Привіт, садок! Рефлексії про важливе і смішне

Ліля Криницька

Мама Елі, журналіст, блогер

Я п’ю свою ранкову каву і звично дивлюся у вікно. Там, над Білогорщею, поволі тане туман. Щойно я прокидаюся, видніється тільки хрест на церкві, а потім вже визирає і дахівка, і видно крони дерев, і будинки виринають із сизини. Я п’ю каву, слухаю тишу і планую день. Удома ще сутінки, сплять Еліанині ведмедики-лосі-ляльки-мавпи-жирафи, спить Еліана. Пора благодаті! 😊

Наші ранки такі схожі й такі неоднакові. Десь о 5-й доня починає крутитися – настає пора туалету. А опісля я її знову обнімаю, і вона нишком собі спить далі. А в мене починається робочий день. Але спочатку кава.

А потім – щоб лише встигнути! Сніданок зготувати, душ, волоссю дати раду (усе-таки короткі стрижки вимагають ого-го скільки уваги!), книжку почитати (бодай кілька сторінок у папері щодня мусить бути прочитано!), руками-ногами помахати, тазом покрутити (тут мала би бути повноцінна гімнастика, але я трохи філоню зранку☹), попрацювати (в тиші мені найлегше пишеться: і думки ще причесані зранку, не розкуйовджені, і голова свіжа), наготувати нам обом одяг і взуття на день, зібрати заплечник на роботу і сумку з ноутбуком. А тоді – будити Ель. Іноді вона прокидається сама, іноді буджу я. Іноді це 7-ма ранку, іноді вже 8-ма. Якщо 7-ма, то ми спокійно встигаємо все, якщо 8-ма – спішимо, і все на нервах. Буває по-порізному, дуже по-всякому. І момент прокидання дитини – це вже остаточно останні хвилини тиші й спокою.

– Усе, сцястя всьтало, – повідомляє Еліанка, якщо вона в доброму гуморі.

– Ніцього не хоцю, – бубнить вона і відбивається від мене, якщо мінор переміг. – У мене сьогодні поганий настлій, – заявляє вона і ховається під ковдру. – Я в садоцьок не хоцю!

Садочок. Ми довго йшли до нього. До власне рішення про садок, потім до усвідомлення того, що буде непросто, потім до переживання того «непросто», і нарешті до самого ходіння в садок. Усе почалося з того, що в нас не склалося з нянями, а я ж була так упевнена, що саме няня буде для нас ідеальним варіантом, коли захочу виходити на роботу! Але ні, няні виявилися не нашим рішенням. Тоді я вперше подумала про дитсадок, і мені стало страшно…

Хоча ні, усе насправді почалося задовго до народження Елі – ще в моєму дитинстві. Моя історія з примусовою соціалізацією була доволі сумною: я не прижилася в садку через свою допитливу вдачу і нецензурну лексику 🙂 Ха! Це історія на мільйон, я скільки згадую її, стільки й сміюся) Розповіли її мені батьки, звісно. Отож, якогось одного погожого літнього дня подзвонила до тата на роботу вихователька і попросила провести зі мною виховну бесіду, бо я поводжуся просто ганебно – вживаю нецензурщину! Тато стримано вислухав тираду про «така сім’я – люди, яких поважають, знані і достойні, а тут – дитина, дівчинка (!) чотирьох років – і нецензурні слова! Сором, та й годі». І пообіцяв удома все з’ясувати.

І таки з’ясував, що я, злісна «матюкальниця», у садку сказала слово «сучка». І ні, не на когось, не про тварину, а граючись із дітьми ляльковим посудом. Чому? Та тому, що моя бабуся – із Житомирщини, а там споконвіку на ковш чи рондель казали і кажуть «сучка»! Ми і зараз так удома завжди кажемо: «Подай-но мені ту сучку з погнутою ручкою». Ми, звісно, посміялися з того всього, але на тому історія садка закінчилася: далі по черзі на роботу зі собою мене брали або бабуся-агроном у городню бригаду, де я надгризала огірки і помідори в теплицях, або тато з мамою в школу-інтернат: там я або спала у мами на кухні, або з татом була на уроках.

Еліанин тато теж несадочкова дитина, в нього була колись няня. Ми обоє несадочкові й обоє боялися садків як вогню. Я пам’ятала всі страшні й неприємні історії знайомих і друзів про дитячі заклади, прокручувала їх у голові і намагалася примирити з реальністю: ми маємо спробувати, але я мушу налаштуватися. Задовго до пошуку садка я поволі почала розказувати Еліанці, що ж це таке, чому туди водять діток. А потім показала, як на прогулянці у дворі, поряд ыз нашим будинком, грається дітвора.

– Мамусю, це сядо_ (садок)? А цьому там діт_и (дітки) у кошарі, як кулоч_и (курочки) у бабусі і дідуся в Делмані?

Сказати, що я сміялася – це не сказати нічого 🙂 Я відверто реготала, бо такого фантазійного повороту не очікувала. Але так, суть садка Еліана вловила зразу і безповоротно: діти за загорожею, у кошарі, батькам туди зась!

І тоді почалася наша кропітка робота над собою: я читала відгуки про садки, шукала інформацію про них, опитувала знайомих, а паралельно пропрацьовувала свою ненависть до садка як форми організації дитячого життя. Це був складний момент, але поступово я справилася. Далі було найважче: знайти садок, у якому Елі буде добре, а я буду спокійна за неї. І ми такий садок знайшли. І пройшли складну, але таку важливу адаптацію. І я вже можу ділитися досвідом, як не травмувати дитину, відділивши від себе. Обіцяю, що наступного разу розповім про нашу довгу дорогу в дюнах:). Бо вона не була даремною: Еля щоранку прокидається і питає, чи ми йдемо у садок. І сама собі вибирає одяг та іграшку, з яко юхоче прожити цей день. А я спокійна і щаслива. Це безцінно! Далі буде.

Читайте також:

Loading...

2-1

Loading...