Форс-мажор. І ще раз форс-мажор

Ліля Криницька

Мама Елі, журналіст, блогер

Що я не люблю найдужче? Це коли вибудовуєш плани, мрієш, поміщаєш усе в обмежений час, поєднуєш, припасовуєш, домовляєшся, призначаєш, погоджуєшся, уявляєш результат…

А тут – бац – і все шкереберть! Привіт, друже форс-мажоре, ми давно не бачилися! Аж від учора, заразо☹ Тоді ти теж так підступно вчинив. І перед тим, і ще перед тим за кілька днів. Але оцей от твій випад – це занадто, це вже заборонений прийом… На лопатки – не можна!

Десь такий монолог у мене був минулого четверга, коли я всю ніч боролася з високою температурою, а зранку зрозуміла, що це – серйозно і надовго –ангіна. От тобі і літечко, от і пора морозива, санґрії з льодом, сонця і води… А нічого ж і не було ще, я просто й не встигла!

У середу зранку дописала блог, відвела Елю в садок і побігла на медогляд для нової роботи. Потім помчала до стоматолога, бо вже мріяла завершити епопею з порятунку зуба, який раніше невдало полікували у Рівному. Але і медогляд не завершила, і зуб ще не був готовий до останніх маніпуляцій. І було відчуття, що або я щось не врахувала, або надто багато хочу. А ввечері почало жахливо боліти горло…

Коли я починала думати про вихід на роботу з декретної відпустки, то найперше, чим лякали – це форс-мажорами з дитиною. От захворіє і все, яка вже там робота, береш лікарняний листок і жуєте соплі разом. Сумно, тяжко, неприємно. Але життя – не зефір із мармеладом. Кажуть «терті» мами, що з часом звикаються із цими вибриками і вони, і роботодавці. Або не звикають, і тоді – «па-па» роботі. Або завжди під рукою є бабуся, дідусь, чоловік, хресна чи якась добра няньофея, які порятують, візьмуть на ручки, зроблять какао з маршемеллов і… відпустять на роботу, а самі натхненно лікуватимуть малюка. У нас із Еліаною на фоні таких розповідей життя здається якимось суцільним форс-мажором, без перебільшень. Бо вона, якщо хворіє, то по-справжньому, натхненно, зі смаком: температура 40, тільки на ручки, тільки мама. Та й не ризикне ніхто з такою дитиною залишитися, окрім мами. Та й немає у нас кому залишатися… Але, думаючи про непередбачувані штуки, я весь час крутила в голові історії з дитиною, а виявилося, що пропустила найважливіше: я забула, що ще є я сама! І, як не дивно, я теж, буває, ламаюся. Не знаю, але чомусь і справді не подумала навіть про те, що можу так захворіти. Але захворіла.

Я завжди вважала, що дні хвороби – це втрачені дні, вони випадають із життя, і про них зовсім не хочеться згадувати. Але виявилося, що на все можна дивитися по-іншому. І відкрила мені це Еля.

– Доню, я захворіла, – кажу їй, і сльози накочуються на очі. – Мені дуже погано, і ми сьогодні будемо вдома.

– Мамусю, а сцьо тобі болить? – питає і зиркає на градусник у мене під рукою. – Телепатула є? Висо_а? Дай я тебе обніму.

– Є температура, Комась, висока, і дуже болить горло – не можу ні ковтати, ні говорити.

– То ми не їдемо у садочок і ти не йдесь на лоботу? Будемо дивитися мульти_и і цитати _низь_и (книжки)?

– Доць, я не зможу читати…

– То я цитатиму тобі! І буду тебе в_ливати на лізець_у! – гукає і вже мчить до книжкової полиці.

Притягнула у ліжко абетку «А-ба-ба-га-ла-ма-ги», з якої вона вже знає понад половину віршів, і гайда мені «читати»!

Розгортає потрібну сторінку і оченятами водить по тексту, дзвінко розповідаючи вірш. Я дивлюся на неї і не розумію: звідки у мене взялося це щастя, який вітер приніс це диво, чим я заслужила такий подарунок? Вона поправляє мою ковдру, питає, чи хочу я пити, і, не дочекавшись відповіді, біжить на кухню, набирає з помпи у склянку воду і несе мені. Оцей момент мене якось і розчулює, і відверто смішить. Бо одразу згадується фраза про «щоб було кому води на старості принести». Але Еліанка не знає заїжджених фраз, вона просто робить те, що вважає за потрібне, те, що їй хочеться.

– Мамусю, я не буду глати на сопільці і _силофоні, обіцяю. Тобі голов_а не болить? Я буду тихень_о ліпити, люляти лялів. А ти спи, – примовляє вона, коли бачить, як мене мучить гарячка і заплющуються очі.

Раніше вона боялася, коли я лягала, бо не розуміла, чого це мама може лягти САМА і та ще й удень. А от тепер якось виросла вмить, а я лежу, і мені не хочеться лежати. Я кажу їй, що не маю сил зготувати якісь складні страви. А вона просить просто насмажити млинців з яблуком. І потім весь день їсть їх, запиваючи йогуртом, який сама і дістала з холодильника. Сама набирає воду, сама бере і чистить банани і варені яйця. Собі й мені. Собі й мені. Я лише спостерігаю і дивуюся. Щось робить і через кілька хвилин прибігає просто пообніматися, потім знову вертається до своїх справ. І так тисячу разів за день. Обійми, ніжність і любов. А я й уявити не могла, що це невеличке трирічне дівча може бути таким дорослим!

За майже тиждень хвороби я побачила власну доньку зовсім іншою. І ціную її кожен вчинок ще більше і відчуваю її ще глибше. Хіба так буває? Буває😊 І ще переконалася у кількох речах: не треба нічого від дітей очікувати, не треба витискати з них те, що хочеться дорослим, треба дати їм бути дітьми, просто дітьми, яких люблять без будь-яких умов. І тоді ці діти дивуватимуть! А ще навчилася приймати те, що приходить. Уперше я не нарікала на хворобу, а просто дозволила їй бути, бо відчула, що вона прийшла для чогось: може, щоб спинити мене в чомусь, може, щоб покласти у ліжко, може, щоб я перестала бігти уві сні і наяву, може, щоб стати такою слабкою, щоб відчути, що я вже не сама і зі мною поруч надійний друг – доня, може, щоб відчути турботу, якої, здавалося, нема від кого чекати. Я не знаю. Але всім серцем вдячна за той досвід, що отримала, й ті почуття, які мені відкрилися. Це не був втрачений час, ні. Цей час став безцінним і натхненним. Але більше хворіти я не хочу😊

А як ви виживаєте в умовах форс-мажору? На що розраховуєте, чи маєте надійну підтримку? Як узагалі умудряєтеся працювати, маючи дітей, не маючи тилів і не нариваючись на докори на роботі? Таке буває? Чи то я знову щось забагато хочу?

Читайте також:

Loading...

2-1

Loading...