Моє тіло – моє діло, або Діастаз як чарівний копняк

Весняну куртку мені ми поїхали купувати удвох із Ель. Було вогко, похмуро, сіявся прикрий дощик, а ми взулися в однакові неонові рожеві гумаки і почимчикували на автобусну зупинку. Еліана вимагала хліба і видовищ, їй було мало того, що вперше в житті їде зі мною на великий ринок, вона хотіла ще й зробити це «абосьом»! «Абося» довгенько не було, і я вже стискала у руці ключі від машини, але дитина була непорушна: «Я хоцю не так, як зявзди!»
 |  Ліля Криницька   7790  

Я все купую в інтернеті, справді все, навіть продукти, за винятком молока-йогуртів-бананів-яблук, які розходяться швидко, тому їх простіше купити в маркеті під боком. І одяг весь собі та Елі теж у неті. А по куртку поперлася аж на «Привокзальний»! Чому, спитаєте? Розгубилася з розмірами, зрозуміла, що звичний – уже незвичний, а інші якось мені непросто до себе «приміряти». Я схудла! І те, що було раніше мені впору, стало трохи, як зі старшої сестри. І, як виявилося, добре, що не замовила через інтернет, бо таки прогадала б із розміром. Раніше я носила 48, а, перемірявши з десяток курток, таки 48 – уже не мій. Тепер ношу 46 і просто радію)

Я ніколи не була худою, зате частенько мала зайве через гормональні розлади і заїдання своїх негараздів солоденьким. Зайве, яке не кидалося в очі, але я добре знала, що без нього було б краще. При цьому завжди казала, що люблю себе будь-якою. Ах, любов, чи про тебе це було? Зараз, у цій точці, де я ношу 46 розмір одягу, я люблю себе значно більше, ніж там, де були 50 і 48. Але річ не в розмірові! Спочатку була любов, а вже потім мінялося тіло.

Неідеальне любити складно. То не тільки про тіло, ні. Думаю, усі розуміють, про що я. Нерідко ми не дружимо з власним тілом, і воно так і живе, почуваючись недолюбленим, неприйнятим, як якась ганебна оболонка чогось нібито прекрасного. Я, до прикладу, ніколи до 30 років не почувалася жіночною, про власне тіло жартувала, додаючи, що люблю хіба спину, ну, бо ж і так її не бачу. Був спорт, скраби, маски, креми – турбота, але воно якось так усе було… беземоційно чи що? А потім прийшла вагітність, тіло почало невпинно мінятися. І мені, вперше в житті, стало сумно, що я вже не бачу власного пресу, що талія «попливла», а ноги зі струнких і м’язистих стали пухкими, набряклими і відмовляються поміщатися у штани, а стопа норовливо вимагає замість 37 уже 38 розмір. Я відчула, що втрачаю власне тіло, що воно більше не належить мені, що воно стало домівкою іншого створіннячка, і задля нього стає теж іншим. Усе, форпост було втрачено…

Я шалено мріяла про доньку і не менш шалено мріяла про те, щоб вона народилася, щоб місяці бігли швидше, бо я хочу знову сама, без допомоги, робити депіляцію, зав’язувати шнурівки і просто поміститися в улюблений одяг. Це не про егоїзм чи психологічну незрілість, навіть не про готовність чи неготовність до вагітності. Це про те, що сталося щось дивне: з’ясувалося, я люблю своє тіло! І я була готова до того, що воно зміниться, але легкого суму це не скасовувало) А ще я точно знала, що повернуся до себе довагітної, дбатиму про тіло з новим натхненням.

Після пологів спочатку «повернулися» мої ноги, красиві, звичні!) Поволі я почала впізнавати себе такою, як була до вагітності. Але живіт… Минуло шість місяців після пологів, а він був незвичним, не таким, про який я мріяла, і ті вправи, які я робила колись, – не міняли ситуацію. А іноді мені здавалося, що міняли, але в гірший бік. Я старалася, робила скручування, качала прес, а живіт якось дивно випинався. Незвично болів поперек і таз, я не могла нахилятися і терпли ноги. Ставало дедалі важче, приходило розуміння, що щось змінилося настільки, що я до цього таки неготова. А потім я дізналася про діастаз. А потім були остеопат і довга дорога до себе. Ні кості, ні м’язи, ні внутрішні органи самотужки після пологів так і не повернулися на місце. Гормональні порушення доганяли й били у найболючіші місця.

Діастаз прямих мязів живота став найнесподіванішим діагнозом, який отримала по народженні Елі. Сам діастаз є не що інше, як розширення білої лінії живота. Якщо говорити простіше, то під певним тиском під час вагітності та пологів прямі м’язи живота буквально віддаляються один від одного. Іноді відстань віддалення може досягати 10 см, хоча вважається нормою 0,5-2 см. Розширення м’язів живота, як правило, розвивається на тлі вагітності і стає помітним через 2-3 місяці після пологів. Насамперед, це відчутний косметичний недолік, пов’язаний з випинанням живота. Але, на жаль, не тільки: я, до прикладу, бонусом отримала ще й нюанси зі здоров’ям. Діастаз прямих м’язів живота після пологів − це доволі серйозна проблема, тому ігнорувати її, пускаючи ситуацію на самоплив, не можна. Підтверджує цю думку той факт, що розширення не проходить самостійно і без відповідного лікування постійно прогресує. Погана новина, що лікарі знають лише один вихід із ситуації – хірургічним шляхом, тобто фактично ушивання м’язів.

А є добра: виявилося, що є не такі радикальні методи, але вони потребують сил і віри у себе. Спеціальні вправи − це один з найефективніших способів нейтралізувати ослаблення без операції, якщо розходження ще не набуло складного характеру. Свого часу я знайшла в інтернеті тести на визначення діастазу і після консультації з остеопатом приступила до вправ. Комплекс таких управ – теж не таємниця, тобто за бажання будь-хто може їх відшукати і займатися, але щоб не зробити собі гірше, обов’язково потрібна консультація спеціаліста. Мені найкориснішим виявився сайт Марії Хавкіної, цілком присвячений діастазу і роботи над ним. Загалом за рік не щоденних занять мені вдалося повернутися до майже довагітного стану і укріпити м’язи настільки, що тіло стало теж попереднім. Неідеальним, але таким моїм-моїм) І цей рік виявився дуже важливим у житті: я по-новому відчула своє тіло, робила щось саме для нього, а воно відповідало мені відчуттям, що стає легше і краще жити. Це було порозуміння і повне прийняття, з бажанням плекати себе, дякувати тому тілу, яке взяло на себе величезне випробування, але подарувало мені Еліанку, яке змінилося, щоб змінилося моє життя і я сама. Тепер я люблю своє тіло, як ніколи раніше, і розумію його краще. І якби не діастаз – хтозна чи прийшла б я до цього розуміння. По-своєму я вдячна організмові і за випробування, і за те, що відгукувався на мої старання.

Загалом лікарі кажуть, що 40% породіль мають розходження прямих м’язів живота у різних стадіях, і це, звичайно, впливає на якість життя цих жінок. Я опинилася серед них, але не змирилася з таким станом речей. Ми маємо бути здорові й щасливі, упевнені в собі і своїй привабливості. Та для цього треба не опускати рук, нарікаючи на людську природу, життя, обставини, а боротися і перемагати. Я знаю, що це непросто і часто втома, лінь, розпач стають нашими супутниками. Проте і це можна змінити. Ми все можемо змінити. Тільки б бажання! Я у періоди ліні підходила до дзеркала і поверталася боком, казала собі, що люблю своє тіло, вдячна йому за доню, дивилася на живіт і уявляла його довагітним. А потім ішла робити вправи.