Львів опанував виготовлення подільської ляльки-кукли

 |  Ярина Коваль   1122  
лялька

«Невідомо, чи Іван Франко вмів мотати ляльку, але мав дітей, а діти бавились іграшками, ймовірно, що їх робили самостійно», − розпочав зустріч з молодою лялькаркою Оксаною Войтюк у Домі Франка (Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка) його директор, франкознавець Богдан Тихолоз. Оксана Войтюк спеціально приїхала з Києва до Львова на запрошення наукового працівника музею Ігоря Медвідя поговорити на «лялькову» тему та навчити львів’ян робити подільську ляльку- куклу на основі кукурудзяного качана. Її майстер-клас став третім, що його Дім Франка організував для львівської громади за останні місяці.

Властиво, всіх присутніх щиро напружило слово «кукла». Однак, як підкреслила етнолог, студентка Київського національного університету імені Т. Шевченка, яка вже четвертий рік поспіль займається дослідженням народної подільської ляльки Оксана Войтюк, саме слово «кукла» (якщо йдеться про ляльку із кукурудзи) побутує в її регіоні. Сама родом з Ладижина, що на Вінниччині, дослідниця наголосила, що кукла – це прядиво, тобто волокна конопель або льону, які намочували, вибивали і відповідно скручували.

Для виготовлення ляльок-кукол потрібно небагато: кукурудзяний качан, трішки вати, нитки й кілька клаптиків різнокольорової тканини Ну і, ясна річ, – фантазію та 10-15 хвилин особистого часу. «Сьогодні при всіх промислових можливостях такою лялькою нікого не здивуєш, − ділиться думками з «Львівською газетою» Оксана Войтюк. − Але якщо людина робить її самостійно, вкладає у неї власну енергетику і душу, то відчуття при цьому виникають фантастичні. Лялька уже перестає бути лише лялькою, а набуває певної сакральності, стає артефактом».

«В Україні лялька була найпоширенішою і найактивнішою з погляду психології, − щоразу, коли заходить мова про етноляльку, повертаюся у пам’яті до власної розмови з науковим співробітником Інституту народознавства НАН України, автором монографії «Українська народна іграшка» Людмилою Герус. − Шматяна, дерев’яна, з інших матеріалів, вона допомагала дитині відтворити суспільні взаємини і виробити власний спосіб поведінки. Цікаво, що народні ляльки часто умовно позначували обличчя. Адже, за давніми віруваннями, коли зображення людини має обличчя, воно одухотворене, а тому може завдати дитині зло. Через це обличчя найчастіше зображали у вигляді хреста або залишали порожнім. Виготовляли такі ляльки просто і без застосування голки: у полотнину вкладали прожований хліб – з’являлася голова, яку обв’язували, і шляхом намотування імітували одяг. Згодом ляльки почали шити, а обличчя − малювати. Часто лялька виглядала, як немовля, де полотняний валик-тільце обмотували іграшковими пеленками. Існували й повір’я. Скажімо, коли дитина хворіла, треба було спеціально виготовити ляльку і покласти біля дитини − хвороба перейде в іграшку. Або якщо хотілося знати, як складатиметься життя родини, треба було поспостерігати за малюками: якщо вони активно бавляться ляльками, можна чекати поповнення, а коли показово нехтують, чекати біди».

Сьогодні, звичайно, тим паче у містах, про такі вірування вже не йдеться. Але виготовлена власними руками лялька, як і колись, тішить і додає життю не тільки архаїки, а й певною мірою магічного чару.

Фото Ярини Коваль