У засвіти пішов «некабінетний» Василь Откович

     4145  

Фото з родинного архіву Василя Отковича

Після важкої недуги на 67-му році життя не стало Василя Отковича – невтомного ентузіаста в царині вітчизняної культури, відомого мистецтвознавця, лауреата Національної премії України імені Т. Шевченка, директора Львівського  державного коледжу декоративного та ужиткового мистецтва імені Івана Труша.

Василь Откович відійшов у вічність насамперед як хороша людина, яка самовіддано робила справу, що їй присвячувала своє життя. Завжди – для культури і мистецтва, але в різних аспектах. Від 2003-го року, відколи взяв на свої плечі очільництво коледжом Івана Труша (а потім до цього долучилися керівництво кафедрою візантології Львівського національного університету імені Івана Франка та викладання у Львівській національній академії мистецтв), Василь Откович віддавав купу зусиль вихованню молоді. Вважав це першочерговим.

«Я не є кабінетним директором, якого ніхто не бачить, – ділився зі мною думками для інтерв’ю у «Львівській газеті». – Я люблю походити по коридорах, поспілкуватися зі студентами, навіть пожартувати, хоча межу завжди потрібно тримати. Бо мистецьке середовище ту межу дуже швидко втрачає. А вона для того, щоб дослухалися, часто-густо необхідна. Якось іду коридором, а там лежить хлопець і дивиться в стелю. Студенти в коридорі. Побачивши мене, вмить активізувалися. Думають, ну, зараз йому буде. Підходжу, питаю: «Чого тут лежите?» Він: «Я так сумую», «Сумуйте, – кажу, – але недовго, бо простудитеся». Хлопець встав, ситуація розрядилась».

Таких історій Василь Откович беріг у своїй пам’яті чимало. Був твердо переконаний, що дати студентам світогляд – не менш важливо, ніж якісну професійну освіту. А відтак налаштовував на таке сприйняття речей і своїх колег.

«Колись до коледжу (в ті часи ще училища), – знову витягую фрагмент з однієї із наших розмов (а їх було чимало), – прийшов інструктор райкому партії і, зайшовши в аудиторію до знаного скульптора і мистецтвознавця Дмитра Крвавича, скептично сказав: «А покажіть-но мені тут генія». Крвавич був чоловіком серйозним. Оглянув аудиторію і тоді каже: «Цей, той і он той. І заради цих трьох ми всіх інших вчимо». Геніальна відповідь! Коледж готує 50 бакалаврів і ще академія сто. Тобто 150 обдарованих творців. Чи варто їм усім бути геніями? Чи переживе таку кількість геніїв суспільство? Можливо, значній частині з них просто варто бути добрими фахівцями. І це вже великий здобуток».

Спостерігав, аналізував, роздумував… Завжди зважав, щоб не образити… Але коли мав переконання, намагався не відступати…

Ми сьогодні кажемо, міг би ще жити й жити. Адже стільки добрих справ було у планах, ще стільки міг би зробити. Але в Бога на кожного з нас власні плани.

Безтурботного вам сну, Василю Петровичу! Вічная пам’ять!