Львів’ян шокував «Культурний простір Донбасу»

Фото Ярини Коваль
Ярина Коваль

журналістка

У Музеї Франка виставка відомої донеччанки

Ця виставка українського вишиття «Культурний простір Донеччини. З нами Бог і Україна»» Людмили Огнєвої у Львівському літературно-меморіальному музеї Івана Франка могла б зараз не відбутися. Або відбутися значно пізніше. І не обов’язково в музеї Франка. Бо ще місяць тому ця виставка існувала лише як бажання відомої дослідниці українських орнаментів та історії Людмили Огнєвої з Донбасу показати свій доробок у Львові.

Якби не пост журналістки та громадської діячки Мар’яни П’єцух у соціальних мережах про те, що є ось така неймовірна жінка з непростою, але цікавою долею, що до останнього часу (попри свої 80 років) активно працювала як український просвітник на Донбасі, можливо, бажання Людмили Огнєвої ще довгий час було б нездійсненним. А так – з блискавичною швидкістю на цей пост відгукнувся директор Дому Франка Богдан Тихолоз. І вже за три тижні виставка відкрилася у Львові.

Багато років глибоко досліджуючи та популяризуючи українську культуру (зокрема українську вишивку), радіофізик за освітою та член Національної спілки майстрів народного мистецтва України Людмила Огнєва в унікальній формі репрезентує сьогодні львів’янам видатних українців, починаючи від княжих часів і завершуючи героями Небесної сотні та учасниками АТО. Зокрема, представляє не тільки зібрані нею цікаві історичні дані про ту чи іншу особистість, а також особисто відшиті чи цільово створені на основі тих чи інших джерел орнаменти вишиванок, що їх конкретна людина носила чи могла б носити. А також ідеться про інше вишиття Людмили  Огнєвої та речі, що стосуються Євромайдану та Молитовного майдану в Донецьку.

Як розповіла Людмила Огнєва на відкритті виставки, ідея цього проекту народилася, коли депутати Верховної Ради України почали визначати, хто є великим українцем та створювати всілякі рейтинги. І тоді дослідниця (а саме такому окресленню стосовно себе Людмила Огнєва віддає перевагу перед словом «майстриня») замислилася, а що думає про великих українців сам народ, кого пам’ятає роками-століттями у піснях, картинах, вишивці? Адже є орнаменти, які так і називаються, – «довбушевий», «мазепинський», «полуботчин», інші. І почала «копати»…

 

Її історичні пошуки були непростими. Скажімо, щоб знайти чи створити орнамент для Василя Стуса, Людмила Огнєва відшукала його сестру, щоб з нею поспілкуватися. Саме сестра майбутнього поета показала дослідниці світлину зі Стусового шкільного випускного, де Василь – у вишиванці, справленій йому його тіткою (а отже, сорочка була в подільському стилі). Чи орнамент для Тараса Шевченка, який Людмила Огнєва відтворила на основі вишитої білим по білому сестрою поета сорочки, що її побачила в одному зі столичних музеїв. Для декого довелося створювати орнаменти на власний розсуд. Скажімо, для Олекси Гірника, що спалив себе на могилі Шевченка на знак протесту проти русифікації України.

Переконана в тому, що орнамент вишивки, його колір, форма впливають на людську підсвідомість не менш сильно, ніж музика, Людмила Огнєва намагається, щоб і сучасник міг це відчути. Отож невипадково ще донедавна була натхненницею та організатором кількох клубів народної творчості у Донецьку, організовувала там дні вишиванок, очолювала донецький відділ «Союзу українок», написала 45 праць про замовчуваних героїв минулого.

Сьогодні Львів живе стереотипами – звучало на відкритті виставки – нічого не знаючи про культурний простір Донбасу. Але український Донбас сьогодні промовив до львів’ян голосом української вишивки. І це багатьох шокувало. Бо донеччанка Людмила Огнєва багато років робила на Донбасі те, до чого ніхто не додумався у Львові – на основі власних глибоких досліджень відтворювала чи творила орнаменти для вагомих в історії народу українців.

Уже у Львові, приїхавши сюди з експонатами майбутньої виставки, Людмила Огнєва на підставі франкової музейної збірки реалізувала також два орнаменти вишиванок Івана Франка, які, відповідно, теж увійшли до сучасної експозиції. Як і те, що якби хтось видав альбом представленого вишиття, то це була б «бомба».

Цікаво, що уродженка Вінниччини (чиї батьки переїхали на Донеччину у 1944 році і яка здобула вищу освіту й працювала спочатку у Воронежі, і тільки від кінця 60-х років в Донецьку) від 1995 року постановила собі розмовляти виключно українською. На таке рішення її наштовхнуло дослідження життя і творчості Алли Горської. І цього дотримується і зараз. Коли на Донбасі почалася війна, Людмилу Огнєву з окупованих територій вивезли волонтери. Довгий час жінка не погоджувалася на це, попри те, що біля її дому усе гуркотіло і підривалось. А маючи серйозні проблеми зі здоров’ям, власні відчуття моторошної дійсності за вікном приглушувала вишиваючи, зокрема «Таємну вечерю». Цю роботу, до слова, теж представлено на виставці у Львові.

На відкритті виставки Людмила Огнєва зауважила, що, полишаючи Донбас, мала право взяти зі собою тільки дві валізи. То в одну поклала своє вишиття, а в другу – окрім шапки, мештів та куртки – насамперед нитки для вишивання. Волонтери привезли цю дивовижне людину до столиці, де під опікою небайдужих вона живе і сьогодні.

Як не менш цікаво й інше – попри всі труднощі життєвих реалій та поважний вік, Людмила Огнєва майже не має вільного часу. Як зізналася «Львівській газеті», увесь її час тепер займає робота, адже стільки ще треба встигнути зробити.

Фото Ярини Коваль