Наукова громадськість Львова вшанувала пам’ять Мирона Кордуби

Учора, 2 травня, минуло 70 років від дня, коли світова, а насамперед українська громадськість втратила Мирона Кордубу – історика з яскраво вираженою державницькою позицією

 |    526  

Мирон Кордуба серед викладачів Українського таємного університету у м. Львові (сидить ліворуч)

У житті вченого було кілька періодів наукової, громадської, культурно-просвітницької діяльності: віденський, чернівецький, варшавський, холмський, львівський. Як науковець, незважаючи на несприятливі політичні умови, Кордуба реалізував себе в Науковому товаристві ім. Тараса Шевченка (дійсний член НТШ з 1903 р.), Українському історичному товаристві у Чернівцях (від 1901 р.), Археографічній комісії (від 1926) та Історичній секції (від 1928) ВУАН, Українському соціологічному інституті в Празі (від 1927 р.), як дійсний член Варшавського інституту досліджень національних справ (від 1934 р.), почесний член Українського наукового інституту у Варшаві (від 1938 р.), дійсний член Українського історико-філологічного товариства у Празі (від 1941 р.), Львівського відділення Інституту історії України АН УРСР (1944–46 рр.). Як професор-педагог – залишив незабутні спомини у слухачів гімназій Львова, Чернівців та Холма, студентів Українського таємного університету у Львові (1920-1925 рр.), Варшавського (1929-1039 рр.) та Львівського (1944 – 1947 рр.) університетів.

Попри насичену педагогічну та наукову працю, Кордуба був активно заангажований в політичне життя українського суспільства. Під час Першої світової війни за завданням Союзу визволення України опікувався культурно-освітньою роботою у таборі Зальцведель (Німеччина), де утримували близько 30 тис. полонених українців. У 1918–19 роках – член Буковинського крайового комітету Української Національної Ради, радник консульства Західно-Української Народної Республіки у Відні, співредактор офіційного урядового органу ЗУНР – «Республіка».

Історик, соціолог, краєзнавець, Мирон Кордуба впродовж усього свого життя гідно проніс звання Учня Михайла Грушевського, категорично відмовився виступити із критикою історичних концепцій і поглядів Учителя, незважаючи на моральні утиски з боку прокомуністично налаштованих викладачів Львівського університету в післявоєнний період. Його похорон перетворився на демонстрацію підтримки вченого. Молодь, старше покоління, працівники університету і просто львів’яни вийшли, щоб віддати останню шану нескореному історику. Колона рухалася пішки від квартири на вулиці Каменярів через центр міста на Личаківський цвинтар. Домовину везли на старовинному катафалку, запряженому кіньми. Чимало львів’ян старшого віку добре пам’ятає цю подію. Для молодого ж покоління найкращою шаною професорові є вивчення та популяризація його наукового доробку.

Пам’ятаємо, шануємо, пишаємося!