Ранок великого міста. Єрусалим

Ліля Криницька

Мама Елі, журналіст, блогер

Я вірю в натхнення. І в знаки. І коли перечитувала свої старі записи у Живому журналі, то натрапила на блог 2011 року, і зрозуміла: ось воно те, що мені зараз потрібно! Тоді, у вересні, мені знайомий запропонував написати для ресурсу «Велика ідея» про місто, яке близьке по духу або вразило, або ж просто про нього хочеться говорити. На сайті був цикл таких коротких розповідей з різних куточків планети. І мені закортіло написати про Єрусалим, знайомство з яким ніяк не відпускало, про той Єрусалим, який став для мене доленосним і подарував нове життя, нову мене.

Я вперше потрапила в Ізраїль наприкінці 2010 року. То була неймовірно бажана, але дивна, несподівана і раптова подорож, за яку я довіку дякуватиму своєму тодішньому шефові, який уміло і з душею організував здійснення моїх заповітних мрій. 😊

У 2010 мені було 29. Я працювала в апараті управління Львівської залізниці, гасала по відрядженнях, дбала про імідж і захищала честь своєї компанії. Робота стала тим яблуком розбрату, через яке я втратила майже всіх друзів-журналістів: мало хто умів розділяти особисте і роботу. За плечима бовваніли восьмирічні стосунки, які так і не стали тією тихою гаванню, в якій хотілося б спинитися. Вони і не тривали, і не закінчувалися. На душі було вітряно, незатишно і хотілося, щоб усе стало інакше.

От тоді-то і стався Єрусалим. З його ранків почалися зміни, нові пригоди, нові емоції, нові почуття. І, зрештою, нові стосунки і нове життя. У ньому було мільйон запитань і мало відповідей, але ті, що були, були чіткими і зрозумілими, такими, в які хотілося вірити і вірилося. Я пам’ятаю, як мені там було і добре, і неспокійно, як я занурювалася у ніжність і лякалася себе, як я вольовим рішенням хотіла спинити бурю почуттів, але буря у відповідь просто знесла мені дах😊 Це зараз мені трохи смішно, а тоді було страшно! Де я, а де він?! Між нами 2500 км, між нами прірви, їх багато і різних! Із цим чоловіком у нас нічого не може бути! І з цим чоловіком ми разом боялися і наважувалися. Обоє і разом. І з цим чоловіком ми народили прекрасну доньку і досі щодня через кілометри кажемо один одному «я люблю тебе»… Якби мені тоді, у 2010-му, хтось сказав, що таке станеться, я б сміялася голосно і довго. І щиро, бо за жодних умов не могла уявити такого сценарію. Але життя – т-а-а-а-а-а-ка дивна штука!

Я натрапила на оповідь про наш перший спільний, тільки на двох, ранок у Єрусалимі тоді, коли на серці знову було вітряно і незатишно. Коли поза справами і змінами в житті головне трохи потьмяніло. Прочитала, згадала і ще довго сиділа мовчазна й усміхнена. Ні, таке не забувається, воно не стирається і не міняє значення. І такі спогади треба тримати десь близько, під рукою, щоб у час смутку виймати їх із кишені і, п’ючи каву, вино чи лимонад, смакувати і насолоджуватися. Не можна втрачати теплих спільних історій, не можна засовувати у глибокі шухляди смішні й веселі трафунки, боронь Боже, забувати ніжні і чуттєві пригоди. Наше життя не стелиться з таких речей суцільним килимком, вони – взори, їх рівно стільки, щоб було гарно і доречно. Без них – прісно і нецікаво. Чому ми інколи губимо найкращі спогади? Думаю, щоб вони вигулькнули і знайшлися саме у потрібний час, коли вони додадуть сил і настрою, коли вони змінять тональність стосунків, коли дадуть відчуття вчасності.

Моя оповідь про ранок великого міста була такою.

«Ми вийшли з таксі на перетині двох невідомих мені вулиць. Сніданок у єдиному кафе, яке працює о 8 ранку в суботу у центрі Єрусалима, наш перший спільний сніданок… А потім прогулянка пустим містом. Єрусалим, безкінечно сповнений людьми, звільняється від них тільки на одну добу, вже по обіді у п’ятницю їх стає все менше і менше. Настає час молитви і вихідний, шабат, усі ховаються, і місто дихає на повні груди.

Субота. 08:30. Ми зупинилися навпроти Яффських воріт, на площі одинокі продавці розкладають свій нехитрий крам, приготовлений для туристів. Сонце тільки підіймається з-за міських мурів і лоскоче нам потилиці. Так дивно стояти ось тут, у центрі світу, і триматися за руки! Немолодий араб кидає на кам’яні плити шматки булки із сезамом, і ми в мить опиняємося у хмарі голубів, вони спускаються на нас звідусіль, оточують і б’ються за харч. Ми сміємося, і араб нам підморгує, йому сумно у цей час у порожньому місті, а тут така атракція – двоє закоханих, цілуються на площі у центрі Єрусалима! Ну, що ж, сорі, у нас своя релігія – любов!»

Повірте, той справжній поцілунок на площі нам дався нелегко😊 Я ніколи не подумала б, що нам обом вистачить на це сміливості😊 Але вистачило, і той крок додав ще більшої рішучості.

У нас над ліжком висить величезна, на пів стіни фотографія Єрусалима. Кожного ранку ми з Еліанкою уявляємо, як отими вузькими вулицями ходить чоловік нашого життя. Кожен ранок у нас трьох починається з любові і Єрусалима. Тільки він там, у тому місті, а ми з донею тут, у Львові. І я хочу туди повертатися, бо мені там було добре, і я знаю, що повертатимусь, бо ми з Єрусалимом не прощалися. Я вірю, що у нас будуть ще чудові ранки на трьох, у тому місті, де почалися стосунки двох, які дали життя нашій Комашці. Бережіть спогади, повторюйте божевілля, плекайте ніжність. Робіть що завгодно, аби давати силу любові. І бережіть любов, вона не має спохмурніти і знічено гаснути! Вона має жити і давати життя!

Читайте також:

Loading...

2-1

Loading...