Маков

Павло Маков: «Сучасне мистецтво – завжди ризик»

Фото Ярина Коваль
Ярина Коваль

журналістка

Розмова з одним із найдорожчих художників України

Його приїзд наприкінці цієї весни до Львова і ретроспективна виставка «Фонтан» у Національному музеї у Львові викликала серед містян своєрідний ажіотаж. І річ навіть не в тому, що харків’янин Павло Маков є академіком Української академії мистецтв та членом Королівського товариства живописців та графіків Великої Британії і що до Львова з персональною виставкою він приїхав удруге. Непосвячений загал такі речі сприймає нейтрально. А в подієвій веремії, де було зроблено акцент, що йдеться про одного з найкрутіших вітчизняних митців, який водночас ще є одним з найуспішніших. Тобто таким, роботи якого продають найдорожче.

Подивитися, за що саме платять заможні шанувальники мистецтва цьому художникові такі «грубі» гроші, і потягнулася до музею вервечка люду. Люди в масі своїй подекуди дуже дивні створіння, що часто-густо реагують на щось дотичне, не зауважуючи основного. А Павло Маков насамперед – це високоінтелектуальна і, з точки зору професіоналізму, дуже висока вершина, яку не кожному під силу осягнути, але на яку – через лабіринти роздумів та відчуттів (художникові та власні) – завжди цікаво йти. Масштаби його творів – внутрішні та зовнішні – затягують. Усі ті рисочки та їхнє переплетіння, світло та тіні, коли починаєш у то все вдивлятися, здобувають над тобою таку непереборну владу, що повертатимешся у своїй пам’яті до цього ще не раз і не двічі. Тоді на виставці йшлося, що дивний фонтан – фонтан виснаження, але він небрехливий. Бо це та реальна ситуація, яку маємо в себе. А ми від себе додамо, що Павло Маков, для якого мистецтво – це спроба пояснити передовсім самому собі, що таке життя, він сам та інші, створив його як контекст експозиції віртуозно Та, зрештою, слово самому Павлові Макову, з яким ми поспілкувалися особисто.

Маков

Фото Ярини Коваль

– Фонтан передбачає вибух: емоцій, кольорів, почуттів. А у Вас усе цілковито інакше. Виснажилися?

– Та ні. Цей стан не має до мене приватного стосунку, бо робив цей проект ще 1995 року. Тобто зараз цій ідеї понад 20 років. І коли над ним працював, то й сам ставився до цього, як до чогось дуже дивного. Бо в творчості схильний до візуальних образів. А тут цілковито концептуальний проект – те, що рідко роблю у своєму житті. І дуже символічний. А я зі символами майже не працюю. Розповідь мені ближча, ніж просто констатація факту. А символи – це констатація факту.

Маков

Фото з архіву Павла Макова

– Тобто у 95-му йшлося про констатацію факту виснаження суспільства. З огляду, що презентуєте «Фонтан» знову, маєте переконання, що віз і нині там?

– У різний час я зробив кілька моделей того «Фонтану». Цей, що зараз оглядали львів’яни, готував спеціально для моєї нової експозиції у Центрі сучасного мистецтва «Ізоляція» в Донецьку, де – спільно з американським фотографом – мали виставлятися ще 2014-го року. Але військові події все перекреслили. Звичайно, порівняно з 95-м роком, змін у суспільстві чимало. Однак, на жаль, процес виснаження не припинився. «Фонтан» актуальний хоча б через те, що досі, приміром, для вирішення проблеми відтоку мізків з України (що особисто мене хвилює особливо) не зроблено анічогісінько. Звичайно, така проблема – одна з основних для будь-якого суспільства, але Україна майже нічого у цій царині не робить. Як приклад, наведу історію харківської школярки, яка виборола золоту медаль у Швейцарії на престижній європейській математичній олімпіаді. То тримайтеся вже за цю дівчину, як за багатьох інших дивовижно розумних молодих людей, робіть їм цікаві та перспективні пропозиції, орієнтуйте на них інших і самі орієнтуйтеся на таких людей. Але цього, на жаль, не відбувається. Доки суспільство так безвідповідально ставитиметься до своєї голови, доти буде виснажуватися. І нема на то ради.

Фото з архіву Павла Макова

– Напевно, мова про систему, де освіті мало би належати аж ніяк не другорядне місце. Вас українські творчі виші запрошують до них на роботу чи, бодай, провести для студентів майстер-класи? Бо знаю, донедавна, попри всі творчі здобутки та високі відзнаки, цим похвалитися Ви не могли.

– Зараз ситуація трохи змінилася, але не стільки завдяки державним установам, скільки завдяки приватним. То тепер уже і я кажу, що також є задіяним в освіту.

Фото з архіву Павла Макова

– Втручаєтеся в особистість молодого художника?

– Ні. Тому що не відчуваю себе викладачем у повному сенсі цього слова. А тільки колегою, який має більший досвід, але не має такої свіжої крові, як мої слухачі. Через те між нами – взаємообмін. Коли я про це говорю, молоді люди сприймають такі слова за гумор, але насправді – не жартую. Бо не знаю, хто в кого більше вчиться – вони в мене чи я в них. Тобто ми разом вчимося. Усвідомлено не погоджуюся на викладання для перших курсів. Бо вчити когось абетці, повторювати одне й те саме щороку, мені неймовірно складно. Вчителі, які це роблять, мають мати на це талант від Бога. А я до цього цілковито не надаюся. Здебільшого працюю з людьми, у яких уже є власний погляд на життя і мистецтво, відтак нам цікаво обмінюватися своїми приватними враженнями.

Сьогодні немає якогось одного мистецького центру, а є поширення інформації на шаленій швидкості. Безумовно, міста як окремі мистецькі центри і сьогодні є, але стали локальними. Жодне – ні Париж, ні Лондон, ні Нью-Йорк – уже не можуть претендувати на світове панування

– Мистецтво і його виміри за останні двадцять років змінилися?

– Ситуація у світі змінилася, а не мистецтво. На мій погляд, кількість перейшла в інакшу якість. Сьогодні немає якогось одного мистецького центру, а є поширення інформації на шаленій швидкості. Це те, чого двадцять років тому ще не було. Тоді це був час постмодерну, а сьогодні я навіть не можу визначити, який це час. Бо немає одного явища, яке переважало б і від якого людство могло би взяти назву. 8 мільярдів жителів землі потребують дуже різних речей на різні смаки плюс різна ситуація у світі. З одного боку, глобалізація, якої вже не уникнеш,а з іншого – приватизація та індивідуалізація. Тобто сьогодні єдиний вагомий мистецький центр, як колись Париж, Нью-Йорк чи Лондон, вже неможливий. Безумовно ці міста як мистецькі центри і сьогодні є, але стали локальними. Жоден не може претендувати на світове панування.

Фото з архіву Павла Макова

– Існує розрив між ідеями, що їх пропонують митці, і смаками загалу?

– Свого часу розробляли тефлон для того, щоб літати в космос.

То якби домогосподарки довідалися, скільки в отой тефлон було вкладено, щоб його вигадати, то вони сказали б одностайно: краще б нам дали субсидії чи ще щось. Але коли з’явилися пательні з тефлоном на кухні, це всіх дуже втішило. Тобто цей приклад ілюструє різницю між фундаментальним та прикладним. Серйозне мистецтво займається фундаментальними речами, які, безсумнівно, на суспільство впливають, але не миттєво. Людям це важко пояснити, Але, приміром, якби не було авангардних течій у мистецтві, то, можливо, дизайн машин, який нам так сьогодні подобається, був би іншим. У світі, зокрема в Англії, де я викладав, починаючи від 1990-х років, існують програми, які поєднують воєдино митців і вчених. Тут виходять із того, що митець має один підхід до всього, науковець – інший. І тільки симбіоз одного з іншим спроможний народити щось третє, яке вже за короткий час стане цілком природним для життя суспільства.

Харківські колекціонери не звикли ризикувати, тому вкладають тільки в те, що захищене часом. А сучасне мистецтво – це завжди ризик

– Чи маємо достатньо людей, готових це зрозуміти та оцінити? Зокрема, оцінити потуги сучасних художників? Харків може?

– Якщо говорити про колекціонерів творів сучасного мистецтва, то будете дуже здивовані, але в Харкові їх немає, хоч місто заможне. Харківські колекціонери не звикли ризикувати, тому вкладають тільки в те, що захищене часом. А сучасне мистецтво – це завжди ризик. От люблять казати, що, мовляв, сьогодні погане мистецтво, а за часів Леонардо да Вінчі було добре. Але ж ви не бачили, що було за часів да Вінчі. А якби побачили, то могли б вжахнутися. Бо тоді, як і тепер, було багато непотребу. Та ще й, окрім того, час те вартісне мистецтво розпорошив, залишивши нащадкам тільки 15-20 імен у спадок. Ви ж не сумніваєтеся, що їх було більше? Але ніхто сьогодні не може сказати, що важитиме в майбутньому.

Фото з архіву Павла Макова

– На Ваш погляд, від чого, крім таланту, залежить оця вибраність митця?

– Коли я приїхав у Харків вчитися, то поруч було багато людей, які малювали краще за мене. Так, мої оцінки були добрими, але сам я бачив, кому і в чому в творчості я програю, хто що робить краще за мене, тому багато працював. Потім ці люди кудись пропали. Отже висновок – до таланту дуже й дуже потрібна працьовитість. Але є ще третя річ – найголовніша, яка з митця робить митця – коли людина не може жити, щоб не малювати. Усі художники знають вислів Пікассо – «Якщо можете не малювати – не малюйте». Але, якщо ви не можете не малювати, то фах як фах ви втратили, бо він переплавився у вашу сутність. І навіть для цього не обов’язково треба мати великий талант у живописі чи малюнку, просто інакше ви не можете жити. А вже те, як складеться ваша доля, залежить від того, чи станете ви цікавим для суспільства чи ні. А взагалі митець, який ставить за мету бути цікавим для суспільства для мене трохи дивна річ.

Якщо тобі щось вдається, ти не повинен усе своє подальше життя їхати на цьому, як на білому коні. Бо цей кінь дуже швидко перетвориться у віслюка. І на тому все закінчиться

– Чому? Тому що це неможливо спрогнозувати?

– Художник має розуміти, що найцікавіша річ в майстерні – особисто шукати відповідей на власні питання. Це постійний рух не тільки вперед, а часом і назад, помилки і знахідки. І тут дуже важливо пам’ятати, що, коли тобі щось вдається, ти не повинен усе своє подальше життя їхати на цьому, як на білому коні. Бо цей кінь дуже швидко перетвориться у віслюка. І на тому все закінчиться. Питання –сприйме суспільство ці пошуки художника чи ні, самого митця взагалі не мало би хвилювати. Його має хвилювати, щоб не брехати собі. Якось я мав майстер-клас у школі бізнесу при Києво-Могилянській академії і мене запитали, що для мене важливіше – процес чи результат. Я сказав, що процес, бо саме він змушує мене йти в майстерню. Тоді слухачі школи поставили наступне запитання: а якби в мене купили роботу за 200 мільйонів доларів, але за умови, що більше не буду працювати творчо, чи я погодився б? І дуже здивувалися, коли відповів, що в жодному разі. Звичайно, гроші мені потрібні, щоби мати можливість купити власний вільний час, який можна віддати творчості. Але ці гроші – не основне у житті. Зрештою, як і статус. Бо куди той статус припасувати, коли немає куди подіти життя? Завжди кажу, що працюватиму, скільки буду жити. Не те, щоби я був таким помішаним на праці, але, коли працюю, цікаво жити. Ви що думаєте, Ейнштейн свої відкриття робив, керуючись ідеєю фікс увійти в історію? Та ні. Він просто шукав відповідей на питання, які його цікавили. А вже, що з тим зробили потім, це вже не до нього. Часом прикладна наука і фундаментальні речі може довести до шалу.

Фото з архіву Павла Макова

– Але це до того, що палка завжди має дві кінці.

– Однозначно. Але я переконаний, що більш-менш цікавий митець завжди суспільству потрібен. І навіть приклад Ван Гога, який би, може, за такої нагоди хотілось навести, тут не підходить. Бо суспільство руками брата ван Гога Тео підтримувало його мистецтво. Я впевнений на всі сто, що якби Ван Гог не наклав на себе руки, то через 5-10 років все було б вже на інших умовах, зокрема, матеріальних. Дуже цікава в цьому контексті історія, яка трапилася з Модільяні. До нього в кав’ярні підійшла незнайомка і сказала: «От я вас упізнала, і маю ваш маленький малюнок, який придбала дуже давно. Але на ньому немає вашого підпису. Ви могли б підписати?» «То вам підпис потрібен?» – перепитав видатний італієць. «Так». Жінка нічого й сказати не встигла, як художник схопив ручку і через весь малюнок написав «Модільяні».

Фото з архіву Павла Макова

– Ви завжди відчуваєте, що купує людина – Ваш підпис чи роботу?

– Як правило, завжди. І коли розумієш, що твою роботу беруть, бо без неї жити не можуть, виникає відчуття якоїсь неймовірної душевної близькості з тими людьми, попри те, що вони можуть бути з цілком інших до твого світів. Бо це означає, що когось теж цікавить те, що й тебе, він шукає відповідей на ті питання, що й ти. І це єднає.

Фото з архіву Павла Макова

– У текстовому супроводі до львівської виставки була і наведена цитата із перечитуваного Вами багато разів роману італійця Кальвіно «Невидимі міста». Зокрема, в тому фрагменті, де йшлося про пекло живих. Мовляв. є два способи, аби це пекло не спричинювало страждань. Перший – прийняти пекло та перетворитися у його частину, поки це пекло не стане непомітним. Й інший – уміти розпізнати, хто й що посеред пекла не є пеклом, підтримати це та розповсюдити. Що особисто Вам допомагає знаходити це не-пекло?

– Не можу сказати, що я його знаходжу. Як і те, що цілеспрямовано його шукаю. Я просто роблю те, що роблю і, можливо, в такий спосіб щось знаходжу. Виходжу з того, що в кожної людини власні стосунки з Богом, кожен пекло і рай носить у собі. Звичайно, ми всі виростали на християнській культурі. Але кожен сприймає її по-своєму. Тому той пошук не-пекла у кожного інший.

Фото Ярини Коваль та з архіву Павла Макова