Шукаю психотерапевта – менеджера зі зв’язків з реальністю

Ліля Криницька

Мама Елі, журналіст, блогер

Привертає увагу? На це й розраховано, чого там приховувати. Бо те, про що я зараз напишу, не варто ховати за сімома замками, не можна замовчувати, небезпечно заперечувати.

Здоров’я – це і психічне, зокрема, й психологічний комфорт, з якого починається щастя, і внутрішній спокій, який є добрим ґрунтом для безпечного життя. Усе пов’язане. І це не про кіно, ні, це наше повсякденне життя, у якому значній кількості людей потрібна фахова допомога. Бо реальності бувають дуже різними. І в них можна заплутатися і втомитися.

«Приїхала», – подумали ви? Ні, скажу я. Ще ні, але час ставити все на місце, поки не настав час шукати психіатра. Колись мене дуже смішила мила картинка, на яку я випадково натрапила в неті. Кабінет психотерапевта, сидить лікар, на диванчику зручно вмостилася жінка. І діалог:

– Що вас турбує, чим я можу вам допомогти?

– Ні-ні, не обтяжуйте себе! Я мама трьох дітей, я прийшла до вас просто спокійно полежати.

Смішно, правда ж? Мені колись було смішно, а от, ставши мамою, я побачила це все іншими очима. Жарти жартами, але нам часто бракує таких елементарних речей, що це виглядає несерйозно, але насправді все серйозніше, аніж може здаватися. Я знаю втомлених, зневірених, замотаних у материнстві жінок, які ніколи не забувають, що вони мами, але вже давно не пам’ятають, що жінки. Коли мені геть кепсько, я теж стаю такою. Ми переходимо тонкі межі власної зони комфорту, а потім там, за межею стараємося переконати себе, що все ок, бо ж так у всіх! У нас досі не прийнято відверто говорити про післяпологову депресію, ба більше, заяложивши саме слово, – до краю знецінили і поняття та зробили його якимось кіношним. Або критично буденним. «У мене «депресняк». «Я зранку п’ю каву». З однаковим інформаційним і настроєвим навантаженням. Ну, бо хто ж буде серйозно ставитися до того, що людина каже, ніби у неї депресія? Ну, як можна серйозно сприймати таку людину? А тим паче, якщо вона щойно стала найщасливішою у світі, бо народила омріяну дитину! Не вміючи визнавати власні проблеми, наше оточення уміло рівняє до плінтуса і чужі проблеми. І от якщо жінка не почувається щасливою там, де очікують інші, вона далі що робить? Так, замикається в собі. Нагромаджуючи проблеми психологічного характеру, які тягнуть за собою і фізичні прояви. Чому? Тому що її не чують і не розуміють. Тому що немає звідки чекати допомоги. Тому що таку жінки змушують почуватися винною за власні відчуття і почуття. Для мене свого часу найстрашнішим було почути знецінення моїх переживань і страхів іншими жінками. Такі самі мами, які якось пережили свої проблеми, жорстко старалися поставити мене на місце репліками на кшталт «чого ти ниєш, тобі що найважче?», «не ти перша, не ти остання», «ми всі через це проходимо, нема чого нарікати» і все у тому ж дусі. Це як розуміти? Нам було «хріново», то і ти не випендрюйся, хай тобі буде «хріново» не менше? Така собі жіноча псевдосолідарність.

Депресняк, менінгіт і геморой стали основними діагнозами нашого суспільства. Не у прямому, звісно значенні. Хоча… Хто зна, хто зна. У нас же не прийнято визнавати проблеми. А я чую, що сама з власними переживаннями, думками і страхами вже не завжди справляюся. Так, усього лише мама однієї дитини! Слабачка! Аж несерйозно якось! Але то собі хто як думає, до речі. Бо я сама, навпаки, цілком серйозно захоплююся людьми, які спокійно просять про допомогу, які можуть без сорому чи дискомфорту сформулювати власні запити, які не геройствують: «порятунок потопаючого…» і далі по тексту, а потім урочисто тонуть під звук фанфар. Я не можу виміряти втому жодної іншої людини, але дуже відчуваю власну. Мрія, що зможу трохи відпочити, перемкнутися на інше, коли Еліанка піде у садочок, поки накривається мідним тазом, бо ми зайшли у затяжний період хвороб. Так, адаптація. Так, я це розумію. Так, це всі проходять. Так, це все нормально. Але від цього не стає спокійніше чи легше! І поки дитина спить і кашляє, кашляє і спить, я думаю: що робити, куди бігти? Я звільнилася з однієї роботи, щоб іти на іншу, а все стало шкереберть. Ні, я не наївна дівчинка, мені вже давно не 20, я навіть не забула, що у мене є донька! Але я досі хочу планувати, мріяти, встигати, працювати, летіти, горіти, творити! І при цьому не здохнути. Дитина, яка не хворіла 2,5 роки – хворіє вже півроку, відколи ми почали підкорювати садок. Це вимотує, виснажує, відбиває охоту до будь-чого. Так життя бере мене на абордаж, а ви кажете депресія, депресія. Звідки їй узятися, правда? Ні, це не депресія, це так, легка меланхолія, переконують мене навколо, усе минеться. А в мене від думок пухне голова. Я досі не уявляю, як усе має скластися, щоб ми були щасливі. Як я маю працювати, як Еленя ходитиме у садок. І стандартна відповідь «як усі» мені не допомагає, бо ми – не усі, нас усього двоє. Я заздрю білою заздрістю тим, у кого поруч є рідні, надійні люди, з якими можна усе на світі. Наші, отакі чудесні люди, далеко, і зараз, як ніколи, я відчуваю усі ці кілометри відстаней і розлук.

Учора мені дали найвлучнішу з порад: «Розслабся, якось воно буде!» І я довго потім думала, чого ж порадникові не зробила того, що так хотілося зробити?.. Люди, не будьте ідіотами! Якщо комусь потрібна підтримка, а ви просто не здатні її надати – повз, повз, просто проходьте рівними рядами повз. Можете – надайте. Все. Ніколи, ніколи, чуєте, не кепкуйте, не зневажайте, не знецінюйте того, що вам просто незрозуміле! Бо хтось від такої реакції може й не оговтатися. Я знаю, що з нитиками важко і неприємно. Але якщо оглянутися, то поруч можна виявити людей, які ніколи не жаліються, але їм важко і вони потребують допомоги. А мовчать, бо незручно двічі почуватися по-дурному: спочатку озвучити, що сам не справляєшся з власними халепами, а потім вислухати насмішки і «не парся, якось воно буде». А, і основне: я зовсім не хочу якось, а сама втомилася гребти проти течії, тому справді шукаю доброго психотерапевта. Якщо комусь кортить посміятися – зробіть це так, щоб мені не закортіло побажати вам чогось несмішного. Тепер усе😊

Читайте також:

Loading...

2-1

Loading...