Про кризу трьох років, любов й екзистенцію

Ліля Криницька

Мама Елі, журналіст, блогер

Ми збиралися з Ель у гості до моїх батьків, а вони посилено штудіювали тему кризи трьох років. Двоє дорослих людей, які виростили власних двох дітей і вже мають онуків, насторожено спостерігали за змінами, які навалилися на Комаху. Я щовечора довго розмовляю з батьками по телефону або скайпом – ми так живемо, так було завжди і, сподіваюся, буде далі. І вони бачать та чують, що дитина не та, якою ще була навіть на Різдво, коли ми так само приїздили в гості. За останні кілька місяців навіть я перестала впізнавати свою доню: де моя весела, усміхнена, замислена і щаслива дівчинка, і чий це злий, крикривий, заплаканий і сопливий монстрик? Хто підмінив мені дитину?

Ще донедавна я читала топіки інших батьків про вікові кризи з думкою «Як добре, що я не знаю, що порадити, бо нас це оминуло». А зараз інколи шкодую, що була такою безпечною і не заучувала всі, навіть найдурніші, поради, як не зійти з розуму, коли твою дитину так криє, що дах їде в обох. Ох, я ж насправді знаю так багато, але допомагає воно так мало! Перечитавши гори психології, я розумію, що у нас все добре, що все, що відбувається, – норма, що з дитиною все ок, але ще є я – і мені зі мною не так легко. Ми обоє втомлюємося від Еліних криків і змін настрою, від її істерик і жбурляння речами, від її почергових нападів то агресії, то любові. Вона волає, що нікого не любить і «всі йдіть! Вже, я так хочу!!!», а потім вищить до посиніння: «Мамо, я тебе люблю, тільки тебе, не йди від мене!» Їй сподобалося верещати «не бий мене!» щоразу, коли щось не по її, і я з того в дикому шоці, бо навіть не розумію, що вона цим хоче сказати – я її не збираюся бити! А потім згадую слова знайомої, яка розповідала, як її син любив при чужих людях, особливо у транспорті, голосно казати: «Мамо, а ти не будеш мене більше закривати самого у тій темній кімнаті?» Іноді мені видається, що я просто дурію і втрачаю розум від Еліаниного вереску, і не можу згадати, коли вона говорила спокійно, коли щось просила звичним тоном, а не дискантом і з характерною вимогою: «Вже! У цю хвилинку! Я хоцю вже!!!» І я розумію, що далі буде: «Я сказала!» або щось подібне. А я виявилася неготова до того, що моя дитина може бути такою, просто неготова.

Навколо мене живуть люди, які скептично й зневажливо ставляться до так званих вікових криз. Кажуть, що це вигадки, що це примхи, що то все з опери «культ дитини», бо «от колись ніяких криз не було і всі виросли». Але моя мама каже, що не може згадати такого трешу зі мною і братом, який вона спостерігає відколи ми з Ель приїхали до них у п’ятницю ввечері. Вона не заперечує, що це було, але і згадати не може. А я вірю, що мине 30 років, і я теж не пам’ятатиму, як ковбасило мою Ель, і як дуріла від того я. Навколо стільки інформації, що ми всі чуємося вже заледве не психологами, розрізняємо стани дітей, знаємо, на що і як реагувати. Але до пори, коли це не торкнеться особисто. Хоча чого я так стримано? Торкнеться? Ні, поки не гаратне по голові. У мене є лише одна донька. І я дорожу нашими стосунками. І я понад усе хочу берегти й захищати їх. І мені дуже важко. І коли мені важкко, я стаю схожою на власну дитину: ображаюся (о, боги, на кого???), злюся (найдурніша реакція на власну безпомічність), кричу (на жаль, не вдається стриматися, попри всі мануали). І тоді приходить почуття провини, бо я накричала на дитину, яку люблю понад усе. Це замкнене коло так задовбує, що хочеться десь втекти або хоча б стати такою ж малою, як Ель, і нічого не вирішувати, просто сидіти в маминих обіймах і тихенько жалітися. І мама обнімає мене, жаліє, щось пояснює Елі, а та гризе горішок із кремом, мучить кота і вдає, що все зрозуміла і робитиме так, як вчить її бабуся. А я дивлюся на це все і кажу собі: «Уже недовго, ще років…»

Мама має бути сильною, переконливою, такою, щоб дитина біля неї почувалася упевнено й захищено. Особливо, якщо поруч лише і тільки мама, а інших дорослих в радіусі тісних стосунків немає. Я по десятому колу читаю Джона Боулбі і Гордона Ньюфелда, і переконую себе, що все йде правильно. Попри реакцію оточення і зауваження, що «вона в тебе така вередлива», «роби щось зараз, бо потім буде пізно», «чого ти просто не вклеїш їй по дупі», «то ти така розумна, бо вона в тебе тільки одна» і далі в тому ж дусі. Еліані через два тижні виповниться три роки. А наступного дня я маю вийти на роботу. На повний день. Ми підкорюємо садочок, маленькими кроками, вже який місяць, борючись з хворобами, які в одну мить висипалися разом з іншими негараздами, на нашу маленьку сім’ю. Світ моєї дитини хитається і тріщить по швах. Світ, у якому поруч є тільки мама, і ця мама скоро стане доступною лише вранці і ввечері. І криза трьох років у цьому хаосі труднощів стає екзистенціальною кризою. Нам обом потрібні сили. Я відверто кажу самоліквідуватися усім, хто настирливо радить ставитися до всього простіше, не вигадувати проблем і киває: «А от усі інші якось же живуть…» Ну, по-перше, я не хочу якось, по-друге, у мене немає зайвих і запасних дітей, якщо з цією раптом щось піде не так, і з нею я не хочу зараз простіше, щоб потім було важче, і по-третє, це все таки історія про любов.

У стосунках із дорослими ми поводимося інакше. Особливо, якщо це ті дорослі, яких ми любимо. То чому ж дітям така неповага? Ми не б’ємо по дупі чоловіка, коли він у чомусь нас не слухається, не забираємо улюблені «іграшки» у мами, якщо вона «виховує» нас, не погрожуємо лишити без десерту бабусю, яка докучає настановами. І навіть сусідку не «здаємо» у чиїсь «надійні руки», якщо вона втомила нас своєю присутністю. Із дорослими ми поводимося, як дорослі, а з дітьми – як нерозумні дорослі.

Мій пост нині сумбурний і розхристаний, як я сама. Як я, коли вибігаю роздягненою у батьківський садок, бо Еліана знову навмисне вивернула суп на стіл і ричить диким звіром та лупить усіх, хто наближається до неї. Я плачу і вона плаче, нам обом кепсько, дуже кепсько. Нині мені складно бути сильною і впевненою у собі, бо відверто здається, що я все роблю не так. І тільки співчутливі очі моїх батьків, без краплі докору, а лише з підтримкою і розумінням, повертають землю під ногами. Вона росте, вона міняється, вона відстоює своє «я», як уміє, а уміє поки що так по-дурному по-дитячому… Вона – моя дитина. Ні, її ніхто не підмінив, ніхто не вкрав мою усміхнену дівчинку, а оця нечесана і зарюмсана кракозябра – моя Комаха. Та, яку я люблю, як життя. Завтра мій «метр щастя» ще підросте і стане дорослішим, а я знову стоятиму розгублена і не знатиму, коли, якої ночі все сталося. Я засинаю, обнімаючи маленьку дівчинку, яка каже мені нишком на вухо: «Мамусю, я так сьогодні втомиляся…» А прокидаюся від її щораз дорослішого і дзвінкішого: «Мамусю, я тебе дузє люблю. Куди ми сьогодні їдемо?» Поки що вона нероздільно володіє мною і навіть не хоче уявляти, що може бути інакше. Але за якихось 5-7-10 років їй уже не захочеться бути зі мною весь час, у неї будуть свої мрії, плани і справи. А я буду всього лише мамою. Їй тільки три, а мені здається, що між моїх пальців утікло безмір часу, а далі він утікатиме ще швидше. Я хочу менше втомлюватися і більше хотіти бути разом, а не мріяти про самотність, більше встигати, а не просто сидіти і перечікувати дні бурі. Я хочу бути найкращою мамою і не втратити її довіру, хочу дати їй силу і впевненість у собі, не пригнітивши, не придушивши авторитетом і не здувшись при цьому самій, не втративши себе. Я хочу поєднати і дім, і сім’ю, і роботу, і не напартачити ні в чому. Хочу дім з альтанкою і садом, біля лісу, щоб чути пташок… Я стільки всього хочу одночасно і не готова нічим поступитися! І не знаю, де на все взяти сил, бо коли Еліана в ударі – я вже не хочу нічого… І тоді я кажу собі: «Дівчинко, ти витримаєш. Ти зможеш. Ось твоя сила – в тобі самій, а ще в тій непосидючці з неслухняними кучерями, а ще в землі, на якій ти стоїш, і в небі, і в травах, і в тому, щоб сісти за кермо і мчати з Pink Floyd кудись удалечінь. Слухати мирне сопіння за своєю спиною, мовчати, дивитися у дзеркало і знати, що щастя – воно ось. Неідеальне, поранене, болюче, але своє, рідне».

Коли Елю накриває істерика, я просто ловлю її і міцно обнімаю, щоб вона не шліфувала своєю головою усі ближні кути. І поки вона ричить, десь у її пахуче пшеничне волосся на спітнілій голові торочу: «Я буду нести тебе на руках, доки вистачить сил. Я люблю тебе зараз і вчора, і завтра, і завжди. Ти − моя дівчинка, мій світлячок і моя Комашка. Ти − моя сонячна радість, моє щастя, і просто знай, що я поруч. І не міняється нічого: є ти і я, і ніякі хмаринки нас не розділять. І так буде завжди». А вона не раз питає, трохи оклигавши від бзіків: «А дощик?» «І дощик – ні», − кажу я і трохи послаблюю обійми.

  • Мирослава Ванько

    Дякую вам, за таку відверту статтю…як це близько…Ви така молодець. Якщо ви не справляєтесь говорячи такі теплі слова їй, то я тоді взагалі не справляюсь. Треба більше старатись. Ви дали мені дуже важливе розуміння у цих кризових ситуаціях, – головне показати дитині що ти поруч, дати підтримку, щоб дитина впоралась (якось так?)
    Ще раз дякую!

  • Лілія Криницька

    І ви справитеся) у нас немає інших варіантів, правда?) мусимо бути мудрими і сильними, хоч то важко, дуже важко

Читайте також:

Loading...

2-1

Loading...