Садочок-2, або Історія однієї божевільної адаптації

Я бачила дітей, яких волокли у садок, бачила батьків, які солодко й улесливо переконували дітей, що садок – це майже рай і там всі їхні бажання виконають, чула дикий лемент від воріт і до дверей та обіцянки золотих гір, «якщо ти нарешті перестанеш вириватися». Ні, я не шукала такі історії навмисне, просто по обидва боки від мого будинку – дитячі садки, і вісім років я попри них ходила на роботу. Так, звичайно, і дуже акцентувала увагу саме на криках і спротиві, бо вони мені були ближчі, ніж тиха згода. Але тоді я і думки не допускала, що колись віддам дитину у такий псевдорай! Як же життя нас вчить! Які ж сюрпризи і скільки науки воно нам підсовує!
 |  Ліля Криницька   7991  

Учора, прокинувшись з температурою, Еля сонно запитала мене:

− Мамусю, ми підемо сьогодні у садоцьок?

І немає вже давно у цьому питанні нічого незвичного, і питає вона так щодня, а проте так само щодня мені здається, що це не зі мною усе відбувається: довго я не вірила, що це стане реальністю. І боялася. Боялася, що не вдасться. Боялася, що Еля не хотітиме ходити, що у мене закінчаться сили і фантазія, щоб допомогти їй адаптуватися. Але ми змогли. І ми обоє чуємося переможцями! Що у цьому такого надзвичайного, спитаєте ви? Навколо всі теж водять дітей у садок, то чому ми так тішимося цим? А справді, чому?

Навіть мої нервові клітини повільно, але відновлюються. Чи вони не так скоро відновлюються? Цьому текстові пасував би заголовок «Як адаптувати дитину до садка швидше, ніж втрапиш у психлікарню» або «Як не зійти з розуму дорогою у дитсадок». Наша історія була смішна і зі сльозами, але в ній, направду, не постраждало ні одне живе створіння.

Отож для тих, хто і любить, і не любить хардкор із закиданням дітей за двері і втечею у небуття, може бути цікавим наш д-о-о-о-о-о-в-г-и-й шлях до підкорення дитячого садочка. Я виокремила пункти, які, на мою думку, принципово важливі, якщо ви: а) не хочете травмувати дитину і боїтеся отримати обцюрене маля, у якого одне плече буде смикатися від перших звуків слова «садок»; б) не дуже «паритеся» отими всіма адаптаціями і живете за принципом «а от усі якось водять і всі живі».

Отже, спочатку для перших, тих, хто терплячіший.

1. Ідіть у садок. Знайомтеся із завідувачами чи власниками, із персоналом. Говоріть з ними, питайте про власних дітей, про роботу, про життя. Це дає купу інформації про людей і їхні думки, про поведінку і сформовані стереотипи. Це важливо, бо з цими людьми ваша дитина проводитиме більше часу, ніж з вами! (Для мене цей пункт був найбільш моторошним!) За їхніми зразками вона поводитиметься, їхніми словами говоритиме.

2. Просіть, щоб вам показали садок. Увесь. Усі приміщення і територію, де перебуватиме ваша дитина. У цьому немає нічого злочинного, але якщо не отримаєте згоди – є привід задуматися, у чому причина відмови.

3. Вивчіть меню. В ідеалі – спробуйте ту їжу. Як це зробити? Та можна придумати! Дуже прикро, що нормальні бажання батьків у нас вважають витребеньками і захцянками, адже від харчування в садочку залежить і здоров’я, і формування харчових звичок дитини, а це – на все життя!

4. Не залишайте дитину в садку саму доти, доки їй страшно. Цей пункт дуже важливий для мене, і він дуже індивідуальний. Я ходила з Еліанкою щодня понад місяць. Так, ми ходили разом, ми були разом. У мене часом опускалися руки і я не вірила, що колись настане той день, коли вона мене відпустить. Але я її не підганяла. Я знаю, що більшість скаже, що це неможливо. Але чи справді неможливо? Чи, може, просто не хочеться наполягати, бо кивають на правила садка, якими такі вільності заборонено?

5. Ставте запитання, дізнавайтеся, уточнюйте, не погоджуйтеся. У спілкуванні із персоналом можуть виникати різні нюанси. Але не варто боятися зіпсувати стосунки з кимось, якщо на кону важливіші стосунки – з власною дитиною.

6. Ніколи, за жодних обставин не обманюйте дитину. Не втікайте, сказавши, що тільки вийдете в коридор. Не кажіть, що скоро прийдете, якщо повернетеся справді лише ввечері. Діти чекають. Я бачила таких дітей. Вони невимовно страждають. І потім знову навчити їх довіряти дуже складно.

А тим, хто адаптацією не дуже переймається, моя порада така: робіть усе навпаки.

Так, я знаю, що у Львові, та й загалом в Україні, катастрофа з дитсадками, і часто батьки просто не мають вибору та погоджуються на будь-які умови, аби лише прилаштувати дитину хоч кудись. Бо потрібно працювати, бо няня – це дорого, а дідусі-бабусі далеко або теж працюють, чи й просто не вельми поспішають няньчити онуків. Це життя, і обставини у нас усіх різні. Але одне спільне: ми любимо своїх дітей, як уміємо, так і любимо. І якщо для когось найважливіше, щоб маля було сите й одягнуте-взуте, то для інших основне – аби здорове, а ще комусь – щоб спокійне і почувалося у безпеці. Ми різними шляхами досягаємо своєї мети, по-різному піклуємося про дітей, але мені завжди не по собі, коли батьки більше переймаються другорядними речами, хоча, здавалося б, хто я така, щоб визначати першочергове і другорядне, правда? Але я мама, я дивлюся на світ через призму свого мамівства і не завжди легко приймаю те, що бачу. Ні, ніхто не мусить відповідати моїм очікуванням, але часто мені видається, з тими самими садками усе не так просто, як самі батьки показують. Спілкуючись із багатьма мамами, чую, що так, вони хотіли б хоч трохи походити із дитиною, дати їй можливість звикнутися з вихователями, дітками, новими стінами, зрештою, новим графіком! Але вони бояться про це просити! Бо хитрі завідувачки одразу такі бажання присікають: порушення правил! Але хто пише ці правила? Чому батьки не мають права на участь в організації життя своїх діток? Чому вони не можуть впливати ні на що? Чи можуть, але не хочуть? Питаю у мам і татів. Мовчать. Або пояснюють, що не хочуть конфліктів із адміністрацією, бо переживають, що це позначиться на дитині. Але якщо це стосується життя дитини, то хіба це не варте, щоб переступати через власні страхи? Зрештою, можна організовуватися кільком батькам-однодумцям, гуртом легше, як то кажуть. Мене відверто дивує німа згода батьків із усім, що їм пропонують. Ці ж батьки потім на форумах жаліються на дитячі заклади і кажуть, що час іде, а змін нема. А звідки їм узятися? Хто їх має ініціювати? Чому садочки схожі на ізолятори? Знайома розповідає, що була в садку тільки на дитячі свята, і то їх коридором проводять у групу, аби ніхто ніде не шастав по інших приміщеннях. Що дізналася про реальне меню тільки тоді, коли донька почала добре говорити. Бо на чарівному папірчику на стіні не писало, що через день дітей годують сосисками. То хіба так усе має бути? Звісно, не все і не скрізь так. Але незадоволення переважає. І це не моє бажання знайти серед перлів щось негоже. Я надто довго вивчала це все, щоб сказати, що проблеми надумані.

Я – мама «садочкової» дитини. Так дивно і незвично це досі казати! Ми перебрали десяток варіантів і зупинилися на тому, до якого було найменше запитань. Це приватний садок, але я б не робила акцент саме на цьому. Хоча розумію, що одразу постає питання вартості. Якось ми з подругою сиділи і рахували їхні витрати на державний садок. Перший рік перебування їхньої доньки у звичайному міському ДНЗ обійшовся сім’ї у суму, яка дорівнює вартості шести місяців перебування Елі у приватному. Різниця в половину – суттєва, я згодна, для багатьох родин це визначальний пункт при виборі типу закладу. Але навіть при тому, що у державному батьки «скидаються» на вікна, двері, іграшки, посуд, постіль, вони не завжди мають змогу проконтролювати напрям течії тих коштів, які вони відривають із сімейних бюджетів! І часто кажуть, що згодні мовчати, аби лише дитина не втратила місце. Погодьтеся, це замкнене коло. І в його центрі – діти. Я не закликаю ламати в одну мить усю систему, але вірю, що ми спільно можемо проштовхувати ті ідеї, які будуть нам близькі. Якщо, звісно, будуть охочі

І знаєте, жодна дитина не питала, чому чужа мама є, а її власної – немає. Бо усі батьки мали рівні можливості для м’якої адаптації, могли приходити, бути поруч, пити каву чи працювати. І за це величезний респект дівчатам, які цей садок створили. Простір, комфортний для батьків і дітей. Бо я вважаю, що починається усе все ж від батьків: якщо вони відчувають, що місце безпечне для дитини, там про неї піклуватимуться, дитині там буде легше призвичаїтися, отримавши від батьків сигнал «усе ок, можеш розслабитися».

Ми свій садочок обрали. Я його люблю не менше, ніж Еля. Наша адаптація була довгою і непростою, ми реально ходили удвох, гралися удвох, я супроводжувала дітей на прогулянці, була під час обіду. І подружилася з іншими дітками з Еліної групи.

А я дуже дякую своїй подрузі Роксолані, яка торік розповіла мені про своїх подруг, які запустили новий проект для дітей. Нині ми активні його учасники. Часом хіба хвороби перешкоджають, але це теж адаптація. І ні, цей пост не на правах реклами, але якщо ви теж знаєте суперові заклади для діток – діліться, думаю, ми легко можемо створити карту садочків, у яких нашим малятам комфортно, а ми, батьки, за них спокійні.

Якось поруч із «Комашкою» років півтора тому до Елі ми почали звертатися «Пташулька». І от щоранку ця Пташулька, підстрибуючи, іде у садочок «Пташеня». Дуже символічно і дуже випадково…