В усіх на світі є мама

Ліля Криницька

Мама Елі, журналіст, блогер

Еля – маленька дівчинка. У неї є мама. Еля не уявляє, що може бути інакше, і вірить, що мама є у всіх на світі

Навіть у старенької бабусі, яка поволі переходить дорогу, спиняючись перепочити просто посеред пішохідного переходу.

– Мамусю, а де бабусі мама, цьому вона її не переведе за руцю?

– Доню, у неї вже немає мами…

– Цьому це немає? А де вона? Пісьла на лоботу?

– Котику, я думаю, що вона вже померла, бо ця бабуся дуже старенька, а мама ж її була ще старша.

– То цьому зь її немає? Вона є, але не тут, а пісьла до Бога! Але вона є!

І я слухаю Еліану. Мовчу і думаю. Дійсно, не може мами не бути, вона є, завжди є, але не завжди поруч, щоб перевести через дорогу.

Коли мені всі навколо в усі вуха торочать, що моя донька занадто до мене прив’язана і з цим хутко треба щось робити, бо буде біда, мені хочеться тільки негарно відправити порадників у далечінь і просто обняти свою маму. Я даю Елі себе стільки, скільки їй треба, бо розумію її, як ніхто: мені досі завжди бракує мами. Я – доросла, і вже давно сама мама, а чекаю щовечора, щоб телефонувати своїй мамі. Іноді не можу дочекатися і дзвоню вдень.

Еля зранку у садочку відпускає мене зі сльозами. Плаче, але відпускає, бо знає, що я є, я буду. Я щодня їй кажу, як мантру: «Я – твоя мама назавжди, я ніколи не перестану бути твоєю мамою, я тебе люблю і любитиму сьогодні, завтра і тоді, коли ти виростеш». А вона тихенько хлипає і додає: «Я хоцю, сцьоб ти була зі мною зявзди, я хоцю зити з тобою зявзди!»

Я пішла з батьківського дому рано – у 17, відтоді живу сама і даю собі раду сама. Не скажу, що почувалася тоді дуже щасливою, навпаки, пам’ятаю, як плакала в електричці, коли тато мене проводжав. А вдома плакала мама. Ми якось усі важко прийняли ту розлуку, коли я поїхала вчитися до чужого Львова, а вони залишилися у рідному Дермані. І от уже 19 років я їжджу туди-сюди – із дому до дому.

– Мамусю Лілю, я – твоя доня! – весело щебече Еленя, коли ми йдемо за руки до машини. Вона підстрибує, хіхоче, спотикається – їй добре.

– А по чому видно, що ти моя доня? – хитро питаю я.

– По тому, сцьо я тебе ду-у-у-узє люблю! Отак! – і вона рвучко обнімає мене за ноги і відправляє свій палкий поцілунок десь туди, куди дістала – прямісінько мені в живіт. Ну, і правда ж: хто би ще так безапеляційно мене любив, як не вона, ця мала Комаха!

 

У понеділок я вперше у житті була на Святі мами у садочку. І з рук маленької доні отримала першу листівку, яку їй допомогла зробити вихователька. Еля дарувала цей скарбик зі словами: «Це – сюпиз! І там написяно, сцьо я тебе люблю!» І то нічого, що у п’ятницю вона цей сюрприз мені вже дарувала, бо не витримала і хотіла похвалитися, хоч як її умовляли чекати свята. Але вона була невблаганна: «Цьому сьогодні не свято? Я люблю маму і хоцю сьогодні далувати!» І нехай так, я була щаслива, бо, якщо їй хочеться мені дарувати подарунок, то хіба ж це не свято? А найсмішніше було, коли ми вже їхали додому. Еліанка, очевидно, таки усвідомила слова виховательки про те, що буде недобре, що всі дітки у понеділок даруватимуть мамі листівки, а вона не даруватиме.

– Мамусю, ти, як подивишся листів_у, віддай її мені, а я її тобі на святі знову подалую!

Ми так і зробили, і не програли точно, бо обоє отримали своє задоволення аж двічі! А ще один сюрприз був на святі від вихователів: наша Уляна назнімала чудові відео зізнань у любові, компліментів мамам, похвал і поцілунків. Я вже вп’яте дивлюся на своє Еленя, яке спить на руках в Уляни, слухаю її слова і досі не вірю, що це моя така доросла дівчинка. «Моя мама найгальніса і я її виблала (вибрала)». «… і я її виблала!» – каже доня. А я слухаю і плачу. Ех, гормони ви мої, гормони! То я вже завжди плакатиму від таких речей, правда? Але яке ж то щастя – чути слова, від яких усе всередині аж танцює!

Я зараз сиджу на кухні, пишу це, і котяться сльози. Тихенько цокочуть пальці по клавіатурі, а я вперше не боюся розбудити Еліанку – вона у садочку. І десь зараз саме хтось із дівчат кладе її спати, і я знаю, що вона думає про мене, бо щоразу розповідає, що скучала і хотіла, щоб я спала з нею. А я її розумію, і не перекреслюю її почуттів, а кажу чесно, що теж скучала і дуже хотіла обняти. І так буде завжди. Еля дуже обурюється, коли я інколи кажу, що вона підросте і спочатку захоче своє ліжечко, а потім свій дім. У її нинішній картині світу є правильний розклад, і він, на її думку, буде таким завжди: вона і ліжко, і дім, і мама. Я не переконую її ні в чому, лише слухаю, радію і сильніше обнімаю. Поки дається.

Коли я обнімаю свою маму – вона ніяковіє. І якось одразу її плечі розправляються, і вона стає іншою: м’якою, розслабленою, такою мамою-мамою. І я ніколи не можу її наобніматися, бо вона не дуже-то й дається, і спішить весь час кудись, і має тисячу інших пояснень. І колись я навіть, бувало, ображалася. А з появою Елі до мене усе дійшло: мама в моїх обіймах боїться розплакатися, бо вона хоче їх понад усе, але хіба ж сама скаже? І я ловлю її при першій же нагоді, як свою Ельку, і цілую-цілую, і обнімаю-обнімаю. А Ель стоїть зачудована, дивиться і сміється. Вона знає, чому я це роблю.