Чи не пішов би тато у… декрет? Про гендерну нерівність на рівному місці

Сидимо учора зі знайомою, діти бавляться поруч у піску, а ми розмовляємо про те, про се. Нам із нею не завжди просто, але завжди цікаво: маючи часто протилежні думки на одне й те ж, через час і роки якось зуміли пронести (чи протягти?:) повагу до інакшості.
 |  Ліля Криницька   4166  

Вона нарікає, що чоловік любить дітей у свій, для неї дуже дивний, спосіб: дуже дозовано і тільки у доброму настрої може погратися або подивитися з ними мультик (тобто безпечно подрімати під прикриттям). Їй боляче, що побут і робота розвели їх на різні береги, що живучи під одним дахом, бачаться вряди-годи, а на дітей чоловік часу й поготів не має: то ще сплять, то вже сплять. Вона ображена. І не почута. Навіть не вислухана. Вона каже мені те, що так і не сказала власному чоловікові. І насправді їй не потрібні мої відповіді, бо це не наш діалог, а її і його, це як генеральна репетиція перед прем’єрою, яку щоразу скасовують чи переносять. Крутить у руках доньчину ляльку, штовхає ногою пустого возика і каже:

  • – Хочу тебе щось попросити, можна? – і не піднімаючи очей, після кількасекундної паузи додає: – Ти можеш написати про це все? Я б йому показала, сказала б, що от, бачиш, інші жінки думають так само, що то не в мені проблема, як тобі здається! І то ж не брехня! Бо я знаю сто-п’ятсот таких жінок!
  • А про що? Ти ж усе довкола та довкола… Та про той клятий декрет! Чого він сам не сяде з дітьми, чого мене доїдає, що я в декреті, з мене користі нуль, а він працює, втомлюється, заробляє?… Я не невдячна, я загнана! І мені образливо!

І мені. У нас у кожної свої образи. І я не маю права ображатися на її чоловіка, бо ми і не спілкуємося, і в стосунки їхні я не вникаю. Але мимоволі в мене спливає глибока образа на всіх, хто думає не так, як моя знайома. Ось саме у цю хвилину. Ми у змові. Це поки що тиха змова, але настане момент і ми заговоримо. Я вірю, що вона не мовчатиме точно. А я напишу. І це не просто пост підтримки, не неправда заради чиєїсь особистої вигоди. Це протест проти системи цінностей, у центрі якої жінка, яку насправді не цінують.

Ми вийшли з Радянського Союзу. Формально, так. Бо в реальності ще десь по коліна у тій застояній воді в очікуванні змін. Ми пам’ятаємо, що і в країні Рад державна політика щодо матерів змінювалася. Наприклад, відпустка з догляду за дитиною, до якої ми звикли і яка зараз становить три роки, з’явилася в пізньорадянський період. Уперше у світі її запровадила більшовицька влада у 1917 році, і тоді ця відпустка становила лише три місяці. Уже в 1970-х її збільшили до року. Три роки декретної відпустки впровадили в часи «перебудови», коли виникла суспільна дискусія щодо того, щоб повернути жінку до сім’ї. Тобто спочатку її кидали у сталеварні, на лісоповал, на цегельні заводи, а потім згадали, що місце її – вдома! Хоча більшу частину історії радянського суспільства держава підтримувала так званий «гендерний контракт працюючої матері», тобто від жінок очікували, що жінки і народжуватимуть, і працюватимуть. І швець, і жнець, і на дуді грець!

Чи щось змінилося тепер? Гендерний контракт матері, яка працює, домінує, звичайно, й сьогодні, але виникають інші жіночі стратегії. Наприклад, з’являються кар’єрно орієнтовані мами. Перемагає ринкова економіка, і щораз їх, однозначно, більше, бо суспільство стає конкурентним. Але паралельно із цим з’являється й інша стратегія  – це жінки, які хочуть виключно виховувати дітей. Тут мова і про бажання, і про можливості. Чому? Та тому що тривала декретна відпустка поряд із браком місць у дитсадках та скороченням ясельних груп стимулює жінок радше залишатися вдома, аніж інтегруватися до ринку праці/ Тим паче, що, на відміну від європейських країн у нас немає окремої квоти для тата у відпустці. Закон каже, що батько може брати цю відпустку, але на практиці таких оригіналів дуже мало, правда? Скількох знайомих татів у декреті ви маєте? Я  – жодного. Ну, якщо не рахувати журналіста Артема Чапая, який минулого року видав книжку «Тато у декреті» про свій півторарічний досвід «сидіння» з двома дітьми. Чому ж ми такі відсталі? Чи то за кордоном тати з іншого тіста? Чи діти у них інакші? Чи дружини сміливіші і повернутіші на власному розвитку і зароблянні грошей? Чи просто інститут сім’ї – це про сім’ю, а вона, як відомо, починається із двох?

Сьогодні можна зауважити, що все більше країн поступово відходять від традиційної моделі сім’ї, в якій один із партнерів, частіше чоловік, виконує роль “годувальника”. Скажімо, у Швеції декретна відпустка триває 480 днів; скористатися нею може як батько, так і мати дитини. Оптимальним варіантом вважається рівномірний розподіл цих 480 днів між обома батьками, але до цього ніхто не примушує. Єдине застереження – батько повинен “відбути” щонайменше три місяці цієї відпустки. Якщо він цього не робить – ці три місяці “згорають”, їх не може використати мама. В Ісландії ця “квота батька” складає теж три місяці. У Норвегії сукупна тривалість відпустки для обох батьків – 54 тижні; з них виключна “квота” матері – 9 тижнів, батька – 6 тижнів. Решту часу вони можуть розподілити між собою на власний розсуд. Гарним прикладом цьому контексті є Швейцарія, де досвід роботи подружжя у період догляду за малими дітьми ділять навпіл для врахування обом членам сім’ї до трудового стажу. Батько в декреті – звичне явище і для Норвегії. Там із 1994 року для обох батьків «зарезервовано» по 14 тижнів відпустки. Польща теж френдлі до татків у декреті. Із 26 тижнів відпустки з догляду за дитиною перші 14 призначені виключно для жінок, потім можна «помінятися»  із чоловіком. Але два тижні усе-таки – це виключно для батька.

Важливо, що оці квоти – це не просто задеклароване право, там впроваджені механізми стимулювання, щоб чоловіки цю відпустку брали. Наприклад, у згаданій вже Швеції, якщо батько не візьме частину відпустки з догляду за дитиною, сім’я на цей час втратить виплати. А там це близько 80-90% зарплати. В Україні ж відпустка з догляду за дитиною не оплачується, тож навряд чи можна очікувати, що чоловіки будуть нею активно користуватися, тим паче, що в середньому рівень їхніх зарплат в Україні вищий. Привіт, гендерна «рівність», і тут!

Міністерство соціальної політики у 2013 році зазначало, що лише близько 2% українських татусів оформляли таку відпустку. Але й це ще не все: приблизно 2% або 25 тис. чоловіків в Україні на папері пішли у декрет, а скільки реально із них «відсиділи термін»? Інформації про наступні роки узагалі відкопати так і не вдалося – у відкритих джерелах її просто немає. З усього мого широкого оточення за чотири роки нічого теж не змінилося: 0 «декретних» татів і тоді, і зараз. Питаюся знайомих чоловіків, «обтяжених» сімейним життям, чи готові вони хоча б на одну, символічну «ходку» в декрет, а у відповідь хіхікання, подив, жарти. Ні, не готові. Або й просто «кремпуються», бо ж оточення теж прийме таке рішення дуже неоднозначно. Так склалося, що жінки в Україні більше толерують ідею, що тато може й мусить брати відпустку з догляду за дитиною, ніж толерують цю ідею самі чоловіки. Бо все-таки гендерні стереотипи, що виховання маленької дитини – жіноча справа, міцні й поширені. Непорушні навіть, я б сказала. Проте ще донедавна так було і в світі, але там спохватилися швидше і вже картину міняють потрохи. В Україні ж наразі дві найважливіші перешкоди для цього: ті самі стереотипи і фінанси. Через істотну різницю в зарплатні між чоловіками та жінками родині вигідніше отримувати більшу “чоловічу” зарплатню і пожертвувати меншою “жіночою”. У Європі запроваджують обов’язкові квоти, до речі,  саме для того, щоб зламати цю короткострокову економічну доцільність і хоча б у цьому вирівняти жінок і чоловіків.

Але держава державою, та чи готові ми самі до того, щоб у декреті був тато? Це завдання для чоловіків-сміливців і інтелектуалів А ще – для рішучих і безстрашних мам, бо думаю, більшість усе ж не уявляють власного чоловіка замість себе вдома з дітьми. Я довгостроково точно не уявляю, але у нас своя історія. Хоча… на якийсь тиждень-два із задоволенням помінялася б із чоловіком, навіть переконала б, що це дуже весело і зовсім не схоже на кидання під танки. Проте, думаю, якби він був поруч, то не дуже б і протестував. А як ваші чоловіки? Пішли б на таке? А ви, жінки і мами, довірили б дітей чоловікові, а чоловіка дітям? Діліться досвідом, думками, бо поки хіба тільки й можемо, що гратися у Європу.