Коли тобі 36 і ти вже змінила світ

 |  Ліля Криницька   3984  

Сьогодні зранку, сидячи з Ель у черзі до педіатра, я дивилася на світ новими очима. Іншим поглядом, ніж рік тому, і навіть іншим, ніж учора. Дивилася на свою дитину, яка тривожно смикала губу, бо боялася огляду, дивилася на свої бліді ноги, які бачили сонце цього літа тільки з кабінету, квартири, машини, дивилася на пропущені дзвінки на телефоні, який просто не реагував на мої дотики. Хтось мені телефонував, а я лише слухала мелодію дзвінка – Ozzy Osbourne «Dreamer» – і не могла нічого вдіяти. Напевно, так і треба було.

Знаєте, скільки планів і мрій було в мене було на цей день? Я детально обдумала його завчасно. Я уявляла його до хвилини. Я хотіла свята. Бо мені нині 36, аж двічі по 18, як сказав чоловік. Але мрії не збулися, плани полетіли шкереберть, а ми з Еліаною ще зранку виплакали на двох цистерну сліз. А потім настав катарсис. Напевно, Бог краще знає, чиїм планам збуватися, бо, гадаю, Він задумав для мене цей день інакшим неспроста. Я вже пила каву, Еля ще витирала сльози, а мені чомусь подумалося, що коли тобі 36, то вже можна міняти правила і жити так, як хочеться, а не як прийнято. Не страждати через те, що не відбулося, а просто подякувати, що прийшло щось інше. Можна сміливо дозволити собі приймати дзвінок від колишнього шефа в душі і бути щасливою просто від його голосу і жартів. Можна, не кремпуючись, сказати старому, доброму другові, що на душі – кака-бека, але кава наступного тижня позитивно вплине на мій психоемоційний стан. Можна відповідати на смс колишніх і теперішніх суперських колег, забувши про субординацію. Можна о 10 ранку хряпнути 20 грамів ожинового вина, бо його оце щойно, холодне, привезли. Можна стати сміливішою, розкутішою, не боятися, «а що подумають люди?», витягти найкоротші шорти, одягти рожеву майку і просто усміхнутися своєму кислому відображенню в дзеркалі.

Останній рік став моїм Еверестом. І, здається, я таки дряпаюся у потрібному напрямку – до вершини. Хоча… усе частіше мені здається, що я жахлива мама, недолугий працівник, дивакувата жінка, кепська донька. Моя дитина кричить так пронизливо, що мій світ хитається, хворіє так часто, що я, тільки-но вийшовши на роботу, знову повідомляю, що в нас карантин. Я забуваю відповісти чоловікові і рідше телефоную батькам. Часом здається, що я просто велика МАМА, і більше нічого. І тоді починаю думати про те, а як би було, якби я народила Елю у 20 чи 25? Хто плакав би більше – вона чи я? Що було б інакше? А чи було б інакше? Самоїдство і самоколупання – моє все. На жаль. Я так часто пишу про те, що люди знецінюють інших, що зовсім забуваю, чому це так для мене гостро: найбільше знецінюю себе я сама, не хтось. У часі сумнівів ми стаємо власними жертвами, безжальними і жорстокими. Але це теж частина шляху.

 

Знаєте, що сьогодні мене врятувало від повного морального занепаду й крутого піке в депресняк? Думка про те, що мені тільки 36, а я вже змінила світ 🙂 І це такий крутий поворот у свідомості, що я реально інакше подивилася на все: на плани святкування дня народження, на поломку телефону саме сьогодні, на ще одну хворобу Елі в такий незручний час. Я спинилася. Ми замовили додому їжу і проведемо цей день так, ніби нічого не сталося. Я більше не казатиму, що «все накрилося», Еліанка більше не почуватиметься винною. Ми їстимемо суші і чізкейк, запиватимемо домашнім лимонадом. І я розслаблюся. Коли мені раніше щось не вдавалося, коли плани летіли шкереберть, я завжди знаходила винних – себе чи когось. І приказувала: «Я не можу змінити світ!» Це мало означати, що не зміню обставини, причини, наслідки. Але це така глибока неправда, такий самообман!

Кожен із нас щодня міняє світ. Наші слова і вчинки, наші усмішки і сльози, наша робота і відпочинок – це все світ. А найбільший світ – ті люди, які навколо. То як я не можу змінити? Напевно, щоб зрозуміти щось таке просте і глибоке водночас, мені треба було народити дитину і з’їсти перші сто пудів солі материнства, пройти через вушко голки власних стереотипів, погорди, безпечності. А тепер час змін. Дивлячись на свою доньку, я вчуся сміятися голосно («фі, як невиховано!»), закидаючи голову назад; мені знову, як у дитинстві, смачно їсти руками («фу-фу-фу» – проходимо далі))); я остаточно зрозуміла, що рожевий колір – це круто, а на голові – то взагалі бомба («ну, вже навіть не знає, що б то ще зробити!»). І мені справді добре. З виголеними висками і потилицею, з рожевими пасмами поміж рудого, із заплечником і Еліаною за руку 🙂 Ми так і йдемо по життю, то сміючись, то плачучи.

Коли тобі лише (чи вже?) 36 і ти вже змінила світ – усе інакше. Хоча насправді – не важливо, скільки кому років, головне – розуміти, що світ – це ми і від нас залежить усе. Від нас і нашого сприйняття себе у цьому світі. Від нашого критичного погляду на себе. Я хочу себе любити і берегти, і пробую це реалізувати. Я говоритиму ще відвертіше і переконливіше про важливі речі. Я буду вчитися бути собою, а не тим, хто вигідний чи зручний комусь. Народження дітей, реалізація себе – це не цілі. Це дорога. Дорога, яка вчить, міняє, змушує думати. Моя Елька – мій учитель. Їй важко, але вона не здається. Зранку довела до сліз, а потім втішала – і я вчуся пробачати. Ось подарувала подарунок мені – дві коробки й одну торбину її іграшок – і забрала їх. І я вчуся легко віддавати 🙂 А потім подарувала «букет» із зіжмаканого целофану – і я вчуся вдячності і цінувати фантазерство 😀 До вечора ще далеко, а вже стільки всього відбулося! Може, це найкращий мій день народження?