Поліна Жеребцова: «Не бийте дітей»

Ярина Коваль

журналістка

Розмова з журналісткою, письменницею, уродженкою Грозного, свідком двох російсько-чеченських воєн

Мама Поліни Жеребцової досі ділить дітей на три категорії – ангельську, від чортів залишки та ослячу, яка, до слова, зустрічається украй рідко як тяжке випробування для батьків чи покара за якісь їхні гріхи. Щоб вигнати осла з чада, це чадо треба якомога частіше лупцювати. Із цього маминого переконання і народилася книга «Осляче поріддя» росіянки, уродженки Грозного, що пережила всі жахіття російсько-чеченських воєн і зараз живе у Фінляндії Поліни Жеребцової. Це вже друга книга цієї авторки, що її в перекладі Оксани Думанської випустило у світ «Видавництво Старого Лева». І, як і тоді, коли я читала «Тонку сріблисту нить» Поліни Жеребцової, так і тепер, коли читаю «Осляче поріддя», переживаю схожі відчуття – книгу годі випустити з рук. Натхненна, знову запрошую Поліну Жеребцову до розмови.

− Книга «Осляче поріддя» в Україні − вже третя Ваша книга після перших двох, присвячених першій і другій чеченський війнам, що їх Вам випало пережити. І як і попередні, автобіографічна. Оскільки в книгах про війну Ви згадуєте і той час, коли не стріляли та не вбивали, і він дуже теплий та людяний, то від «Ослячого поріддя» очікувалося чогось дуже м’якого та різнокольорового. І коли різнокольорового у книзі справді чимало, то з м’яким не склалося. А таки суворе у Вас було дитинство…

− Я народилася на Кавказі. Там дуже суворе виховання. Для європейців таке виховання може видатися суцільною диктатурою. Молодші завжди слухають старших. Старші вирішують, як житиме молодший, в якому місці – в селі чи в місті, з ким, як підросте, одружиться, багато іншого. Старші в сім’ї можуть пояснювати свою позицію не тільки словами, а й відчутними тлумаками, заборонами, іноді навіть розправою, убивством. «Я народив − я і вб’ю», − часто доводилося чути мені від дорослих. Скажімо, батько сімейства може, звичайно, запитати у свого чада його згоду на одруження, але це лише формальність. Ні одна дитина, вихована таким способом, не підніме очей на батька без його згоди і не насмілиться заперечити. Я тільки у своїх тридцять років навчилася їздити на ровері. І то лише, коли стала біженкою, – у Фінляндії. Бо в Чечні це заборонено і вважається для жінок дуже непристойним. Спортом займаються тільки хлопці та чоловіки. Призначення дівчаток і жінок – приготування їжі, шиття, торгівля на базарі, допомога, коли потрібно, у догляді молодших братиків та сестричок. Книга «Осляче поріддя» − це 101 історія про складне дитинство серед синіх гір. Війни нема, радянська Чечня, багатонаціональна республіка. Проте там не без проблем, не без пригод. Сумні й веселі історії чергуються між собою, утворюючи трагікомедію. Всі історії в книзі справжні. На сторінках книги є мій дідусь Анатолій – журналіст-кінооператор, є прабабуся Юля Маліка, їй 92 роки, є бабуся Галя, мама, вітчим і я.

Поліні 1,5 року. Фото зроблене в дитячому садочку, де дівчинку якраз щойно відлупцювали вихователі й силоміць начепили їй банта. А вона плакала і цього банта категорично не хотіла

− Що з методів виховання дітей на Кавказі (зокрема тих, що їх використовувала Ваша мама) Ви взяли би у своє життя у Фінляндію, а що Вам хотілося б, щоби було по-іншому?

− Я – гуманіст. Намагалася у дитинстві достукатися до навколишніх: «Дітей бити не можна, їм боляче». Але, на жаль… Мене товкли всім, що потрапляло під руку, як і сусідську малечу. Нечеченці, які жили в республіці, переймали всі звичаї Кавказу. Світові письменники захоплюються побутом чеченців, їхньою стійкістю. А це ж формується від дитинства! У власне життя я взяла стійкість. Адже нерідко життя б’є. Якщо ти натренований від дитинства, ти знаєш, куди будуть бити, і що треба зробити, щоб вистояти. У Фінляндії я розмовляла з професорами, перекладачами, журналістами, лікарями… Люди, яким за п’ятдесять, згадують, що поки не ухвалили закон про захист дітей, їм у дитинстві теж дуже перепадало. Батьки били їх різками, ременем, віжками. Їхнє дитинство багато в чому нагадує моє. Онуки європейців живуть значно радісніше й спокійніше. Вони можуть дозволити собі непослух і знають, що не будуть побиті. Іноді я замислююсь, як би склалося життя моїх грозненських друзів і знайомих, коли б у нас тоді працював закон про захист дітей.

П’ятирічна Поліна Жеребцова з мамою. Грозний 1990 р.

− В «Ослячому порідді» дуже несподіваним є літературний портрет Вашої мами. Так, вона побіжить на ваше прохання відбирати «у злодіїв» вашого кота. Але водночас в житті виявить до вас стільки суворості та жорсткості (а іноді навіть жорстокості), що неможливо отямиться від здивування. Мама не образилася на Вас за цей літературний пам’ятник? Чи, можливо, сказала, що, якби можна було повернути час назад, то багато було би інакше?

− Мама була першою, хто прочитав рукопис «Ослячого поріддя». Вона довго сміялася. Річ у тому, що, за її словами, в СРСР дітей виховували в основному тлумаками, а на Кавказі тим більше особливо строго. Вона, на жаль, не знала і не бачила інших методів виховання. Я спитала її, чи вона не розкаюється? Мама відказала: «Ні». Вона щиро вірить, що горяни тому і є строгими до неслухняних дітей, що знають труднощі життя і хочуть підготувати до цього своїх нащадків якнайкраще. Виживають, звичайно, найсильніші.

− Коли думаєте про своє дитинство, що згадуєте найперше?

− Гори. Сонце. Фрукти. Мої подруги Хава та Оленка. Вони є в книзі «Осляче поріддя». Хава – інгушка. В Оленки в родині росіяни та українці. Обидві подруги вижили. Оленку з мамою мало не вбили чеченські бандити в Чечні, коли відбувалося винищення нечеченського населення. Але врятував сусід – інгуш дідусь Ідріс! Оленка – мама чудового світловолосого хлопчика із синіми очима. Хава – багатодітна мама і живе зі сім’єю у Москві. Я розмовляла з ними. У нашому ранньому дитинстві, коли ще не було війни і на наше місто російські літаки не скидали бомби, ми, незважаючи ні на що, були щасливими.

«Усе у своєму житті я вибирала і зробила сама. Хочу, щоб всі перемоги і поразки були тільки моїми. Я сама господиня власної долі».

− Які риси характеру сформував у Вас Кавказ і як це допомогло Вам вижити і знову віднайти себе? Чи цей шлях до себе ще триває?

− Я багато що переосмислюю донині, вивчаю, читаю, філософствую. Кавказ формує в жінці плавність та покірність. Мені він подарував уміння смачно готувати, бути гостинною, піклуватися про сім’ю. Я завжди допомагаю мамі, хвилююся за неї. Але покірною я не стала до цього часу. Все у своєму житті я вибирала і зробила сама. Хочу, щоб всі перемоги і поразки були тільки моїми. Я сама господиня власної долі

− У книзі багато спогадів, гумору й тепла. Але людська пам’ять – все одно дуже умовна річ: те, що колись було неважливим, сьогодні може видатися грандіозним, і навпаки – про грандіозні речі можна і не згадати. Чому Ви зважилися на «Осляче поріддя» і що хотіли в цій книзі сказати людям, окрім якихось деталей з особистого дитинства?

− Знаю, що схоже «виховання» повною мірою до цього часу застосовується в рідних для мене краях. Тому через жартівливу повість я хотіла донести до батьків, що так поводитися з дітьми не можна. Так, дитина виросте і, можливо, пробачить. Але вона також може повторити долю своїх батьків і сама почати бити своїх дітей, вважаючи таку поведінку «нормою»: більшість так і чинить. Я не вважала це «нормою» від найранішого дитинства. Я повставала проти системи, сама до кінця не розуміючи свого запалу. Просто відчувала серцем. Війна змусила мене швидко подорослішати. Думала, що не зможу пробачити дитячі образи. Але навчилася співчувати матері. І пробачила. Тому, коли писала книгу, сама сміялася. Сміялась і кепкувала над своїм дитячим болем та образами, тому що змогла вистояти. Але знаю, що не всі так зможуть і хочу застерегти батьків від такої системи «виховання». Нехай жартівлива повість-трагікомедія не тільки розважає, а й вчить. Таким є її завдання. Мені би хотілося, щоб в Україні поставили вистави за моїми книжками. Шукаю талановитих режисерів.

− Усі ваші книги видано в Москві. Беручи до уваги, що Ви в опозиції до загарбницької політики Росії, як Вам вдалося переконати видавців переступити межі страху перед можливою розплатою і дати книгам друковане життя?

− Мені дуже важко видаватися в Росії. Таке враження, що я, як на війні. Воюю за кожну книгу: щоб видали, не скоротили текст, не вирізали «незручні моменти». Мої книги виходили в різних російських видавництвах. Багато видавців бояться мене друкувати через те, що в 2013 році я отримала «політичний притулок» у Фінляндії. Бояться перевидавати. Вони мені відразу відмовляють, щоби про них раптом хтось не подумав, що вони «неблагонадійні», «нелояльні» до сучасної російської влади. Я спілкуюся з багатьма російськими видавцями та редакторами. Часто книга їм подобається, а видати не можуть. Але ж я пишу, щоби змінювалась свідомість у людей в Росії! Щоби вони знали правду, а не тільки слухали пропаганду з телевізора. Я вірю в літературу й мистецтво. Не можна йти шляхом фашизму. Цьому світові потрібні гуманісти і просвітники! Потрібні філософи та місіонери! Тому я розповідаю у своїх книгах на прикладі пережитого про Добро і Зло, Життя і Смерть. Зараз готова моя книга «45-та паралель». Це − великий роман, заснований на документальних щоденниках 2005-2006 років, що їх я вела відразу після війни, коли ми з мамою приїхали в місто Ставропіль. Ми приїхали зі строгого мусульманського світу, ніби прибули з іншої планети, ми − біженці. Ми потрапляємо на чужу землю, де цілковито інша культура. Ми, я і мама, прийшли з війни, де пробули десять років. У нас власний тягар. Власні жахи. І ми не знаходимо розради чи допомоги від держави, ми вимушені щодня виживати. Хабарі, приниження, залякування. Водночас ми знайомимося з різними людьми і пізнаємо їхнє горе, їхнє нелегке життя. Це − життя без війни. Але чи краще воно? Дно пекла постає безкінечним. Зустрівши двох хлопців, яких ми щиро вважаємо братами, розуміємо, що набули друзів. Третя частина роману про їхню любов, про те, що вони представники нетрадиційних цінностей. Звичайно, виховання, отримане нами в Чечні, забороняло нам товаришувати з такими людьми. Про нетрадиційні стосунки у наших краях заборонено навіть згадувати. Але ми потоваришували раніше, ніж довідалися. І все змінилося. У завершальній частині роману, яка називається «Глибокий південь», ми з мамою потрапляємо в село, в якому твориться містична чортівня: люди в основному п’ють, це депресивне місце, проте і там є чудові діти, які вчать вірші Лермонтова. Роман починається і закінчується дорогою. Властиво кажучи, роман – і є дорога, нитка життя, яким ми йдемо, здобуваючи новий досвід. Оскільки роман на гостру соціальну тему, видавця в Росії я поки не знайшла. Знайшла видавця тільки в Україні, який погодився видати книгу російською мовою. Цей видавець живе у Києві. Але мені хочеться вірити, що, незважаючи на небезпеку, хто-небудь з видавців у Росії теж зважиться цю книгу видати.

− Після еміграції Вам випадало бувати в Чечні (де минуло двадцять років вашого життя) та Росії? Якщо так, то що змінилося? Якщо ні, то чи тягне Вас туди? Як живеться сьогодні Вашій мамі? Чи її, нарешті, залишили у спокої?

− Коли я приїхала у Фінляндію 2012 року, більше в Росію не поверталася. 2017-го нам з чоловіком надали фінське громадянство. Думаю, в найближчі роки дороги мої до Росії навряд чи простеляться. Та й чи простеляться взагалі – це велике питання. Ми там так настраждались, намучилися, що повертатися навіть на кілька днів в ті місця, нам би не хотілося. А щодо Чечні, то моєї Чечні уже давно немає. Її зруйнували… Нова відбудована Чечня, де влада намагається зробити все, щоб люди не згадували пережиту трагедію, забули про війну, мені чужа. Маму періодично дістають, обзивають, їй погрожують. Вона не живе в Чеченській республіці, вона живе в невеличкому селищі на півдні Росії. Ми з чоловіком дуже вмовляли її, щоб вона приїхала у Фінляндію. Але мама вже літня людина, дуже хворіє, їй не можна змінювати клімат. Тому ми допомагаємо їй на відстані. А для нас новою батьківщиною стала Фінляндія − славна красою природи, чистою водою та повітрям, а головне − своїм спокійним трибом життя.

Поліні Жеребцовій –16

− Софі Лорен якось зауважила, що, якщо людині вдалося зберегти душу дитини, то в неї все ще попереду. Вам особисто вдалося зберегти в собі душу дитини?Як? І чи вірите Ви, що все ще попереду? Що це ВСЕ є для Вас?

− Від дитинства я прагнула найчистіших джерел. Під час війни мене врятували молитва, йога і хороші книги. Книги про дітей, про тварин, про пригоди. Дитина не зробить зла. Цим вона відрізняється від дорослих. Мені дуже хочеться вірити, що я нікому не зробила і не зроблю зла, болю, нікого не образила. Колись під бомбами мені – тоді маленькій дівчинці, що 30 років – це вже древність, що дожити до 30 років – це велика і незвичайна удача! Сьогодні мені самій вже 32. За найкращого збігу обставин − це плюс-мінус вже середина людського життя. Частина пережитого залишилася позаду, перетворилася у досвід. Намагаюся, щоб кожен мій день минав немарно. А змарнованим вважаю день без добрих справ, без творчості, без нового тексту. Я повинна щось залишити майбутнім поколінням. ВСЕ, напевно, мало хто встигає за життя. Треба намагатися встигнути якомога більше. «ВСЕ» для мене наразі – це десятки книг, п’єси та кіно.