З Днем народження, доню!

Я зранку приймаю душ, а Еліанка дивиться мультфільм про Дейва й Ейву. Аж тут рвучко відчиняють двері, і доня влітає у ванну кімнату.

 |  Ліля Криницька   4733  

− Мамусю, тобі тлеба попомога?

− Ні, дякую, котусю.

Вона кидає оком на рушникосушку і бачить, що там пусто.

− От ти зь, дивне ствоління, я б тобі подала лушьники, тлеба було тіль_и мені гу_нути! – вона усміхаючись крутить головою з нібито докором і мчить у кімнату, тільки чутно, як полопотіли її босі ноги по підлозі. (В Елі немає «к», в її мові на письмі я наразі це позначаю «_»).

Я часто забуваю захопити рушники, коли поспіхом зранку приймаю душ. І тоді прошу Ель мені їх подати. А вона так звикла до цієї моєї забудькуватості (чи то я вже навмисне – мені ж подобається її турбота? 😊) Чим би не була зайнята – прибігає надати «попомогу». У цьому стільки нашого спільного задоволення, що обоє тішимося, як діти. Хіба не про такого Світлячка я мріяла?

Народити її, цю смішнючку, було теж задоволенням. Вимріяним, вимученим, обдуманим, виплаканим, таким несподіваним задоволенням! Я ловлю Ель, обнімаю, занурююся в її пухке зефірне тіло. Вдихаю вітер і сонце її волосся, молоко і ваніль кожної складочки і долоньок. Це – моя донька! А досі не віриться. Їй завтра – три. А досі не віриться. Уже ніколи 4 травня не буде для мене звичним буденним днем, уже навіки цей день – найбільше свято. Цей день – не лише день народження Еліанки, але й день народження нової безмірної любові і нової, іншої, мене.

Вона дуже смішна. Може, то всі так кажуть про своїх дітей? Їй непросто у цьому світі, де не все так, як хочеться: вона прокидається зранку і шукає телефон, щоб відправити татові «малюні», сумує, що не може його обняти і замість справжніх поцілунків шле десятки смайлів і сердечок, поцілунків і тваринок. Вона зайшла на слизьку стежку вікової кризи, її штормить і це вимучує. Десь поволі підкрадається сепарація: Ель пробує відділятися від мене, і її це лякає, зробивши замість півкроку крок – насправді ми опиняємося на два кроки позаду. Еля стала знову ручною, ще більше ручною, аніж рік тому, до прикладу. Вона росте, міняється, вона інколи здається мені геть дорослою, але від цього ще стократ смішнішою.

Я хочу її поцілувати, а вона демонстративно спиняє мене рукою і відштовхує:

− Мамусю, сьтоп! Це моє тільо, і я сяма вилішу, сцьо з ним лобити!

Так, звісно, я тихенько хіхікаю і таки цілую її десь у тім’ячко😊

На день народження Елі замовила ляльку-пупса baby born і возика з люлькою. І розповідає мені:

− Мамусю, там сцє має бути пігузьни_, дулни_, гощи_, _ась_а (підгузник, дурник, горщик, кашка). Я бацила це в інсих діто_. І я буду давати своїй лялі ціцю і дулни_.

− Доню, давай краще тільки ціцю, того точно вистачить.

− Мам, це − моя дитина, я буду сяма вилішувати!

І «бабуся» Ліля нишком, скрушно хитає головою. Вирішуй, моя хороша, і дитина твоя, і життя твоє – тобі й рішення ухвалювати. І хай вони будуть виваженими, навіть по-дитячому просто обдуманими, щоб потім не ображатися самій на себе.

Ми йдемо, узявшись за руки. А я думаю про те, що мені з нею щоразу цікавіше. Дуже не просто, але дуже цікаво. Ми говоримо про все на світі, вона захоплено слухає мої оповіді та розповідає власні історії. Ух, яка це казкарка! Надивившись на пожежі у сусідньому лісі, вона розповідає, що рятувала з вогню зайчиків і жабок, що усіх мурашок «візьмуля» на руці і винесла з вогню та поселила у нас вдома. Он вони бігають по стелі! Ну, як мама може їх не бачити?!

А коли вона засинає, я лежу поруч і просто дивлюся на неї. Розглядаю світлі бровки, повіки з довгими віями, які тріпочуть у сні, як крильця метелика. Високе чоло, пухкі щічки і ніжні губки. Торкаюся до м’яких рученят, накручую на палець її в’юнкі пасма довгого волосся. Дівчинка. Моя дівчинка. Лежу, дивлюся і молюся. Дякую Богові, що привів її до мене, що вона саме така, що у ній я бачу чоловіка, якого безмежно люблю, що у ній вміщається океан любові і ніжності, що її обійми – моя домівка, саме в них я чую спокій, і моє серце співає. Чи можна любити більше? Не знаю, я ще не любила більше. Інакше – так, але більше – ні. І прошу Бога, щоб беріг її, аби любив її усім Своїм серцем, як я і ще більше.

Іноді мені здається, що життя з Ель – це якесь інше життя, в якому інша я живе у паралельній реальності. А потім приходить дитина і, заглядяючи в мої очі, каже:

− Мамусю, я хоцю їсти. Благаю, дай хоць сцьось! Я така гольодя! Хочу їсти і мультик!

І я миттю повертаюся з усіх паралельних реальностей у ту правдиву, в якій треба нагодувати «гольодю» дитину, яка уже з’їла нині більше, ніж я. У цій реальності ми знову поїмо, а потім будемо гиготіти до гикавки, читаючи веселі історії про пригоди смішних мишенят Мануеля і Діді. Нам буде добре. А завтра – свято. І я не маю сил та часу на готування ста страв для гостей, тому ми замовили готову їжу і красивий смачнезний торт. І прийдуть ті, кого ми любимо. І нам знову буде добре. Нам узагалі завжди добре удвох. Про що ми мріємо у переддень свята? Про те, щоб нарешті утрьох.

Якимось мінорним видався цей текст. То від думок і втоми, бо цей день забрав усі сили. А завтра все знову стане веселіше, головне, щоб я не заснула з Ель, коли вкладатиму її. Бо ще пекти в садочок кекс, надувати кульки, пакувати подарунки.

З Днем народження, доню! Ти мій Світлячок і моя Пташечка, моя Комашка. Скільки разів я казала сьогодні, що люблю тебе? Сто? Ні, більше! А скільки разів обіймала? Обіцяю завтра ще більше обіймів, і не тому, що завтра − свято, а тому, що щодня я люблю тебе ще більше. Хіба так буває? А то ви не знаєте!