Формули любові, або Біжи, Лілю, біжи!

Ліля Криницька

Мама Елі, журналіст, блогер

Ми всі дуже різні. І живемо різним життям, маємо різні інтереси. І любимо різне та по-різному. Ми достеменно знаємо, як любити дітей, вчимо інших, як любити Батьківщину, дійсно любимо подорожі та враження, повірили у те, що любимо нав’язані кимось смаки, фасони, авторів і стилі. І це все любити легко.

Але є дещо, що любити непросто, а подекуди і дуже важко. Ми, здається, так і не навчилися любити себе. Ба більше, нам навіть прийняти себе часом буває складно. Усі ці недосконалості так подразнюють нашу свідомість, що ми відкидаємо власне право на них. Ми забороняємо собі бути собою, бо це не відповідає якимось канонам і стандартам, бо це так не схоже на загальноприйняту норму, бо, бо, бо… Причин є море, а знань, сил і натхнення вийти із зачарованого кола – нуль або близько до того.

 

У вас бували такі понеділки, з яких ви «починали» нове життя? Чомусь це притаманно людській природі – чекати якогось умовного дня Х, щоб намріяти змінити заразом усе те, що можна направду міняти щодня і поступово. У своїй юності я любила «міняти» життя з вівторка, бо, кажуть, що у понеділок нічого доброго не починають. Це ніби відтягувало момент того нового, а, зрештою, було банальним страхом і лінню змінити щось насправді. Взяти і зробити, а не надихатися тиждень до понеділка, а потім «здутися» за крок до старту.

Я досі вчуся любити себе, і це, напевно, найважча моя наука. На неї завжди бракує сил і часу, бо є щось і хтось важливіший, бо є те, що витісняє мене з мого ж життя. Знаю, що звучить це не дуже приємно, але вже як є. Я народила Елю в той час, коли жила для себе. А з її появою змінилися пріоритети, і довгі три роки я ішла до того, щоб нарешті поволі почати повертати себе собі. Я оглядаюся на себе і розумію, що час біжить надто швидко і в моїх днях бракує справжнього життя, що є якорі, є мотлох і баласт, є море тривожності, переживань, пустих сподівань. І так бракує простору! Я, як правдивий клаустрофоб, зараз чуюся замкнутою у своєму материнстві й побуті. Останній рік нагромадив те, чого й близько не було раніше. А як живуть жінки, мами двох, трьох, п’ятьох дітей? Може, вони знають якісь секрети, які чарівним способом вирішують усі проблеми? Напевно, усе ж ні. Думаю, що вони просто навчилися жити, віртуозно лавіруючи між сферами інтересів, сім’єю, роботою і ще чимось для себе. Це теж треба мати талант. Або не мати виходу😊

У мене є мрія: погожого, теплого дня сидіти ополудні десь у серці міста, читати «Кульбабове вино» Бредбері і поволі пити густе й солодко-терпкувате ожинове вино. Перед тим так само неспішно пообідати шпинатним крем-супом із запашною брускеттою із м’яким сиром, густо притрушеним свіжою зеленню. Сидіти й нікуди не поспішати, не смикатися, не прислухатися до двох телефонів, не випромінювати вселенську тривогу й не морщити чоло, прокручуючи запасні плани на випадок «а якщо…», не вираховувати відстані і не мріяти про семимильні чоботи. Чи таке колись буде? Я вірю, що буде, але чи доживу?😊 Де в цей час буде Еліанка? Не знаю. Хай, наприклад, у садочку, хай нарешті все «зростеться» і відбудеться.

Дуже мені подобається порада делегувати обов’язки. Усі наліво і направо рекомендують це один одному, але чи завжди роблять самі? А як же жити тим, у кого немає кому делегувати? Життя під укіс? Ні, я не дамся так легко і без бою😊 Моя любов до себе почалася з того, що я захотіла робити щось для себе. Трохи звучить, як масло масляне, але у цьому й суть. Для себе і тільки. Для внутрішнього задоволення. Мені здається, що є тисячі способів зробити приємність своїй внутрішній дівчинці, потішити її, попестити увагою і турботою. І найважливіше – не соромитися цього, не відкидати власні бажання і мрії. Іти до себе. Бігти до себе. І не піддаватися на всілякі провокації, які можуть звести нанівець усі задуми. Я довго мріяла про красивий записник, але він дорогущий, і я весь час відкладала його купівлю на потім. Мені хотілося шовкову піжаму, бо я її ніколи не мала. Я уявляла себе у сукнях кежуал, бо втомилася від власної шафи і вигляду одягу офісного стилю. Мені не хотілося каблуків і форми та погонів. Настав час щось міняти. Але щось – це таки несерйозно, вирішила я. Тому наважилася міняти все й одразу, і не чекаючи якогось понеділка у якомусь далекому столітті. Час любити себе сьогодні і вже. І час жити.

Ні, я не маю універсальних рецептів на всі випадки життя, але нарешті повернула свою сміливість і впевненість у власних силах. Тому для початку я замовила собі красивий записник і три ручки, які до нього дуже пасуватимуть, купила дві сукні h&m та вибрала до них снікерси і кеди світлих, яскравих кольорів. Накупила пахущих скрабів і кремів для піклування про тіло. Записалася на індивідуальний фітнес-курс і витягла з верхньої полиці Бредбері, Муракамі, Павіча і Саган. Ой, і забула про головне: звільнилася з роботи! З роботи, з якою пов’язана вже 11 років! Усе, тепер нове життя вже почалося! Це моя пісня любові до себе. А ще я активно домовляюся з Еліанкою, що вона почне мене відпускати від себе трохи далі, ніж на витягнуту руку. Поки їй це дається ду-у-у-уже важко, але ми маленькими кроками йдемо далі. Бредбері вже готовий, сукні їдуть, весно, наставай нарешті! Для втілення мрії мені треба так небагато! Я готова бігти назустріч собі!

А про що мрієте ви? Якою є ваша любов до себе?