Привіт, садочок-3, або НЕтаємна зброя терплячої мами

 |  Ліля Криницька   8069  

Привіт, привіт, а я знову про садочок 🙂

От яким довгим був наш шлях – така довга й оповідь. Чому я про це пишу? Бо комусь може стати в пригоді наш досвід. Я свого часу шукала щось схоже і не могла знайти. Мені хотілося прочитати, як люди перемагають обставини, як вони шукають і знаходять порозуміння з дітьми, як вони, без докорів сумління і смертельного страху, залишають дитину в садочку і йдуть, нервово озираючись. Але ні, ніхто не писав про важкі перемовини зі своєю совістю, про походи до психолога, про сльози вночі від безпорадності. І ніхто не розповідав, як насправді складно відділяти дитину від себе. З дописів у батьківсько-мамівських групах у соцмережах червоною ниткою проходило: так, усім непросто, і нам було непросто, але дитина ходить, звикає… А ЯК вона звикає? ЩО САМЕ непросто? Як зробити так, щоб не поїхав дах в усіх учасників тієї садочкової затії? На ці питання відповідей я не знайшла. Ми свій шлях проходили нелегко, інколи мені хотілося просто зупинитися і все. А що далі? Я планувала вийти на роботу, ЯК це зробити з дитиною на руках? Ні, в нас немає поруч ні бабусі, ні дідуся, навіть тато Елі від нас за тисячі кілометрів. Тобто виходити доводилося з того, що впоратися, як завжди і з усім, ми маємо тільки самі. Чи знає хтось, як складно буває від самого усвідомлення того, що тебе ніхто не страхує? Що ти, як акробат, десь там, на висоті, змагаєшся із законами Всесвіту і не маєш права на помилку?

Якось мені одна знайома мама сказала, що я надто драматизую. Але вона так і не зрозуміла, що я просто проживаю усе сама. У нас не було варіантів: «заведе тато, забере бабуся», «захворіє – побуде з дідусем», «у мами нерви здають – мама тимчасово недоступна». У нас є один варіант – «у мами періодично здають нерви, але вона назавжди твоя мама і поруч доти, доки тобі треба». А дитсадок став ще одним крутим випробуванням.

Отож перший похід на знайомство із закладом ми запланували на Миколая, за майже шість місяців до дати мого виходу на роботу. Рівно стільки часу я виділяла на умовну адаптацію для нас обох. Чому обох? Тому що розуміла, що найперше завдання – перебороти себе, а вже згодом працювати з дитиною. Я чітко (на папері, щоб не забути) сформулювала для себе, чому я збираюся віддавати Еліанку в дитячий садок. Тоді деякий час осмислювала кожен пункт, вираховуючи камені спотикання і перестороги. Наприклад, я хотіла вивільнити час для себе, для роботи, для навчання, і мене спочатку гризло, що це у збиток дитині. Довелося вчитися сприймати себе знову не лише мамою, а окремою людиною, жінкою, журналістом, зрештою. Тим, хто має право відпочивати і працювати, вчитися і просто дивитися у стелю. Бо ж має! Але я, мама, давно про це забула! Я багато розповідала Елі про свою стару роботу і мрії про нову, вона бачила, що я пишу, і знала: «мама працює». І я пояснювала, що згодом працюватиму більше. Чому? Не кажіть лише про гроші! Я пам’ятаю, як мій однокласник колись із болем розповідав, що мама поїхала працювати задля грошей, а його залишила бабусі. Життя, воно таке, несолодке, усі ми, звісно, працюємо за гроші, але чи задля? Я не хотіла казати, що працюватиму задля грошей, я розповідала, що робота дасть нам нові можливості: подорожі, враження, зустрічі з друзями, свіжі ляльки, зрештою! Так, я вважаю, що краще вже все вимірювати ляльками, ніж умовними грошима) Жарт, звісно, але тільки наполовину. А ще обов’язково розказуйте, чому вам хочеться працювати (якщо хочеться, звісно). Мені хотілося, тому я казала, що хочу, щоб мені було цікаво, що я робитиму корисні для інших людей справи, що зможу допомагати і від цього буду щасливою.

Наступний крок був проблемніший: повірити у те, що я не скалічу дитину, віддавши її у невідомий колектив, відділивши від себе. Отут ми скористалися досвідом психолога, бо моїх теоретичних знань, здавалося, бракує. Я відшукала чудового казкотерапевта, дуже світлу і позитивну людину, маму двох діток, яка допомогла нам усе поставити на місце. До цього у нас із Елею було кілька спроб походу в садок. Ми приходили зранку, я відводила доню в групу, була з нею поруч, ходила з нею їсти, водила в туалет, гралася вона лише біля мене і зі мною… І тільки-но я повертала очі до дверей – дитина починала кричати, хапала мене за ноги і задихалася у паніці. І так було щодня. Вона не підпускала до себе нікого, вона билася в істериці, якщо будь-що виходило за межі її розуміння, захлиналася, задихалася, блідла-червоніла… Мені здавалося, що я б’юся головою об стіну, а пробити не можу. Так, дитина ніколи не була без мене, вона не вміє відпускати маму, вона не вміє довіряти іншим дорослим. І нам потрібно було цього усього вчитися. Разом.

По-перше, Олена заспокоїла, що це абсолютно нормальна, природна реакція здорової дитини. Цього боятися не треба, з цим треба працювати. Через маму і її спокій. І дати дитині максимум упевненості, що мама не покидає, не залишає, не зникає. Є таке поняття – сльози марності. Дитина плакатиме, це нормально, але ненормально її за це затюкувати, соромити, карати, погрожувати. Дитина має право і повинна свої емоції випускати природним шляхом. А мама повинна навчитися приймати ці сльози і переводити у конструктив. Також дуже важливо не показувати дитині своїх сумнівів. Тобто, якщо вирішили, що садок – то садок, без коливань маятника «ходимо-не ходимо-а воно нам треба?» Такі речі варто обдумати до, а не під час адаптації, бо можна заплутатися самому у власних сітках.

Не варто прикрашати реальність і розхвалювати садок, особливо тоді, коли дитина ще в жорсткій опозиції до всього нового. Нехай маля саме відчує, спробує, проаналізує і скаже свою думку про новий простір. Навіть, якщо дитя ще не говорить, мама точно зрозуміє, що воно хоче «сказати»!

Дуже важливо не порівнювати власну дитину з іншими й озвучувати це. Бо ми ніколи не знаємо, що стоїть за спокоєм інших людей, і скільки вони до цього йшли. До прикладу, Павлик міг місяць у стресі битися головою об стіну, а Катруся пісяла скрізь, де могла і не могла. А от Орися у садку і не пісяє, і не б’ється головою, і навіть не їсть. Зовсім. У садку вона найспокійніша. Але чи це плюс? У той же час Тарас та Ілля спокійно граються, вони легко адаптувалися, бо батьки привели їх у садок, коли вік вже давав перевагу природної сепарації.

Елі було 2,11, коли ми почали ходити щодня. Так, це рано для природної сепарації, але з цим можна справитися, якщо не спішити. Ми не спішили. Психолог порадила заручитися підтримкою вихователів і підказала нам інструменти для того, щоб дитину занурити в нове середовище максимально безболісно. Я написала терапевтичну казку про Грушку і Грушечку, маму і доню: у їхньому житті настав момент, коли подув Вітер змін, і Грушечка випала з обіймів мами-Грушки. Але від неї Еля щодня ридала до гикавки. Олена вигадала для нас іншу терапевтичну казку про сім’ю пінгвінів: про тата, який десь на далеких крижинах ловить для родини рибу і передає її кораблями, і про маму, яка теж хоче працювати, щоб татові було легше, а маленьке пінгвіненя мама щодня водить на дитячу крижану гірку – у пінгвінячий садочок. Але Еля ридала ще більше. Вона виплакувала свої страхи і вчилася з ними справлятися. Ми плакали обидві, але не здавалися.

І от через місяць ходіння у садок разом, я нарешті уперше залишила Елю саму. Спочатку на 30 хвилин. Наступного дня – на годину, потім – на дві. А далі – на сон. І тоді ми домовилися з вихователями, що розбиватимемо час очікування для Елі на періоди: тільки-но дитина почне плакати або засумує – вихователі передадуть їй щось, якусь річ, яка б стала їй приємною, бо це від мами. Мова, звісно, не про солодощі чи іншу банальщину, ми придумали, що це могли б бути якісь елементи для того, щоб удома разом, удвох, щось створити. Наприклад, частинки фетрової квітки чи звіра. Я вдома вирізала деталі, а дівчата мали давати їх Елі щоразу, якщо її увага буде повертатися до мами. У такий спосіб ми б перемикали увагу на творення, на захоплення, на позитив. Але ця техніка нам не знадобилася, бо Еленя підказало іншу, ближчу їй тему: якось увечері вона запитала, чи можна зі собою брати у садочок мої коралі. Ті коралі, які вона безмежно любить, носить, одягає і любується собою. Бо вони мамусині. Бо їх мамуся купувала разом із татусиком. І коралі нас врятували! У Світлани Ройз, українського психолога, я колись зауважила дуже влучне визначення – якорі уваги. От ці коралі стали для Елі якорем уваги: тільки-но вона починала сумувати – діставала зі сумочки їх, і їй ставало легше – мама поруч. Згодом Еліанка почала їх забувати вдома, а потім і зовсім уже перестала носити. Це стало для мене сигналом, що їй вже легше.

Ще один момент був для нас дуже цінним. Еля щоранку повторювала дорогою в машині:

– Мамусю, я не хоцю в садоцьок!

– Чому, доню? Розкажи мені, про що ти думаєш? Що тебе тривожить?

– Я не хоцю, сцьо б ти йсла на лоботу, будь зі мною.

– То, може, ти просто не хочеш, щоб я йшла на роботу? Хочеш у садочок, але зі мною?

– Так, а ти мозес зі мною бути?

– Ні, котусю, мене чекає робота.

Наші безкінечні діалоги дали чітке розуміння і розмежування: Еліана хоче у садок, але не хоче, щоб я йшла на роботу. І нам обом від цього стало о-го-го як легше!

Цей досвід був безцінний, чесно. Іноді я чулася приречено, а зараз я чуюся переможцем. Говоріть з дітьми! Не соромтеся, не бійтеся, не думайте, що вони вас не розуміють! Вони – неймовірні, вони відчувають найтонші коливання у наших душах, навіть беззвучну пульсацію наших сердець. Вони – те, що ми з ними робимо. Не нехтуймо такими речами. З нашої адаптації дивувалися, насміхалися, нервували. Чи це варте того? Напевно, якщо ми обидві задоволено усміхаємося.