Операція «Вісла» 1947 року: закулісся злочинної події

Що пережили депортовані українці?

 |  Марта Гелиш, Ольга Зінько   2327  

Учора, 28 квітня, у Львові відбулися офіційні заходи до вшанування 70-х роковин операції «Вісла» Тоді, в 1947 році, з етнічних українських теренів Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя комуністична Польща примусово депортувала на Північно-західні (понімецькі) землі близько 150 000 українців. Чому операція «Вісла» – це злочин проти людяності, і якою вона була для тих, кого понад півстоліття тому жорстоко змусили покинути рідну землю? Про це «Львівській газеті» розказують ті, хто пережив «Віслу».

Як розпочиналася злочинна операція?

 

Андрію Чорному поза 80 років і він проживає у Польщі, а 70 років тому особисто пережив трагедію. Тоді, у далекому 1947 році, пану Андрієві було всього 11, але він і досі пам’ятає, як депортація перевернула долю його родини.

Екуменічний молебень та покладання квітів до меморіального знаку депортованим. Львів, 28 квітня.

1944 року, під кінець Другої світової війни, відновлено Польську державу, у складі якої опинилися території, населені українцями, – Лемківщина, Надсяння, Підляшшя й Холмщина. Місцеві жителі не підтримували владу, там діяла підпільна УПА. Протягом 2-х наступних років майже півмільйона осіб розселили на території СРСР, а близько 150 тисяч українців Радянський союз відмовився приймати, пояснюючи це тим, що ці люди «заражені бандитизмом». Тоді виник задум перевезти українців на західні території Польщі, які були малозаселеними.

«Вирішення українського питання є надзвичайно важливим, – йдеться у секретному рапорті оперативного відділу генерального штабу Війська Польського, складеному на початку 1947 року. – Воно матиме вирішальний вплив на боротьбу з бандами УПА. Оскільки СРСР не приймає цих людей на свої терени, вважаємо за необхідне провести енергійну акцію їхнього переселення поодинокими сім’ями на терени повернутих земель, де вони зможуть швидко асимілюватися».

Джерело: we.org.ua

Так 28 квітня 1947 року у соціалістичній Польщі розпочалася акція з переселення українців, яка отримала назву «Спеціальна операція «Схід», а згодом була перейменована на «Віслу».

– Пане Андрію, де ви проживали до операції «Вісла»?

– У мирному на спокійному селі Лази Ярославського повіту. Там налічувалося 345 родин.

– Коли саме почалася депортація у вашому селищі? 

– Взагалі, перші депортації у Лазах розпочалися ще у 1945 році. За 2 роки більшу частину родин, близько 210-ти, примусово переселили у Радянський Союз. А решту, у тому числі і мою родину, депортували вже у ході акції «Вісла» 47-го року. Це був жорстокий час для селян, бо вони були прив’язані до своєї домівки та рідної землі і зовсім не хотіли покидати усе те, що нажили протягом життя.

2 години на збір, мінімум речей та сухарі, аби не померти з голоду

 

Під дулами автоматів людям давали не більш ніж 2 години на збір, дозволяли забирати з собою особисті речі, харчі та худобу, але встановлювали обмеження щодо багажу – до 25 кг на особу.

Джерело: vgolos.com.ua

– Чи пам’ятаєте Ви, як усе відбувалося?

– Дуже добре пам’ятаю. Одні військові оточили село, а інші ходили від хати до хати і наказували сім’ям швидко складати речі. Ми забирали з собою усе, що могли: перини, посуд, одяг, взяли навіть мішок сухарів для поживи, які потім врятували нас від голоду у дорозі.

Якщо ж люди не хотіли залишати домівки, військові викидали їх силою. У пам’яті закарбувався трагічний момент, коли мої сусіди відмовлялися виїжджати і жінка трималася за поріг будинку. Військовий вдарив її по руці карабіном, і потекла сильна кров. Пам’ятаю ту закривавлену руку сусідки, яку вона загорнула у ганчірку.

– А що ж було далі?

– А потім нас гнали колоною цілих 35 кілометрів. У мого батька був кінь, тож всі речі, які нам вдалося забрати, ми везли на возі. В селі під час виселення стояв страшний крик та плач, а ось в колоні люди йшли спокійно. Я мав ще песика, якого дуже любив, але військові побачили його й не дозволили везти далі. Тож собаку викинули, і він, напевно, повернуся назад додому, але вже нікого там не застав.

Коли ми дійшли до центрального збірного пункту, Пшеворська, то ще 4 дні чекали там депортованих з інших сіл. А потім майже тиждень їхали у товарному вагоні разом з трьома іншими родинами.

За нормами, в одному вагоні мали перевозити 2 родини, але їх майже ніколи не дотримувалися. Наприклад, у місті Сяноку в 31-ому вагоні розмістили майже 900 людей, 30 коней, 120 корів, 45 кіз і 7 телят. Поїзди прямували від пунктів збору до пунктів переселення 7 днів, а інколи дорога могла затягнутися і на місяць через часті зупинки та плутанину зі списками. На нових місцях переселенці отримували понівечені колишніми власниками-німцями господарства, там не було жодних церков та шкіл.

Нове життя

 

– Куди переселили Вашу родину?  

– Загалом нас розселяли так, аби люди з одного села чи родичі жили далеко один від одного. Мою сім’ю переселили в місто Бранево, де нам дісталася фактично руїна: стара будівля без вікон та дверей.

До речі, окрім того, що поляки не любили українців, то вони ще й боялися нас: називали «небезпечними лемами» та «різунами», а іноді навіть стояли вночі на варті, щоб ми на них не напали.

Українцям обіцяли підтримку у Польщі, натомість вони натрапили на вороже налаштоване польське населення, а повернутися назад додому – не мали права. Тих, хто намагався втекти, одразу виловлювали і знову депортували або кидали у концтабір «Явожно».

– Яким стало життя вашої родини на новому місці?

– Український народ працьовитий і завжди знаходить вихід із складних ситуацій – так само і ми: всіма силами намагалися обжитись у новій домівці, бо іншого виходу просто не було. Старші сестри пішли до поляків на службу і працювали за їжу, батьки і брати невпинно трудились на полі.

Але тато завжди казав: «Сину, їдь до Перемишля, а ми за тобою». І, звичайно, я послухав свого батька: у 25 років, коли комуністичний режим послабшав, повернувся до Перемишля, а через 5 років туди прибула вся моя сім’я.

Андрій Чорний під час розмови

А що ж тепер?

 

– Питання сучасності: пане Андрію, як Ви гадаєте, чому у Польщі не визнають, що операція «Вісла» – це злочин?

– На жаль, зараз уся ця ситуація дуже прикра. Я переконаний, що ззовні є якісь впливи, які створюють ворожнечу між поляками та українцями. Дехто сіє неправду: мене, наприклад, один польський історик представляє як «упівця» і члена «розбійницької організації».

А справа ось у чому. Ще у 2005 році на сторінках однієї польської газети була опублікована світлина: 4 дитини, що прив’язані до дерева, а у описі вказано, що фото зроблене у селі Лозова Тернопільського воєводства у 1943 році, а ці діти – жертви ОУН і УПА. У Перемишлі навіть поставили пам’ятник, ідентичний до фото, який бачили всі… А через 4 роки дізнаюся, що світлина зроблена у 1924 році і на ній діти циганки, яка збожеволіла і вбиває їх. Тоді я знайшов документацію фотографії, віддав її у прокуратуру та суд і виграв справу: було доведено, що поданий опис світлини у 2005 році був абсолютно не правдивим, тобто люди жили у фальші, бачачи це фото і пам’ятник. І після того цей історик назвав мене «упівцем».

7 квітня 2017 року у Перемишлі відбулась конференція, присвячена 70-м роковинам операції «Вісла». Депортацію українців там назвали «остаточним вирішенням захисту польського населення від ОУН та УПА». На конференцію не запросили жодного українця аргументуючи це тим, що українські історики не визнають, ОУН, УПА та Бандеру «вбивцями».

Водночас українські науковці зазначають, що операція «Вісла» стала інструментом етнічної чистки: українців примусово переселяли, позбавляючи права власності на колишні господарства і майно. Лише за три місяці (квітень–липень) 1947 року силоміць було переселено понад 140 тисяч українців. У цей період вони зазнавали насильства, їх арештовували та розстрілювали.

Сучасні фото покинутих українських церков після операції «Вісла», які після цього слугували як магазини, будинки культури, сараї та курники

Свіжий погляд

 

Голова Світової федерації українських лемківських об’єднань Софія Федина переконана: на сучасному етапі операція «Вісла» – це етноцид українців.

«Єдиною основою депортації людей у 1947 році була їхня ознака – українець. Поляки кажуть, що «Вісла» була розплатною акцією за дії ОУН та УПА на Закерзонні, однак будьмо чесними: на Лемківщині, наприклад, УПА взагалі не була особливо активною, вона з’являлася там лише у 1944-1946-х роках, захищаючи своїх людей. Потреби у депортації взагалі не було, тому в офіційних польських документах операція була заявлена, як остаточне вирішення українського питання в Польщі. А це є точною аналогією єврейського питання, яке перед цим позиціонувала нацистська Німеччина.» – розповідає Софія Федина.

За її словами, зараз депортовані не мають бажання помсти чи ненависті до сучасної Польщі, однак вимагають, аби цей злочин був засуджений.

«Усе потрібно називати своїми іменами: це не було «переселенням» і навіть не злочином проти українців. Це – злочин проти людяності, коли було порушено усі права людини. А злочин, який не визнали і не засудили, може повторитися.» – зазначає Софія.

Україна – єдина держава, яка може захищати українців

 

«Сьогодні стратегічно важливими завданнями є висвітлення реальної картини депортацій українців з 1944 по 1951 рік, засудження злочинної угоди між комуністичною Польщею та Радянським Союзом про взаємний обмін населенням у 1944 році і, звичайно ж, засудження операції «Вісла». Лише тоді ми зможемо вести достойний діалог із польськими істориками.» – впевнена Софія Федина.

У день 70-х роковин депортаційної операції «Вісла» голова світової федерації українських лемківських об’єднань звернулася до українства заради відновлення справедливості.