Достатньо хороша мама

 |  Ліля Криницька   4768  

Нас оцінюють. І ми оцінюємо. Й інших, і самих себе. Й оцінивши, критикуємо, часом безжально знецінюючи те, що насправді дуже цінне і важливе, що робить нас нехай, може, і незрозумілими комусь, але чудовими для своїх дітей. Від початку материнства я впадала в крайнощі: то вступала у фазу критичного самоїдства − «я − ніяка мама», то престрибувала у фазу самозахоплення − «я − найкраща мама». Цей маятник демонстрував усю мою внутрішню невпевненість у власних силах, переконаннях і патернах. Мене штормило і кидало об скелі глибоких розчарувань. А потім у якусь мить я відчула, що стало інакше: вже нема крайніх точок, вже попустило, як то кажуть. Для цього знадобилося трохи часу, і довелося добряче втомитися від самої себе, а ще – перелопатити гору інформації і власну свідомість.

Я прийшла до нової себе якось несподівано, але дуже вчасно: коли вже накопичилася втома від «гонитви» за ідеальною мамою і запитань стало більше, ніж відповідей. Напевно, всі матері проходять період оцих: «чи правильно я годую?», «чи правильно я розумію потреби дитини?», «чи достатньо уваги приділяю?», «чи я готую справді корисну їжу?» І ці запитання не від незнання. Це говорить наша невпевненість у собі, сумніви, які побудовані на… А на чому, власне?

У психології є таке поняття − «достатньо хороша мати» (good enough mother). Його запровадив британський психотерапевт і педіатр Дональдс Вудс Вінникотт. Це було в далеких 1960-х, на той час, пропрацювавши 40 років у лондонській дитячій лікарні, він мав справу з понад 60 000 дітей і їхніми сім’ями. Коли мені в руки потрапила одна з його книг – «Маленькі діти і їхні матері» (сукупність лекцій та окремих статей, зведені у книгу) – я зрозуміла: цей дядько говорить мудрі речі, і вони здатні мене врятувати! Правду кажучи, він сказав найважливішу річ, з якою я погоджуюся на всі 100% і яка перевернула мій світ: інтуїція, інтуїція і ще раз інтуїція – ось що таке материнство! Від моменту зачаття і до смерті. Все. І я згадала свою впевненість у тому, що все насправді ок, коли лікарі відправляли мене на операцію з підозрою на позаматкову вагітність, а потім із підозрою на завмерлу вагітність, а потім клали на «підтримку» із загрозами переривання вагітності. А я була спокійна і впевнена, що Комашка є і буде, що з нею все гаразд! І то було не самонавіювання, а саме інтуїтивне відчуття.

Отож про книгу і достатньо хорошу маму😊 Книга − неоднозначна, але дуже цікава. Я не можу порадити її до прочитання усім, бо стиль її викладу трохи незвичний: немає академічності чи надмірної «науковості», але писав її все ж доктор – Вінникотт, однозначно, не мав на меті створити півхудожній твір для масового читання, тому інколи читається книжка важкувато, і для перегляду похапцем, без аналізу – заскладна. Але яка ж вона цінна, якщо таки вчитатися і прожити її! Я б сказала так про неї: це − джерело натхнення для тих, хто цінує досвід поколінь, те, про що не говорять, але відчувають, про інтуїцію і материнський інстинкт, якщо хочете, про найважливіше, що можна відчути і не завжди можна передати словами. До речі, у Вінникота першого з тих, давніших, так би мовити, дитячих психологів, я прочитала про психосоматику різноманітних захворювань, а на той час це взагалі було не те, що новаторством, а бомбою! Так от, повертаюся до достатньо хорошої матері😊 Доктор каже, що для своїх дітей кожна із нас є достатньо хорошою мамою. І це перша чудова новина, правда? Ні, він не запрошує спочивати на лаврах і вірити у свою ідеальність, навпаки, він каже втікати від штучного образу ідеальної мами і стати собою. Справжньою. Тією, яка помиляється. Тією, яка любить свою дитину, але таки помиляється. Тією, яка визнає свої помилки і старається їх уникати, але не з’їдає себе за них під корінь. За його визначенням, досить хороша мати – це зовсім не бездоганна роботоподібна істота. Це − жінка, яка робить все, що їй до снаги, але при цьому залишає за собою право на неправильний крок. При цьому слід не звинувачувати себе за скоєне, а брати з нього урок. Адже кожна помилка здатна чогось навчити. Ба більше, дитина має потребує саме в такій матері, тому що саме поруч з нею вона здатна навчитися справлятися з труднощами, дивлячись на неї, вона дізнається, що в житті існує маса перешкод, які потрібно долати. Мудро ставитися до власних помилок, не боятися невдач діти теж вчиться, дивлячись на маму з татом.

Д. Вінникотт каже: «Мені подобається використовувати слова «досить хороший». Дітям підійдуть досить хороші батьки, а досить хороші – це ви і я. Щоб бути послідовними й отже, передбачуваними для дітей, ми повинні бути собою. Якщо ми – це ми, наші діти можуть поступово пізнавати нас. Природно, якщо ми граємо роль, то нас одразу викриють, тільки-но застануть без гриму». І він, без сумніву, говорить те, що правда, яка, проте, не всім до душі. Ха-ха, у цій непростій справі виховання дітей головне не видавати себе за Великого і Жахливого Гудвіна зі Смарагдового міста, бо чарівник – звучить круто, а от звичайнісінький актор із Канзасу – вже точно не те! 😊

Для себе я у Вінникотта вибрала найважливіші моменти, зробивши своєрідний конспект, щоб надихатися ним. Радо поділюся цим тут, хоча рецензію, яку колись писала для однієї інтернет-книгарні, вже і так перекопіювали не раз і вона давно гуляє інтернетом.

1. Годування – це не тільки і не стільки годування. Це − спілкування, це − контакт матері й дитини на рівні очей і дотиків, навіть якщо мати годує з пляшечки. (Я активний прихильник природного грудного вигодовування, але цей момент, на мою думку, важливий, щоб мами з ШВ знали, що у них все теж можливо, що вони не повинні почуватися винними за свій свідомий вибір, а просто були обізнаними з його особливостями).

2. Найважливіше те, що робить мати з дитиною, те, що не вимовити словами. Цьому неможливо навчити. І головне, що може зробити оточення (насамперед медпрацівники) − не заважати цим стосункам, які склалися.

3. Коли мама годує маля – у цей момент у нього закладається основа відносин зі світом і об’єктами. Поки для нього це і є увесь світ.

4. В основі того, що відбувається під час пологів, лежать природні процеси, тому роботу лікарів і акушерок можна назвати успішною, коли вони ці процеси поважають і не перешкоджають їм. (Це твердження перегукується з чудовою книгою Мішеля Одена «Відроджені пологи»).

5. Не можна надовго залишати немовля самотнім, поки воно ще не здатне бути наодинці зі самим собою і хоч якось про себе подбати. Вже через півгодини дитина втрачає надію, що коли-небудь знову в його світі виникне жива людина, і починає переживати жахливі відчуття. Найстрашніше, що ці відчуття не забуваються ніколи, і такі випадки накладають великий відбиток на все життя людини і на відчуття довіри до світу.

6. Якщо залишати дитину ненадовго і швидко на вимогу повертатися, це вчить немовляти переживати ці емоції і довіряти матері та світу.

7. Для немовляти вкрай важливо розуміти, що воно бажане і мама його любить. А розуміє воно це невербально, по тому, як мати його тримає, як за ним доглядає.

8. Кожна конкретна мати в силу своєї любові ідеально пристосовується до потреб своєї конкретної дитини.

9. Після народження дитини жінка занурюється в особливий стан, який дозволяє їй поставити себе на місце дитини, злитися з ним, щоб ідеально розуміти її потреби, які вона не може ще висловити словами. Не варто боятися, що це перетворить жінку в розумово відсталу, це − тимчасово, і все регулюється гормонами. Потрібно дати собі можливість зануритися в це і прожити цей досвід разом з дитиною, щоб якнайкраще подбати про своє маля від самому початку.

10. У момент занурення в дитину, ці кілька перших місяців, матері дуже вразливі і потребують захисту самі.

11. Зробити все без помилок неможливо. Люди – не машини, і помилятися нормально. Саме факт цих численних промахів матері в поєднанні з її турботливим прагненням все виправити дають немовляті зрозуміти, що є людина, яка про нього піклується. І саме так немовля усвідомлює, що його люблять.

А тепер саме час повернутися трохи назад, до запитання, на чому побудовані наші сумніви у догляді за дітьми. Як думаєте, звідки вони таки ростуть? Прочитавши Вінникотта, я дійшла висновку, що все починається з того, що ми намагаємося відповідати якимось чужим уявленням про те, якою матір’ю ми повинні бути. Тим самим ми глушимо сигнали власної інтуїції і занурюємося у самокритику. А не треба, бо то дорога не в той бік. Ми маємо прямувати до внутрішнього спокою і щастя. А там – лише достатньо хороші мами, які для своїх малюків – найкращі. Шануймося, бо нам ще ростити щасливих дітей!