Соціально безвідповідальний колумніст

Ліля Криницька

Мама Елі, журналіст, блогер

У всіх газетах колись була рубрика «Нам пишуть», ну або й під іншою назвою, але суть її була так само у тому, щоб друкувати листи читачів. Я – не газета, але мені пишуть і пишуть.

Ніколи не думала над тим, щоб надрукувати хоча б дещо з того, що прилітає у приватні повідомлення, до прикладу, на Фейсбуці. Бо ж це приватна переписка, ймовірно, люди, які пишуть мені, не хотіли б, щоб я назагал видавала їхні листи. Але сьогодні таки розповім про повідомлення, яке мене збентежило, здивувало, обурило й надихнуло. Отак усе на купу, справді. Отож кілька днів тому в одній зі спільнот на тому ж таки Фейсбуці я прокоментувала пост про кризу трьох років. Написала, що іноді у мене здають нерви, і ми з Еліаною голосно сваримося, що вона знає, що саме безвідмовно мене доводить до точки кипіння, а я настільки втомлена, що загоряюся з іскри. Чесно написала. Не для того, щоб когось підштовхнути до такої ж поведінки, ні. І не для того, щоб показово здатися середньостатистичною мамою. Під коментом одразу розгорілася дискусія, бо усіх зачепило, що я написала, як у нервах зламала шухляду. Так розсердилася на дитину, що аж постраждала шухляда! Не дитина, зауважте. Дитина після своєї істерики із розливанням супу по столі, по собі і підлозі, вимита і переодягнута, вже за дві хвилини мирно гралася і кричала з кімнати, що любить мене. А мені було кепсько, що я не справилася з власними емоціями.

І от увечері до мене у Фейсбуці прилітає лист. Я звично відкриваю, бо щодня пишуть мами, які стали жертвами навіювання про лактазну недостатність у дітей, готуюся відписувати, але очі пробігають рядок за рядком, і я просто читаю, читаю. Читаю… Ні, це не про ЛН, це про мене! Доволі грамотна мова, майже всі розділові знаки, згадки про значну кількість моїх блогів (людина підійшла відповідально, готувалася, як до іспиту), підмахування щодо моїх коментарів у батьківських спільнотах у соцмережах і … фейковий акаунт, створений за два дні до того. Мушу сказати, що одразу пройнялася повагою до тієї невідомої «Марини Львів», бо вона добряче попотіла, щоб написати мені кілометр претензій і звинувачень. Друге речення її опусу звучить так: «Хто ти така, щоб викликати у людей почуття власної неповноцінності?» А далі текст про те, що я займаюся відвертим шкідництвом, бо люди вірять мені, вірять у те, що я пишу, «а так не буває на світі!», і тільки іноді в коментарях де-не-де можна знайти справжню мене: от я кричу на дитину і ламаю шухляду, це справжня я, а не ота блогерка, яка пише про ідеальність свого материнства. І знаєте, я зависла. Не образилася, а дуже здивувалася. Виявляється, моє материнство комусь здається ідеальним! А мені стільки всього хотілося б у ньому змінити, не повторити, пройти іншим шляхом! Але ні, то вже була б не я і не наша з Ель непроста історія. Далі Марина написала, що я несу відповідальність за усіх жінок, які відчувають щось зовсім інше, аніж я, що я паплюжу їхню інакшість і встановлюю якийсь свій еталон, який сама вигадала. Що я або відірвана від реальності, або просто ховаю за своїми текстами щось страшне і погане, наприклад, що моя дитина небажана, а я хочу довести світові, що хотіла її чи не від свого власного народження. Я читала, і в потилицю ставало прохолодно, пробувала уявити людину і її злість на мене, намагалася зрозуміти, чим же так образила незнайомку (чи знайому???). І не змогла. Я вже, здається, звикла до бруду, який час від часу прилітає у пп, але отакі одкровення для мене стали викликом. Ого! Значить, я несу відповідальність за всіх, хто читає те, що я пишу? Я травмую людей? Чим? Своїм життям?

Коли я обирала фах журналіста, то мені повторювали як мантру, що я маю бути чесною, бо мені віритимуть. І от в якийсь момент хтось засумнівався у моїх словах. Якась «Марина Львів» вирішила, що я змагаюся з іншими мамами, хто із нас крутіша, і за цим ховаю власні материнські проколи. І так тих проколів багацько, що терміново треба було щось робити, тому я вирішила писати блог. А зараз я, очевидно, за її хворою уявою, пишу блог, щоб виправдатися. Але навіщо? Я ж могла б навіть не зізнатися, що отримала свіже цеберко відходів чиєїсь свідомості. Але я спеціально хочу говорити про це. Яку відповідальність і перед ким несе блогер? Я читаю понад 20 авторів, не щодня, не кожен текст, але читаю, за деким слідкую більше, про когось часом забуваю. Для чого? Мені цікаво, як живуть люди, як вони мислять, про що думають передусім, що читають, що їдять, де вчаться, який одяг купують, яке вино п’ють, куди їдуть на вікенд. Ох, яка примітивна людська цікавість, це ж майже, як підглядання у шпарки, правда? Ні. Тому що я читаю лише те, що люди самі мені хочуть сказати. Я читаю і черпаю собі ідеї для життя. Читаю і фільтрую. Щось приймаю, у щось не вірю, з чимось не згодна. Іноді уявляю, як би в тій чи іншій ситуації вчинила на їхньому місці. Приміряю їхні пантофлі, так би мовити. Але не перекладаю на них відповідальність за те, що не можу розповісти чогось подібного зі свого життя. От не була я на Антигуа, не пила свіжий сік папайї, не плавала з черепахами. Не стати мені Колумбом. Та чого там, я взагалі ніколи у житті не плавала! Тупо не вмію і все. Боюся навчитися. Винен хтось чужий? А «Марина Львів» вважатиме, що блогер, який пише про Антигуа – шкідник і несе соціальну відповідальність за те, що збурює бідних людей на думки про крамолу – про відпочинок на Карибах.

От її обурює те, що я не б’ю власну дитину і голосно про це кажу, а ті батьки, хто не такі «ідеальні» – після моїх слів почуваються монстрами. І це моя вина, це я їх у їхніх же головах роблю монстрами. І ще всі мами-монстри, хто не годував грудьми і не носив у слінгу. І взагалі всі навколо почуваються винними. Ну, хіба не маячня? То перед ким і за що я несу відповідальність? Перед собою і своєю дитиною, бо розповідаю про наше життя. Ми не фейкові, цілком доступні, спілкуємося з безліччю людей, маємо багато друзів, наше життя – як на долоньці. Перед тими, кого згадую у текстах, бо теж частинку їх показую усім. Усе. Зовсім усе. Бо це не інструкції, не репортажі з місця події, не розслідування. Це маленькі клаптики наших днів, думок, переживань, любові, це наші замальовки. І ми не зобов’язані відповідати чиїмось очікуванням, не мусимо бути середньостатистичними чи мегаоригінальними, щоб гарно вписатися у картину світу. Чужого світу. Я іноді ламаю шухляду, Еліана іноді верещить. Сусіди, напевно, думають, що я її вбиваю. А насправді? А насправді, до прикладу, я досі не навчилася мити довге кучеряве волосся власної доньки без крику й істерик. І таких штук у нас багато! І життя таке неідеальне, і я часом така недолуга, і дитина моя часом така противнюча. Але чи мусить через це хтось страждати чи втішатися? Я завжди сміюся, коли чую, як мами, говорячи про якісь навколо дитячі проблеми, радісно кажуть: «Ой, як добре, що це не тільки у нас!» Завжди легше, коли розумієш, що хтось цим шляхом уже проходив, так? І некепсько чуєшся, пройшовши теж, та роздаючи поради іншим опісля.

Я, напевно, напишу ще не один текст. Він, імовірно, зачепить ще когось. Але не треба шукати підвохів і викликів! Замість того, щоб рефлексувати на мої поламані меблі – напишіть про себе. А я відтепер гонорово іменуватиму себе соціально безвідповідальним колумністом. Ну, бо нема чого скромно сидіти і вважати себе просто мамою блогером, якщо я так вміло руйную чужі світи. І головне насамкінець: а може, познайомимося нарешті? Мені направду цікаво, хто ж читає те, що я пишу. Мені цікаво, хто ви, чим живете, що любите. І чи ми однодумці😊. Якщо так, то в чому? Якщо ні, то дискутуймо! Можна за кавою😊

Пи.Си. «Марину Львів» я радо і тістечком пригостила б, якщо вона наважиться на зустріч, от серйозно😊
Миру всім! Будьмо мудрими!

  • Светлана Кика

    Ще би якось так налаштувати сайт, щоб з мобільного можна було читати – я б була дууже вдячна. Зараз перегружається кілька разів, купа банерів, сайт підвисає.

Читайте також:

Loading...

2-1

Loading...