Життя в режимі «мама, яка працює»

За хрест на Церкві Успіння Пресвятої Богородиці на розі Руської і Підвальної зачепилася велика пухка сиза хмара. Поряд, на банях, примостилися менші. Сіється густий дощ, тарабанить по дахівках сусідніх будівель. Я знімаю навушники і роблю паузу в роботі, щоб просто послухати місто. За вікном гамірно: тут тобі і шум автотранспорту, і характерне дзеленчання трамваїв за рогом, і вигуки туристів різномов’ям одразу, і скрипка із саксофоном десь недалечко. А з вулиці нестерпно пахне шашликом і реберцями! Це випробування для мене з нелегких, зізнаюся чесно😊 Колеги подейкують, що за якийсь час виробляється імунітет до цих запахів, і шлунок вже зрадливо не буркоче щоразу, як вітер похапцем занесе аромат смаженини прямісінько у мою шибку. Не знаю, не знаю… Думаю, буде мені тут непросто, бо спокуса велика, але працювати лише на обіди у мої плани таки не входить. Вікна мого кабінету виходять прямісінько на Простір синагог та сусідні ресторани «Арсенал» і «Пструг». Для мене кращого місця для роботи годі й придумати: атмосферно, ароматно, надихаюче. Тільки б не зірватися, тільки б не чкурнути на запах! 😊
 |  Ліля Криницька   3982  

Щодня я відвожу Еліанку в садочок, залишаю там авто і від готелю «Дністер» прямую на Валову на свою нову роботу – на телеканал позитивних змін «Перший західний». Перетинаю увесь центр міста, ще півсонного, але вже готового до нового дня. За плечима – рюкзак, на плечі – сумка з ноутбуком. Зручні босоніжки, кросівки або балетки. Легкий і зручний одяг. Я так скучила за таким стилем. За простотою і невимушеністю. За собою справжньою! Я йду і усміхаюся людям, мені хочеться іти, а не їхати, хочеться петляти вуличками, думаючи про щось своє. Я не їду на роботу автівкою свідомо, і річ не лише у тому, що в самісінькому центрі немає де паркуватися: я люблю ходити пішки, мене це надихає, дає творчий настрій. І ще – я можу випити без поспіху дорогою каву. Гарячу! Цього так бракує зранку, коли однією рукою зачісую Елю, а іншою – вішаю прання. Або заливаю гранолу молоком, а Еля вже чистить зуби, але МОЄЮ електричною щіткою, бо вона уміє «бжик», тому цікавіша. Мені ще досі складно підняти дитя з ліжка, ми спішимо, летимо, запізнюємося. Або я так думаю. Багато років я ходила на роботу в Управління залізниці, де робочий день починався о 8-й ранку. Це означало, що о 8-й ранку я вже могла бути у кабінеті начальника залізниці і мала цілком притомно розмовляти про роботу. Або на 7:30 приходити на першу селекторну нараду, якщо вона була дотична до моєї діяльності. Я прибігала, малювала півсонні очі, одягала форму, розливала на стіл ще надто гарячу каву. А потім, після нарад, випивала її вже холодною, а колеги тим часом думали, що я люблю саме холодну каву, бо ніколи не бачили, щоб я пила її інакшою. Так починався мій кожен робочий день.

Напевно, саме тому я відтоді ціную гарячу каву. І зараз настав її час. Задля неї можна було і змінити місце праці😊 А якщо серйозно, то задля отих ранкових годин: я так і не змогла уявити, як о 5:30 щодня буджу Еліанку, яку безмежно люблю, щоб встигати на роботу, якої не люблю ні краплі. Учора мені колега сказала, що для таких крутих змін треба мати можливості. Ні, не мати, а шукати, вважаю я. Або ж так хотіти їх, що вони самі тебе знайдуть. Мої зміни мене знайшли, я їх відверто намріяла. Заради того, щоб встати о 6 ранку, але не будити доньку, а щасливо спостерігати, як вона ще солодко додивляється свої сни. Щоб у тиші почитати хоч сторінку-дві книжки, щоб зварити вівсянку, нарізати у неї полуниць і, задивившись у вікно, замість одного шматочка шоколаду натерти у тарілку півплитки. Щоб дивитися, як з туману поволі виринає, наче Атлантида, сусідня Білогорща, і слухати, як там скажено кукурікають півні, у яких давно збилися всі біологічні годинники. Щоб перед дзеркалом приміряти одяг і уявляти, як я йтиму в ньому містом, і подобатимуся самій собі. І в цей час переді мною не стрибатиме, як мале козеня, моє дрібне потомство у туфлях на найвищих шпильках, які вона дістала з найвищої взуттєвої полиці.

Надто мало ще минуло часу, щоб зробити якісь узагальнені висновки, але я вже точно не панікую від думки, яким же буде наш ранок перед вояжем дім-садок-робота. Виявилося, що мені може вистачити часу на всі справи. А раніше ж я їх робила удвічі довше, бо відволікалася, а в спину не підганяв час. Тепер у нас ранок виглядає так. О 6-й я встаю і йду пити свою першу каву та читати. Тоді душ і приготування сніданку (він має бути готовий до того, коли встане Еля, бо вона ще з ліжка волає, що «гольодня». О 8-й встає доня, снідає, встигає ще погратися, ми обоє одягаємося і о 9-й виходимо з дому. Чимчикуємо по машину на автостоянку, Ель браво заграє з усіма псами і голубами, я браво несу свій заплечник, сумку з ноутбуком і її велобіг😊 Бо вона, як справжня маленька жінка, ніяк не може вирішити: хоче вона ним їхати чи не хоче. Тоді ми мчимо у центр, у садочок. Встигаємо прогулятися парком Костюшка, позаглядати у всі дупла, вгадуючи, хто там живе – білка чи сова. Далі – садок, сльози прощання і я біжу (справді біжу!) на роботу. Спочатку швидко, потім сповільнюю крок і вже по Січових Стрільців просто упевненим кроком йду в новий день нового життя. Мені шалено подобаються ці ранки, а я ж так боялася їх ще донедавна! Я не знала, як будитиму доньку, як залишатиму її в садку і йтиму звідти сама (!), бо ж такого не було ніколи в житті! Перші дні я не знаходила собі місця і постійно думала про Ель, потім голову почали займати думки про справи, потім про себе, ще пізніше – робота майстерно заповнила і час, і голову. Ні, Елі не стало менше ні в голові, ні в серці, але поруч із нею ще вміщається стільки всього!

Ми перейшли у режим «мама, яка працює» задовго до того, коли мені направду потрібно було виходити на роботу. Я вирішила, що хочу мати час на паузи, на обдумування, на аналіз. І на відступ, якщо бачитиму, що це потрібно. Останні півроку видалися важкими, не приховую, але вони нас крутяцько загартували і ще більше зблизили. А ще – Ель стрімко подорослішала, з нею домовлятися стало ще легше і приємніше. Вона й надалі розхлюпує довкола свою любов, смішно супить бровенята і виявляє своє невдоволення усім, чим тільки можна. Вона якась така маленька я😊 Але світла, позитивна і дуже ніжна. І вона мене надихає. Я так і називаю її: моя надихуля😊 Ну, це тоді, коли вона не мозкодзьобка😊 Тепер я знаю, що усе можливо, хоча ще нещодавно з острахом читала дописи жінок, мам малих дітей, які виходять на роботу, читала і не уявляла, як я сама це зроблю. Ну, що ж – стартонула, дай Боже, сил і здоров’я нам обом, щоб цей марафон був успішним. А як у вас було? Які труднощі виникали під час виходу на роботу? Чи щось спинило від рішення працювати? Ділімося своїм досвідом, це важливо.