Нестандартна сім’я? На ешафот!

Це буде пост гніву й протесту, бо є речі, які зачіпають надто глибоко, щоб мовчати, речі, які підривають віру в людей і їхню притомність. Я хочу поговорити про сім’ї. Про звичайні та незвичайні, про однакові й різні, про ті сім’ї, у яких любові вистачає на всіх і ростуть щасливі діти, і про ті, в яких калічаться дорослі й малі. Це стосується нас усіх, правда? Життя навколо – це чужі родини, знайомі й незнайомі люди, і вони можуть мислити зовсім інакше, ніж ми, жити іншим життям, творити альтернативну реальність, яка нам самим не підходить. Ми оглядаємося, аналізуємо, не приймаємо.
 |  Ліля Криницька   8314  

Ми заглядаємо в чужі тарілки, чужі штани, чужі вікна, заходимо у чужі двері без запрошення, руйнуємо чужі світи без дозволу. Ми? Чи хтось? Хто дає право людям оцінювати інших, рівняти по собі, зневажати, знецінювати? Кожен зараз скаже, що ні, він не такий, це якісь інші, злі та нещасні люди. У мене вже тиждень кипить усе всередині після того, як прочитала, що на Житомирщині в абсолютно адекватної сім’ї, щасливої і здорової, забрали дітей. Забрали дітей! Вдумайтеся у ці слова. Батьки, хіба це не страшно? Не вірячи одним лише повідомленням у ЗМІ, шукаю правду з джерел, які можуть мати доступ до самої сім’ї. Звертаюся до власних родичів і друзів з Житомира та області. Слухаю їх усіх, і стає моторошно. Незвична сім’я: родина, яка переїхала в село, щоб ростити дітей ближче до землі, води, природи. Освічені батьки, здорові діти. Але за п’ять років життя вони так і не вписалися у картинку села, бо селяни їх не признають: яка ще йога, рідновірство і веганство??? Ні, ні, ні! Вони і слів таких не знають, але, як баба Яга з мультика, – проти! Голова сільської ради вирішує забрати дітей у родини, бо вони неправильно харчують дітей: у їхньому раціоні немає м’яса, сама лише рослинна їжа! А ще ж і язичники, прости Господи! На камери журналістам голова авторитетно заявляє: «Ми живемо в суспільстві й повинні виховувати (дітей – Авт.) так, як суспільство диктує, а не так, як мама хоче».

Суспільство, жіночко? Оце суспільство, в якому тільки в своєму селі сама нараховуєш 13 сімей алкоголіків, але дітей у них не відбираєш? «Розумієте, забрати дитину зі сім’ї – це взяти на себе більшу відповідальність. Я не прихильник того, щоб забрати всіх дітей…» – додає голова сільради.
Суспільство, в якому, за даними Державної служби статистики України, у 2016 році всиновили 2963 дитини, а загальна чисельність дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, становила 71 178 дітей? Це про це суспільство мова? У ньому на Одещині здійснили спробу забрати дітей, яких батьки самостійно навчали вдома, не віддавши в школу. Хоум скулінг? Ні, не чули… Це в цьому суспільстві на Закарпатті піддавали гонінням родини атеїстів і буддистів, а на Чернігівщині у родини травників забирали дітей, бо батьки не робили їм щеплення і не труїли їх хімічними ліками…

У кожному з цих випадків у мене постає питання: на основі чого ухвалювали рішення про вилучення дітей із сімей? Чи працювали комісії, чи обстежували дітей, чи говорили з ними психологи? У житомирській історії вилазить така абсурдна правда, що стає страшно: все вирішував сільський голова, а в області зізнаються, що в ситуацію не втручалися (!) Тобто її не тільки не вивчали, а й узагалі дітей не бачили, з родиною не працювали, тупо дозволили одній людині вирішити долю п’яти інших!

О, свята інквізиція, о, прокляті єретики! Чи можуть вкластися у головах у психічно-здорових, освічених людей такі речі? Скажу страшну річ: можуть. Розмовляю з людьми, які дотичні до соціальних служб, і жахаюся: так, не треба різко виділятися з маси, бо це привертає увагу, так, є канони, за порушення яких дітей заберуть із сім’ї, так, родини повинні ось те, те, те і не повинні ось так, так, так… І я нагадую собі історію, коли мені педіатр в очі погрожувала соціальними службами, бо в нас не було дитячого ліжечка («А на що я використала «дитячі» гроші, га?!») і я годувала дитину грудним молоком («Дитина не набирає вагу, а ви економите?»). Я знаю багато родин, де на «перше, друге і компот» – горілка, але там дітей не забирають. Ну, бо не вмістять усіх дітей алкоголіків у ті притулки, які Україна має! А от нестандартних сімей – мало, то чому б не почати з них? Ми ж можемо їм в інтернатах гарантувати краще майбутнє, аніж у люблячих родинах, правда?

І про сім’ї, як осередки суспільства. За даними Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України, в Україні за останні роки відсоток розлучень суттєво зріс: з 52% до 61%. Переважно це стається у перші п’ять років подружнього життя, при цьому дитина або діти для батьків не стають фактором, який би стримував їх. Кожна п’ята сім’я в нашій державі – неповна, і в 90% випадків дитину або дітей виховує мама-одиначка. Це статистика.

А тепер про культурний і ментальний зрізи. Мої друзі і знайомі – дуже різні за національностями, вірою, культурами, мовами, кольором шкіри. Вони живуть у різних містах, селах, країнах, континентах. Не обтяжені вузьким мисленням, твердолобістю, не обмежені стереотипами і умовностями – вони живуть, як їм підказує серце. Вчать дітей самі чи в школах, водять щеплених і нещеплених у садки, подорожують, місяцями живуть на далеких островах і працюють віддалено, переїжджають у село і вирощують власну городину й садовину, пишуть, малюють, творять, навчаються самі і вчать інших. Одружуються ліванці та вірмени з українками, вірменки виходять заміж за українців… Усе тече, переплітається, і в Господніх руках виліплюється нове, задля спільного щастя. Але ні їхнє, ні моє життя не таке безхмарне, як би хотілося. Нас не розуміють сусіди, нас засуджують знайомі, часом не приймають рідні. Бути іншими – складно, відрізнятися – небезпечно. Що ви знаєте про міжрелігійну толерантність? Дражлива тема, але не для душ, а для умів. Душею ми б приймали більше, але розум… Він не хоче. Мені досі болить знання про те, що чоловік втратив давніх друзів, коли вони дізналися про мене. Я з іншого світу, я не «їхня». Зі мною перестали спілкуватися кілька хороших людей, коли дізналися про чоловіка, дуже неукраїнського чоловіка, чужої віри. І знаєте, нам не треба зовнішніх ворогів, коли всередині, свої ж розпалюють національно-релігійну ворожнечу, стаючи складовими антиукраїнської інформаційної війни. Усе велике починається з малого. З малого нерозуміння, малого неприйняття, малої неосвіченості виростає велика зашореність.

Я ніколи не проводила моніторинг релігійної свободи, але маю щастя спілкуватися з представниками різних релігійних та релігійно-філософських течій. Сама при цьому є християнкою. За інформацією Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету, 97% зареєстрованих релігійних громад в Україні є християнськими. Приблизно половина з них — православної традиції. Решту майже порівну поділяють католики та протестанти. В Україні проживають також представники кількох напрямків юдейства та мусульманства. Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. в Україні з’явилися неоязичницькі громади. Динамічно зростає кількість спільнот інших релігійних та релігійно-філософських течій (буддизм), зокрема, нетрадиційних та новітніх релігійних рухів.

Як живеться усім тим, хто не відповідає уявленню маси про «нормальну сім’ю»? А яка вона – «нормальна» сім’я? Може, є ДСТУ для цього навіть? Хто встановив рамки, за якими – нестандарт, і він підлягає карі? Держава? Але держава – це люди, ті самі представники різних етносів і релігій, професій і культур. І дуже страшно, коли ніби то християни повертаються у часи страшної інквізиції. Ура, спалюванню відьом! Віват темноті! Смерть інакшості! Усі мають бути за шаблоном: їсти м’ясо і щонеділі формально ходити в церкву. Бо як ні – на ешафот, а ще краще – дітей заберуть. Ось він, панове, сучасний остракізм у дії 🙁