, часто має зворотний ефект. Діти можуть навчитися доброті і бажанню ділитися, але це повинно йти зсередини. Як батьки, ми повинні бути їх провідниками, але якщо ми змушуємо їх ділитися, то для дітей це жахливий досвід – коли у них щось забирають прямо з рук прямо зараз. І хто? І під чиїм прикриттям? Батьки це схвалюють!

А як можна інакше? Метод обміну, орієнтований на дитину – це не новий винахід велосипеда, це просто очікування, поки дитина не награється. Тобто у нас є два завдання, якщо ми хочемо досягти мирного «діління»: відростити дзен, а з ним терпіння, щоб не підганяти, а потім дати дитині достатньо часу для повного захоплення грою або іграшкою, без втручань, без нагадувань і натяків. Дитина грається – і нехай весь світ зачекає! Хіба не про це ми всі, батьки, мріємо? І от саме в такий час, коли маля повністю занурюється у гру або дослідження світу, в цей час проявляється найвища форма навчання дитини. І тут гоп! – приходить Петрик і вимагає у вашої Еліани її екскаватор. А далі починається життя. І воно може бути різним: мама Петрика може вдавати, що дивиться на райдугу і чекати, поки її син вирве з рук Елі іграшку, може заохочувати сина попросити іграшку, може тиснути на вашу дитину «та дай вже, він віддасть тобі зараз!», а може сказати, щоб погрався чимось іншим чи запропонував щось для обміну. У вас теж варіантів удосталь! Але якщо ви перериваєте гру власної дитини, забравши її іграшку або й навіть просто закликаючи нею поділитися, ви не просто перериваєте процес навчання чи пізнання світу, а й викликаєте у дитини бажання триматися за ту іграшку і руками, і зубами. Дитина втрачає відчуття спокою і безпеки, відчуває, що може втратити щось цінне, і починає його боронити зі ще більшою силою.

Чи любите ви віддавати комусь книжку, яку самі саме зараз читаєте? От я приходжу, бачу у вас в руках «Тріумфальну арку» і починаю її смикати собі. Я хочу її читати вже, от саме зараз, у цю хвилину! А то раптом бажання мине?! Або ви, ні, ок, хтось інший, приходить до мене і починає кидати косі погляди на мій «Шлях митця». Що я зроблю? Не віддам, правильно. Не віддам, бо це моя книжка і саме зараз я її читаю. Але коли дочитаю – тоді подумаю, чи вже готова її відпустити. Те саме з машинами, сумками, власним обідом, зрештою! Ми не мусимо віддати саме зараз щось комусь іншому, бо хтось його бажає! То чому дитина мусить? Бо все це гра? Бо дитина – це несерйозно? Та це серйозніше за всі машини і книжки у світі, бо звідси починається те важливе, на якому дитина у дорослому віці будуватиме своє життя!

І ще. Дитина, якщо її не відволікати, отримує відчуття автономності, яке дозволяє їй вчитися за допомогою вільної гри, а це вже значні когнітивні переваги! А далі більше: дитина, яка розуміє і вірить, що у неї ніхто не відбере іграшку, може демонструвати справжні чудеса щедрості! Навчання внутрішньої щедрості є важливою частиною морального розвитку дитини, а ще вміння постояти за себе. Зовсім маленькі діти можуть показати свою позицію жестами і позою, а ті, хто вже говорить, можуть сформулювати так: «Я ще не закінчив, ти візьмеш іграшку, коли я пограюся». Але цьому треба вчити! Дитині треба показувати приклад і вона зможе так і сама! Навчити дитину говорити «ні» спокійно, рішуче, але щоб не образити співрозмовника – важка робота, для якої потрібно багато сміливості та практики, і на жаль, не кожен дорослий вміє так встановлювати межі. Я, до прикладу, досі вчуся, тобто ми вчимося з Еліанкою разом. Але якщо вчасно не навчитися говорити «ні», у майбутньому дитина може серйозно страждати від буллінгу.

Ще один цікавий і непростий виклик для батьків, це навчити дитину керувати гнівом, розчаруванням і відкладеним задоволенням. Бо усі ми сердимося, з кожним буває, що не хочемо чекати! Але чи вміємо по-справжньому розумно із цим справитися? До прикладу, та сама ситуація з відбиранням іграшок. Мені подобається думка, що дитину треба вчити розумінню, що вона має право на різноманітні емоції (без засудження), але, перш ніж отримати іграшку, їй потрібно почекати. Виховання звички відкладеного задоволення набагато цінніше, ніж негайне задоволення бажання. Замість реальної щедрості діти, яких змушують ділитися, дуже швидко вчаться маніпулювати, тому що вони бачать, яку реакцію викликає у дорослих саме слово «ділитися». Коли дитина каже «А Катруся не ділиться!», тато і мама навперебій схоплюються і гайда змушувати цю Катрусю віддати іграшку. Стоп, але це вже навчання маніпуляції, а не доброті і щедрості! А воно нам треба?

Кожного разу, збираючись у садок, Еля бере зі собою улюблену іграшку. От зараз тиждень «мами Жирафи», справді улюбленої з народження. Чи захоче Еля нею ділитися? Ні, звісно. Чи захоче обмінятися? Можливо, але сумніваюся. Хоча я вчу її, що щодня можуть виникати ситуації, в яких її Жирафка стане бажаним об’єктом для іншої дитини. Що робити тоді? Якщо це надцінний об’єкт для дитини, вона має тримати його в безпечному місці (найкраще – у руках), щоб інші діти розуміли, що просто забрати її не можна. Але вони можуть спробувати її обміняти на щось інше!  Схожим чином можна діяти і тоді, коли приходять гості: можна просто прибрати з поля зору ті іграшки, якими дитина точно не захоче ділитися. І якщо комусь здасться, що це погана порада, то таки ні, хіба би хтось хотів увесь вечір розбороняти і мирити заплаканих дітей.

Ну, і напевно, найважливіша ремарка: у таких іграшкових, здавалося б, моментах направду виявляється рівень довіри дітей до батьків. Якщо маля упевнене, що батьки іграшку не відбиратимуть на догоду комусь, воно швидше відпустить річ. Ми з Елею не прижилися у пісочницях навколо дому, бо там інша правила виживання. Ми їх не підтримуємо, ми категорично проти відбирання, тому Комаха грається наразі переважно сама. У садочку в неї буває дуже по-різному, але я знаю точно, що у неї є досвід володіння річчю, є відчуття «своє» і «чуже», і вона розуміє, коли робить кепсько. І ми потім разом усі ці ситуації розбираємо і проговорюємо. Так жити легше і цікавіше. А як ви вчите дітей «ділитися»? Обмінюймося досвідом, ставаймо мудрішими батьками.