Володимир Овсійчук: «У житті я як герой роману Гюго – Вальжан»

Ярина Коваль

журналістка

Зізнався найвидатніший львівський мистецтвознавець

У ці дні Фейсбук рясніє пропозиціями згадати добрим словом чи не найвидатнішого сучасного львівського мистецтвознавця Володимира Овсійчука. Невипадково, бо саме сьогодні – 28 липня – Володимир Антонович міг би відсвяткувати 93 роки. А торік, 26 липня, його не стало.

Людина – дивна істота. Скількох цікавих сучасників – оригіналів, талантів, а іноді трапляється і геніїв – вона за їхнього життя безжально розстрілює під стіною своєї байдужості! А потім, коли вони зникають за горизонтом, чи то розчинившись в географічних широтах чи то, словами античних мудреців, приєднавшись до більшості, вона починає щиро жаліти, що щось недопізнала, недоцінила, безповоротно втратила. Але час вже не повернеш.

Коли я з нагоди одного з останніх ювілеїв поцікавилася у Володимира Овсійчука, чому ніде не вдалося знайти про нього тексти, де він би фігурував як жива людина: зі своїми переживаннями, болями, радощами, Володимир Антонович з жалем сказав: «Та нікому це непотрібно. Нема з однієї причини – мене про це не питали». А тому тодішню розмову з видатним ученим, педагогом та організатором художнього життя, на той час ще й завідувачем відділом мистецтвознавства Інституту народознавства НАН України, професором Львівської академії мистецтв, доктором мистецтвознавства, членом-кореспондентом Академії мистецтв України, заслуженим діячем мистецтв України, дійсним членом НТШ, лауреатом Національної премії ім. Т. Шевченка та академічної премії ім. І. Франка (який до всіх цих заслуг був ще й прекрасним оповідачем) Володимиром Овсійчуком я присвятила лише його долі. Сьогодні – в день його уродин і рік по смерті – саме час це згадати. Щоб гостріше відчути, яку людину втратили і як важливо берегти тих, хто поруч.

Фото: Інститут народознавства НАН України

– Володимире Антоновичу, кожна людина починається зі свого дитинства. Отже, повернемось у час, коли довкола Вас усе було дивовижним і ніщо не дивувало – саме у цю властивість дитинства. Які його кольори у цей момент постають перед Вашим зором?

– У сім’ї і нашій родині ніколи не було ні художників, ні письменників. Були вчителі, мулярі, по батьковій лінії – звичайні селяни, які ще до кінця 1920-х років мали свою землю, коней, клуні, де зберігали збіжжя. Пам’ятаю, як батько, нічого не кажучи дідові (своєму батькові), розпріг коней і повів їх у колгосп, який тільки засновувався. Дід потім плакав, а батько, якому тоді було 27 чи 28 років, казав: «Не плачте, я роблю те, що треба». У тому колгоспі на той час ще нічого не було: позводили коней, поскидали реманент, який в скорому часі поржавів і знищився. Коні, яких позаводили туди без паші, скоро подохли… Дід знову плакав… Пам’ятаю голод 1933-го – а народився я в селі на Хмельниччині. Тоді врятувало одне: у школі вчителям давали пригорщу гречаної муки (мати вчителювала) і з неї мама пекла шість дуже маленьких коржиків – кожному з сім’ї один аж на цілий день. У хаті нас було шестеро: мама з батьком, нас троє дітей та дід. Я бачив, як під плотом вмирали люди, як ранньої весни за висмикнену десь цибулю вбивали на смерть, як в сусідському дворі з’їли дитину іншої сусідки, яка в той час щось робила у полі… Знаєте, було страшно і разом з тим ні: на це все дивилися без жаху, бо смерть стала звиклою. Згодом батька вибрали секретарем сільради і в скорому часі (а почерк у нього був, як і голос, феноменально гарний, отож односельці постійно зверталися то довідку написати, то печатку доставити, за що зазвичай пропонували чарку) він розпився так, що вже не було змоги його врятувати. Мама, побачивши це, перевелася у рідне село за 4 кілометри від Славути, де її призначили завідувачкою початкової школи. Там я вчився у четвертому класі. У першому класі я пробув хіба два дні, бо був дуже добре підготовленим – добре читав, писав, рахував. Зі слів мами, я дуже рано почав усім цікавитися, і дуже багато щось собі креслив, малював.

– Уже тоді був потяг до мистецтва?

– Це сталося випадково. Якось мама привезла з району кілька репродукцій, серед яких «Іван Грозний убиває свого сина Івана». Та репродукція, трагізм сюжету вразили мене до глибини душі. І то було перше зацікавлення художнім твором. Однак у ті часи було не до мистецтва. У друге село за нами пішов і батько, мама йому вибачила, і дід зостався в хаті сам. До сьогодні для мене доля діда – найпекучіша доля, яку тільки можу згадати з нашої родини. Маючи сім чи вісім дітей, поступово він дійшов до такої бідності, що не було на тії штани вже де латки класти. Ми були далеко, мій батько – його рідний син – протримавшись від сили день-два, пив чорно, тиранивши усіх нас, а мама з нами малими і сама не могла звести кінці з кінцями. Спочатку нас годували 70 соток городу і латка берега, де косили траву на зиму для корови. Але в 38-му році вийшла постанова уряду, що вчителі – це інтелігенція, яка не працює в колгоспі, а отже, присадибна ділянка має бути не більшою за 15 сотих. Город у нас забрали – там почали садити коноплі, які ніхто так і не збирав. Корову годувати теж не було чим. Батько її продав, але тих грошей сім’я не побачила – усі пропив. І почався страшенно голодний час. Однак щодня мама посилала мене, починаючи з мого 5-го класу, за чотири кілометри до Славути до школи. Скидок на погоду, брак взуття, нормальний одяг вона мені не давала. І так сталося, що я єдиний з двадцяти сільських дітей, які починали здобувати шкільну науку у місті, закінчив десятий клас.

Фото Сергія Марченка зі сторінки у ФБ

– Встигли ще до війни?

– Якраз на 22 червня 1941 року був призначений мій випускний вечір, як почалася війна. 1941-1943 роки минули у великій тривозі, навіть не хочу то згадувати. Німці, правда, моїх односельців не зачепили, але страх був жахливий. Разом з батьком я отримав повістку на початку 44-го. Той день запам’ятав назавжди. Мама пішла до сусідки, позичила житньої муки, стала пекти коржі і дуже плакати. А батько теж був у хаті й каже їй: «Ти, напевно, не за мною плачеш, а за ним». А вона: «Та ж він не пристосований ні до чого, його перша куля не мине, він буде вбитий. А ти (уже до батька) мусиш не вернутися додому, ти нам стільки зла зробив, що я благословляю війну, що вона тебе забере і ти побачиш, як там добре». Мама тоді ще багато справедливих, але для батька дуже болючих слів сказала, і я вперше побачив, як він заридав. З ним я зустрівся ще лише раз, уже під час війни, коли ми стояли у сусідніх селах. Я пішов його провідати, і виявилося, що від страху загинути він узагалі не бере спиртне до рота. Пам’ятаю його постать, оповиту сутінками – тільки голова біліла, коли я пішов, а він зостався дивитися мені услід. Згодом батька снарядом чи міною розірвало на шматки, навіть поховати не було що.

Ми стріляли в той туман, не знаючи, чи потрапили в когось чи ні. Потім бігли і знову стріляли. Через те, що нічого не було видно, то все сприймалося радше як якась гра.

– Першого бою боялися?

– Я був у піхотному полку в роті автоматників, а це – рота смертників. Ви може здивуєтеся, але зізнаюся, що у першому бою нічого не відчував: ні захоплення, ні страху. Це було вже десь за Тернополем. Був туман, ми із сопки йшли вниз, туман геть трошки над землею піднявся, і я тільки бачив далеко попереду чиїсь ноги. Ми стріляли в той туман, не знаючи, чи потрапили в когось чи ні. Потім бігли і знову стріляли. Через те, що нічого не було видно, то все сприймалося радше як якась гра. І я ніколи не думав, що мені з тих часів треба буде щось запам’ятати. Коли за той бій мені дали орден слави третього ступеня, я був дуже здивований. За війну маю ще ордени Червоної зірки та Вітчизняної війни першого ступеня, а також медалі. Сьогодні, може, шкодую, що похвалився тією першою своєю нагородою в листі до матері. Бо вона стала підставою для мого меншого брата, який вчився тоді в Житомирі у військовій школі втекти добровольцем на фронт, де його взяли у розвідроту. Проїжджаючи на відкритій машині разом з багатьма іншими солдатами попри дзвіницю церкви одного із сіл Польщі, його єдиного застрелив німецький снайпер. Я був на братовій могилі, його смерть стала для матері незагоєною раною на все життя.

Дивувалися з мене з різних причин: що не п’ю, не курю (за все життя запалив одну цигарку, й вона була єдиною), без усяких для себе вигод віддаю махру та спирт тим, хто хоче, не лаюся. А тут ще й мистецтво.

– Володимире Антоновичу, придалося Вам у військовому дозвіллі захоплення мистецтвом?

– Хоч і звучить дивно, але так. Ще до війни я прочитав дуже багато книг з історії мистецтва і непогано її знав, зокрема, біографії художників: Шишкіна, Лєвітана, Рєпіна, інших. Я мав добру пам’ять, яка виручала мене й в університеті. Мені було досить раз прочитати текст, щоб його майже слово в слово повторити. І ніколи не боявся, що щось забуду. Двотомник Куна про міфічних героїв та богів стародавніх греків я знав майже напам’ять. Так от в бліндажі у нас було таке неписане правило – у вільний час кожен щось по черзі розповідав. Хлопці більше про свої любовні пригоди, і такі ті розповіді були дивовижні, що куди там теперішнім серіалам. Коли дійшла черга до мене, я й запропонував розповісти про подвиги Геракла. Багато хто нічого про Геракла не чув, але коли я почав свою розповідь, то вже розказував щовечора. Перебрав усю античну міфологію: слухали, повідкривавши роти, а часом коментуючи на свій лад. Інша історія, що стосувалася мистецтва, трапилася вже в 45-му в Сілезії. Хлопці знайшли десь у розкішній рамі копію картини Джорджоне «Венера, що спить». Принесли її в бліндаж і всі позбігалися: «Ну й баба, яка ж розкішна баба!» Не пам’ятаю, що я там говорив про цю картину самого Джорджоне!, але вони замовкли й почали на неї дивитися вже з іншим захопленням. Приходили другі: «Кажуть, у вас тут дуже гарна баба є, покажіть». А вони: це, мовляв, не баба, а як казав Володька – шедевр. Аж поки інформація не дійшла до командира полку. Цей полковник був на вигляд круглий, як качан, невисокого зросту, надзвичайно цинічний. «Ану, што вы там прячете в блиндаже? Что за разврат? Покажите сейчас же!» А мої знову: а Володька казав, що це Італія XVI століття, образ епохи. Як визвіриться він на мене. А потім: «Мне нужен боец, а не развратник какой-то». А вже відвернувшись набік: «А все-таки первое число баба». Уже потім я зрозумів, що насправді полковник добре до мене ставився. Як мені донесли, казав хлопцям, щоб берегли мене, бо такими, як я, оригіналами, не кожна частина може похвалитися. Дивувалися з мене з різних причин: що не п’ю, не курю (за все життя запалив одну цигарку, і вона була єдиною), без всяких для себе вигод віддаю махру та спирт тим, хто хоче, не лаюся. А тут ще й мистецтво.

– І вберегли Вас? Можете сказати, що до кінця війни добули щасливо?

– Для мене війна закінчилася у Чехії. Тут себе не вбережеш, коли довкола тебе все зривається, падають люди. Мене поранили 18 квітня 1945 року у чеському селі – на лівій нозі мені зачепило пальці, а у правій застрягло 14 дрібних мінних осколків. Останній виймали вже у 1957-му. Але невдало. Занесли інфекцію, почалося зараження, хотіли ногу відтяти. Мама не дала. Чистили рану так, що я від болю дико кричав, але, як бачите, ногу врятували.

– Ви вже знали, що Ваш життєвий вибір – мистецтво?

– Я дуже хотів бути артистом. У мене дані були до комічних ролей, хоча сам я вважав, що романтичні образи – це моє. Тоді на 25 місць вступало 300 осіб. Серед екзаменаторів були Бучма, Ужвій, інші видатні артисти. Але добре, що я в лице їх не знав, бо розгубився б. І уявіть собі – я пройшов. Побачив на курсі стосунки між хлопцями і дівчатами, побачив, яка є заздрість, насмішки, плітки в театрах за сценою й дістав відразу.

Ніколи не пробачать дуже сильній творчій особистості її успіх. Усе будуть робити, щоб того успіху не було. Тільки сильна натура може то все перенести, зневажити і вийти переможцем.

– У світі художнього мистецтва менше цього?

– Усюди воно є, де творчі люди. Ніколи не пробачать дуже сильній творчій особистості її успіх. Усе будуть робити, щоб того успіху не було. Тільки сильна натура може то все перенести, зневажити і вийти переможцем. А така половинчаста, як моя, того перенести не могла. Тим більше, що я невпевнено там почувався. Так я опинився у Львові на заочному відділенні історичного факультету університету. Через те, що кілька сесій здав на «відмінно», на моє прохання, мене перевели на стаціонар. Його і закінчив.

– Чому у Львові, а не в Києві? Адже там теж можна було здобути спеціальність історика.

– Я не міг на це зважитися, з мене вистачило і столичного театрального інституту. Щоправда, коли вчився в театральному, то рік відвідував вечірню студію образотворчого мистецтва при Київському художньому інституті під орудою художника Георгія Киянченка. І зізнаюся, що похвал на свою адресу про чуття кольору, композиції наслухався стільки, як може ніколи більше. В інституті я писав курсову роботу про Леонардо да Вінчі та його школу, і професор, який читав у нас історію мистецтва, заохочував мене: «Кидай це все. Їдь в Ленінград на мистецтвознавчий факультет – будеш чудовим фахівцем. Не трать на інше своє життя». Перед Львовом я ще місяців зо два побув студентом мистецтвознавчого факультету в Ленінграді, але мусив повернутися додому, бо геть не мав що їсти: стипендія була 34 рублі, коли буханець хліба коштував сто рублів і більше, й виснажився настільки, що став дистрофіком, і студенти попід руки привели і посадили мене у вагон, а сестра з мамою з нього вивели… А Львів… Я вперше побачив його під час війни. Тут загинув мій дорогий фронтовий товариш Андрій Геля – єдиний син у матері, з якою потім я довго листувався, на її прохання постійно розповідаючи їй про її сина. Вона мені вислала маленьке Андрієве фото, яке зберігаю донині… Ніколи не знав, що битва за Львів, який видався мені таким гарним, буде такою пам’ятною для мене і що в цьому місті я проведу фактично все своє життя.

Дивлячись на її руки, обтягнені фіолетово-жовтувато-зеленуватою шкіркою, я не вірив, що в тих руках ще можна щось тримати, але коли вона сідала за фортепіано, то як вона грала!

– Володимире Антоновичу, я чула, що Ви були знайомі із Соломією Крушельницькою. Чи так це?

– Я познайомився з нею на одному з концертів у залі консерваторії. Запримітивши, як я реагую, вона до мене підійшла й, поцікавившись, чи є в мене голос, запросила прийти до неї на другий день рівно о четвертій і ні хвилини пізніше (бо як сказала, не відчинить дверей) на прослуховування. Тоді не знав, що та оригінальна, привітна, старенька жінка – велика Крушельницька. А коли мені про то сказали, під її дверима я був уже о пів на четверту. Вона довела мене до трьох октав, дала мені музичні основи, які зі мною донині. Щоправда, для життя їй уже дуже мало лишалося – вона хворіла, мала рак горла, за рік після того її не стало. Але я запам’ятав її дивовижно доброю, милою людиною. Дивлячись на її руки, обтягнені фіолетово-жовтувато-зеленуватою шкіркою, я не вірив, що в тих руках ще можна щось тримати, але коли вона сідала за фортепіано, то як вона грала! Сварила мене страшенно, але користь від її уроків дихання не минула донині.

Фото: tvoemisto.tv

– Це означає, що Ви ще й співаєте?

– Зараз дуже рідко. Після Крушельницької я займався й у інших викладачів, закінчив, уже працюючи у Львівській картинній галереї, на «відмінно» львівську вечірню музичну школу. Співав у хорі «Прометей», у нашому академічному хорі, але сказати, що виспівався – не можу. А сьогодні уже про це говорити смішно та й непотрібно. Я дуже люблю оперу та оперний спів і цією любов’ю теж завдячую Крушельницькій. У мене вдома є до 20 записаних опер, десь зо триста дисків оперної музики та 600-700 платівок. Але я не відмовився, якби ця колекція була б у десять разів більша. Я не люблю сучасної ритмічної музики, але з музикою опер чи симфонічною я лягаю спати, встаю, вмиваюся, снідаю, вона супроводжує мене, що б я не робив.

– А як сталося, що Ви почали досліджувати українське мистецтво, про яке на нині маєте уже зо тридять поважних видань, адже в галереї довший час очолювали відділ західноєвропейського мистецтва?

– То все було випадково. Коли мене прийняли на роботу в картинну галерею, до нас приїхали ермітажники, які якраз потрапили на мою екскурсію. Їм так сподобалося, як я розповідаю про мистецтво, що вони запросили мене в Ермітаж. А потім я вступив там в аспірантуру й захистив кандидатську дисертацію. Мені пощастило, бо моїм керівником призначили видатну особу – Антоніну Ізєргіну, дружину директора Ермітажу Йосипа Орделі, в яких я часто зупинявся. Саме вона скерувала мої зацікавлення на дослідження рідного мистецтва. По суті ермітажники з мене зробили спеціаліста. Це був університет, який ніщо не замінило. Дивна річ: кандидатську я захищав у нинішньому Петербурзі, докторську у Москві, а працював усе життя у Львові, хіба за винятком того часу, коли взяв на себе обов’язок вивчити реставраторську справу – маю диплом першої категорії (мені до речі, було доручено очолити реставрацію ханського палацу у Бахчисараї, а в галереї за той час, що працював, реставрував близько 600 творів)

Фото Сергія Марченка зі сторінки у ФБ

 

– Яку Вашу книгу вважаєте для себе найважливішою?

– Найбільше забрало часу і сил дослідження української ікони X–XVIII століть, проблем кольору. Поза тим були чимало інших праць, серед яких також монографічні: про Новаківського, Сельського, Довбошинського, про Патика. Зараз працюю над монографією «Тарас Шевченко (мова про Шевченка-художника) і європейська культура середини ХІХ ст.». Може, б я її давно вже закінчив, коли б не було інших робіт, зокрема, праці спільно з Крвавичем та Черепановою над історією українського мистецтва в трьох томах (уже побачив світ перший, сьогодні-завтра вийде другий), де 80-90 відсотків другого і третього тому лягло на мої плечі. Але, напевно, кращої книжки, ніж я написав про художника, що малює устами, Миколу Бідняка (ще наразі не видано. – Ред.) я у своєму житті не створив.

Віктор Гюго у «Знедолених» вивів два чудові образи – каторжника Жана Вальжана та поліцейського Жабера, який його усе життя переслідував. Коли Жабер уже не міг Вальжану нічого лихого заподіяти, мусив покінчити життя самогубством. У мене таке враження, що кожен у житті має бути або одним, або іншим.

– Що для Вас зараз у житті найважливіше?

– Щоб мене якомога менше травмували. Люди часто мають до мене багато претензій, зачіпають мої якісь особисті справи, цікавляться тим, що є моєю внутрішньою суттю, якої перед іншими не вип’ячую. Деякі говорять мені всілякі гидоти і мають в тому велику насолоду. Не знаю, яку ціль вони переслідують, але мені це вже й нецікаво. Віктор Гюго у «Знедолених» вивів два чудових образи – каторжника Жана Вальжана та поліцейського Жабера, який його усе життя переслідував. Коли Жабер уже не міг Вальжану нічого лихого заподіяти, мусив покінчити життя самогубством. У мене таке враження, що кожен у житті має бути або одним, або іншим. На жаберів доля моя не поскупилась. Але сам я цю шкуру намагався не вбирати ніколи… Зараз у мене є бажання побути на самоті, її не боюся. Колись дуже боявся старості й того, що зі мною буде. Але ніколи не знав, що старість має свої великі переваги. Моя старість дає мені багато радості. Попри те, що ніколи не мав можливості нормально вбратися, взутися, я багато де був, зібрав цікаву бібліотеку, мені є що згадати і що розповісти. Доля подарувала мені цікаве життя, знайомства з надзвичайними людьми. І цей підсумок став реальним тільки з віком.