Володимир Немира: «З любов’ю можна все робити – і мистецтво, й Україну будувати»

   Ярина Коваль   2559  

Фото Ярини Коваль

Розмова з відомим художником, який нині регулярно буває на сході

Львівський творчий і сімейний тандем Катерини та Володимира Немир уже давно змусив говорити про себе. І не лише на місцевих теренах. А впродовж останнього часу особливо. Адже ці двоє художників, окрім іншого, протягом двох останніх років регулярно відкривають власні виставки у містах українського сходу. В час, коли війна і коли країну намагаються поділити на своїх і чужих, вони – котрі звідси – не бояться йти до тих, хто звідти, і неголослівно та плакатно, а дуже глибинно і щемко у великих містах і малих містечках через власні твори промовляти до людей про любов до України, про потребу розуміння і порозуміння. Інші львівські митці захоплюються ними, подекуди їм заздрять, іноді їх не розуміють, але не поспішають повторювати їхній досвід. Не вважають за потрібне, остерігаються, а подекуди й бояться. Бо стереотипи руйнувати, напевно, найскладніше. З огляду, що в переліку численних виставок, які митці зробили цього року, є і львівська «Неологізми Володимира Немири» (що тривала до середини червня), ми запросили автора до розмови. Тим паче, що Володимир Немира є дуже цікавим не лише як художник, а й як особистість.

Фото Ярини Коваль

– На сторінці у фейсбуці ви написали: «Час летить». Що за цими словами – відчуття невідворотності плину життя, страх, що залишиться щось незробленим, гіркота, що не завжди правильно той час розподіляли?

– Нема гіркоти. Можна, звичайно, сказати, що якби повернути час назад, то розпорядився б ним цілком інакше. Але в реальності навряд. Бо людина є людина… Коли був малим, думав, що житиму тисячу років. А тепер розумію, що насправді відміряного життя не так уже й багато, а тому сьогодні постійно хочу все встигнути. Тим паче, діти вже повиростали, онуки, з’явилася можливість жити тільки творчістю.

Фото Ярини Коваль

– Ця творчість у вашому сприйнятті суцільна пряма чи синусоїда?

– Навіть не знаю, але знаю, що змінююся. Сьогодні сприймаю світ залежно від того, який настрій у моєї душі і серця. Якщо день приніс звістку про смерть наших бійців в АТО – настрій один. Побачив онуків, поспілкувався з ними – інший. Тобто в матеріалі за допомогою лінії та кольору передаю насамперед власний настрій та почуття, бачу душею.

Фото Ярини Коваль

– А хіба раніше душею не бачили?

– Бачив. Але передавав не власний настрій, а настрій предмету зображення. Малював будинок і відразу уявляв, хто міг би в ньому жити, який він із себе, які має радощі і тривоги, живе сам чи з кимось, веселий чи сумний, молодий чи старий… А тепер мене цікавлять передовсім власні відчуття, коли дивлюся на цей будинок.

Бути художником означає бути трохи особливим і однозначно – йти в ногу з часом

– Із чим пов’язана така зміна?

– Думаю, з досвідом, віком, коли з’являється дещо інше бачення світу, інші цінності. Я взагалі вважаю, що художник росте тільки тоді, коли його мистецтво змінюється. А коли в його творчості (хай і дуже успішній) за останнє десятиліття нічого не змінилося, то це означає тільки одне – він уже не шукає. А митець, який не шукає, не йде вперед, обов’язково йде назад, регресує. Хоч сам того може не відчувати. Бути художником означає бути трохи особливим і однозначно – йти в ногу з часом, не тільки відчувати сьогодення, а й передавати те, що буде в майбутньому. НЕ буквально. Але в тій формі, яка була б цікавою та зрозумілою не лише його дітям, а й онукам.

Фото зі сторінки Володимира Немири у Facebook

– Ваші онуки і їхні ровесники вас розуміють? Що найбільше їм у вашій творчості імпонує?

– Слава Богу, розуміють. А вже хто на що зважає – дуже індивідуально. Один онук найбільше любить ті мої роботи, де бачить вітрила, бо вітрильники його пристрасть. Інший любить той чи інший колір робіт. Комусь імпонує можливість відгадувати, що стоїть за плямою, кольором, за формою, іншому – той настрій, який виникає у нього, коли дивиться на ту чи іншу мою картину чи рисунок. Бачите, так, безперечно, що такі картини та рисунки – моя праця. Але завершеною вона стає, тільки коли приходить глядач і їх починає сприймати. А тоді приходить інший і сприймає по-іншому. І знову картина стає завершеною. І так – до безконечності. Художника така ситуація не може не тішити, бо це означає багатовимірність відчитування того, що він робить, об’ємність. А це завжди притягальніше, ніж плоскість. Кожен глядач у моїх роботах бачить своє. Нехай бачить. Ні до чого глядача змушувати (мовляв, таке прочитання правильне, а те – ні) я категорично не хочу.

Фото Ярини Коваль

– Як вважаєте, назви роботи (як такі собі метелики на шпильках) змушують глядача думати в певному напрямку? Потрібні вони, коли йдеться саме про творчість художника?

– Особисто я взагалі не завжди називаю свої роботи. Іноді буває так – закінчив малювати, подивився на результат і кажу сам собі «некепсько». Так і назвав картину. А іноді нічого не пишу, бо вже думаю про іншу роботу. Я своє зробив, віддав у космос, віддав людям і далі працюю. Мені навіть цікавіше, коли глядач сам дає назви моїм роботам, бо тоді виникає діалог, бесіда, що для мене від монологу завжди привабливіше.

Спостерігаючи, ти не лише вчишся бачити красу, а вчишся заспокоюватися, віднаходити рівновагу, робити ті короткі зупинки, без яких відчуття краси цього світу, зрештою, відчуття самого життя кудись зникає.

– От кажуть: можеш не писати – не пиши, можеш не малювати – не малюй, займися чимсь іншим. Коли відчули, що не малювати не можете?

– Малювати я любив від дитинства. Мій рідний район у Львові – це Погулянка, де знав кожне деревце, кожну гілочку, кожен будинок. Любив після школи завіятися кудись між дерев і змальовувати. Навіть дерев’яного планшета собі для цього зробив. Так шліфувалася здатність бачити, помічати. Сучасний світ людині на таке відточування спостережливості не залишає часу. Ніби здавалася, а нащо вона? Для чого вдивлятися у крону дерев, крапі дощу, метелика на квітці, коли ще стільки справ треба зробити? А все просто. Спостерігаючи, ти не лише вчишся бачити красу, а вчишся заспокоюватися, віднаходити рівновагу, робити ті короткі зупинки, без яких відчуття краси цього світу, зрештою, відчуття самого життя кудись зникає. Озирнувся на схилі літ, а мовби й не жив. Поточність справ від ранку до вечора чи власне душевне лінивство все зжерли.

Фото Ярини Коваль

– Цю необхідність спостерігати за світом прищепили батьки? Чи це вроджена риса?

– Думаю, світ, який сотворив Господь, впливає на кожну людину. Інша річ, не кожен вважає цей вплив важливим. І тут, безумовно, багато залежить від батьків. Моя мама, коли я був маленьким, постійно показувала мені орнаменти з квітів і як їх малювати. А мама дуже любила квіти. Фанатично, весь час наголошуючи нам, щоб квіточку десь випадково не зачепити, не зламати, бо квітці боляче, звертала мою увагу на красу і самобутність природи навколо. Батько зважав на інше: щоб я, малюючи, добре клав штрих, лінію. Це було для нього важливим. Так я і ріс.

Фото Ярини Коваль

– Батько розумів мистецтво?

– Так. Сам він художником не був, але викладав перспективи та геометрію в нашому інституті, нині Академії мистецтв. І був талановитим чоловіком. Та й мама теж. Моя мама родом із Харкова, з заможної родини, якій випало пережити голод, холод, втрати близьких… Маминого батька забрали в 39-му… А мій тато з Варшави. Це я вже народився у Львові. Та й, до речі, до армії до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва я не вступив, бала не вистачило. Навчатися почав вже, коли відслужив.

– Що дивно, ви закінчили кераміку, але кераміки практично не робите. Чому?

– Кераміку я дуже люблю. Деякі її технічні прийоми використовую навіть на папері. Але нею не живу вже понад тридцять років. Так склалося, що моїм життям і найбільшим зацікавленням став живопис. Хоча, можливо, до кераміки у формі якоїсь об’ємно-просторової композиції з обов’язковою кольоровою плямою я ще повернусь. Однак це зараз так думаю. А завтра можу захотіти спробувати себе не в кераміці, а в склі чи навіть металі. Життя не стоїть на місці.

Фото Ярини Коваль

– Живемо в час, коли мистецтво вийшло за рамки одного жанру. Живопис –сьогодні не тільки нанесення фарб на полотно чи папір. Це щось, що може органічно поєднуватися з металом, деревом, іншими мистецькими видами.

Ще коли я вчився в інституті, патріарх від мистецтва Володимир Овсійчук (нехай з Богом спочиває) нам постійно повторював – художник повинен працювати, завжди думаючи про час, про майбутнє, обов’язково використовувати нові матеріали, все, що нового з’являється. Безперечно, він має добре знати основи – прийоми живопису, композицію, перспективу, що таке рівновага, акцент, як компонувати… Тобто школа має бути. Але коли базові знання є, коли є досвід, любов, то руки самі робитимуть те, що замислюєш, знатимуть, де зупинитися, а де ще треба попрацювати. Головне, щоби під час того процесу ніхто його не перервав, не втручався.

Фото зі сторінки Володимира Немири у Facebook

– Вдається? Особливо якщо зважити, що у вашій сім’ї мають ужитися під одним дахом двоє митців? Нема спокуси, зокрема вам, втрутитися у творчий процес пані Катерини, коли вважаєте, що в тому чи іншому місці зробили б інакше?

– Та ви що? Навіть якби дуже захотів. Катерина – це вибух у вчинках, емоціях, почуттях. Вона, звичайно, може поспитати мою думку, але якщо мої аргументи її не переконають, зробить по-своєму. Мушу сказати, що я також з Катериною раджуся і вона мені багато дала. І дає. Діти багато дали, онуки, вже не кажучи про вчителів. Усе воно дає, щоб ти був таким, яким тебе знають.

Треба бути людьми і любити один одного. А з любов’ю можна все робити – і мистецтво, й Україну будувати.

– Двом митцям легко разом у вашій родині?

– Якщо не думаєш, що ти митець, а знаєш, що передовсім ти – людина, то дуже легко. А якщо пливеш над землею із зіркою в лобі « я – художник і так бачу і думаю», то це – проблема. Переконаний, що треба бути людьми і любити один одного. А з любов’ю можна все робити – і мистецтво, й Україну будувати.

Фото Ярини Коваль

– Пане Володимире, крім того, що ви обоє з пані Катериною глибокі і цікаві художники, ви ще й дуже активні як громадяни. Зокрема з огляду ваших постійних мандрівок на схід . Як виникла думка, що треба їхати до тих людей, говорити з ними?

– Це все душа Катерина. Більше вона у всьому патріот. ЇЇ вистачає і на творчість, і на те, щоб виявляти через різні заходи любов до України, дітей, молоді. Я так не можу. У мене немає стільки внутрішньої сили. Мені подекуди хочеться відійти, усамітнитися від усього. Зрештою, просто зачинитись у робітні. Катерині цього теж, можливо, часом хочеться. Але оте її внутрішнє почуття обов’язку все долає. І я, коли замислююсь про те, яку добру і богоугодну справу вона робить, підставляю своє чоловіче плече і ми йдемо далі.

Фото Ярини Коваль

– Проект «Схід-Захід. Єднання» триває вже понад рік. Не втомилися?

– А воно щораз якийсь інший клапан в грудях відкривається. Ми лише в цьому році об’їздили з виставками дуже багато східноукраїнських міст – Маріуполь, Енергодар, Нова Каховка, Бердянськ, Миколаїв, Запоріжжя, інші. Не замислювали свій виставковий маршрут спеціально. Але це як силянка, на яку нижуться наступні міста. Хтось нас побачив і запросив далі, і далі.

Фото Ярини Коваль

– Як вважаєте, наскільки такі візити спроможні вирішити психологічні проблеми між людьми сходу і заходу держави? Зрештою, як впливає митець на вирішення політичних проблем у державі?

– Коли не говорять про політику, а люди приходять подивитися виставку і роботи їх зацікавлюють, тоді виникає розуміння душ. І типовою починає бути ситуація, коли хтось підходить і російською каже: «Я все одно українець, люблю цю землю і в мене на вулиці, чи з мого класу, чи з мого міста зараз на війні загинув такий-то герой». І ви вже не схід-захід, а люди однієї землі, які живуть спільними проблемами, радощами і тривогами.

Фото Ярини Коваль

– Але львівські митці не поспішають йти вашими слідами. Можливо, якби йшли, то люди там більше бачили би спільного між нами. Бо тут бачити спільне легко.

– Ця проблема має багато нюансів, матеріальний зокрема. Куди їхати, якщо пенсія художника – це 12 тюбиків фарби? От я член Спілки художників, безперервно творчо працюю, маю виставки не лише в Україні, а й у світі, а за стаж це не вважається. Ну добре, у випадку цих мандрів на схід завжди знаходиться хтось, хто готовий на офіційному рівні взяти на себе всі витрати. Але ж так може бути не завжди і не з кожним. Напевно, я сам винен, що маю такий мізер. І такі, як я. Ми мали б об’єднуватися, писати листи в Раду, боротися. Але ми за свої права не боремося. Я не борюся, бо знаю, що зараз для моєї країни є важливіші справи. І знаю, що справжнє мистецтво своєю енергією поборює зло. Як впливає на людей намолена ікона, так і витвір художника, якщо він вклав у нього свою любов, душу і серце. Тобто хоч маленьке часточка моєї праці, а вона Путіна нищить. З божою допомогою.

Фото Ярини Коваль

– Живемо в час не стільки великих людей, скільки успішних. Якщо говоримо про мистецтво, то на кону не художника, а топ-менеджер, той, хто вміє розкрутитися, прорекламувати. Тобто змінилися акценти. Як себе у цьому контексті почуваєте?

– Говорять, що талантові треба допомогти, а бездарний і так прорветься. Мене усе це дрібне вовтузіння мало хвилює. Відчуваю себе на небі, бо роблю те, що люблю – малюю. Але маю на серці біду – війна, горе, нищиться нація… Це не дає спокійно спати. Сил злих повно на різних рівнях, і вони об’єднуються. А ми чомусь роз’єднані. Один каже: в мене ключі від неба, інший – що в нього. Товчуться між собою, намагаються інших якщо не залякати, то купити. Але на щастя не все продається

Фото зі сторінки Катерини Немири у Facebook

– Вас особисто купити пробували?

– Мене ні, бо нащо я кому? А Катерину – так, через її прямоту і не тільки. Але – безуспішно. Навіть депутатство їй на початку 90-х у Верховній Раді обіцяли, але за це мала б віддати частину душі. Однак це не про Катерину, з хитрощами не до неї. Вона знає мету і завжди усе скаже прямо. Ясна річ, що Катерина від тих благ відмовилася. Але ситуація була настільки серйозною, що далі залишатися в Україні для неї було неможливо. Вона не робить з того секрету, що в труднощах завжди згадувала свою тітку, яка в 23 роки була арештована, її чоловік замордований, а їхню трирічну донечку брали на допити, аби з’ясувати, хто бував у їхньому домі. І думала, якщо тітка в такому молодому віці то все перенесла, то і вона перенесе. І ще серед наших улюблених є приказка: або ми його, або воно нас, але краще ми його. Тобто і вона і я переконані, коли є труднощі, головне – не впасти в паніку, і випливеш.

Фото зі сторінки Катерини Немири у Facebook

– Що хочете сьогодні від власної творчості?

– Щоб вона була досконаліша і щоб доходила до глядача. Бо зараз судити про своє мистецтво не можу – час покаже. Зараз можу тільки знати, мистецтво то чи ні, чесний я зі собою чи йду на поклик якихось зовнішніх обставин. Бачите, є мистецтво від душі, внутрішніх роздумів, а є орієнтоване виключно на заробляння грошей. Я знаю таких митців і тут, і в Америці, де довгий час жив. Скажімо, от купують у художника арлекінів, і він тих арлекінів штампує. Бо за це платять. А йому треба жити, годувати сім’ю, ставити дітей на ноги. І сам не помічає, як починає пропадати як митець. І що найобразливіше, часто-густо це може бути справді талановитий художник. А якщо людина закопала свій талант, не використала – це гріх. Утім мода перемагає. Художнику платять, він малює, посилаючись на різні обставини свого життя. Та щось справді важливе у своєму бутті вже не вернеш.

– У вас були ситуації, коли доводилося робити такий вибір: або за покликом душі, або на догоду моді?

– Мене Бог завжди оберігав – я ніколи не був голодним. Молодим їздив у студентські загони по сибірах, по карапалкакіях тощо. А потім зрозумів, що то насправді нікому не потрібно. І мені – передовсім. І що в житті є щось набагато важливіше. Це справді щастя – зрозуміти, що тобі в цьому світі треба…