Про емоційне вигорання, шкалу Хаббарда і пошук істини

Скажу чесно, що до вчора я ці поняття ніколи не поєднувала. Ба більше, про шкалу Хаббарда взагалі не чула.

   Ліля Криницька   9469  

Однак про самого Рона Хаббарда знаю доволі багато, оскільки він започаткував саєнтологію, про яку нині говорить увесь світ і послідовниками якої стає щораз більше і простих смертних, і різномасних селебрітіз. Але то таке, кожен сам обирає, у що вірити: комусь близьке християнство, хтось сповідує юдаїзм, а дехто поклоняється Будді. Але є дещо, притаманне нам усім, незалежно від віри, релігії, раси, – це емоції. І за всіма ознаками злість або захоплення у різних людей проявляють таки дуже подібно, тобто не такі ми вже й різні, якими хочемо здаватися. Так от, у далекому 1954 році ось цей самий Рон Хаббард відкрив світові свою нову роботу – дослідивши майже всі психологічні стани людини, вивів одну загальну шкалу емоційних тонів. Тобто шкалу, за якою можна не лише визначити нинішній стан конкретної людини, а й вирахувати, в якій точці вона опиниться, вчинивши ті чи інші речі, переживши ті чи інші емоції.

Чому я вчора про це подумала? Останній рік видався у нас дуже непростим, накопичувалися неприємні думки, втома, часом розпач і зневіра. Бувало по-всякому, але я якось із того вигрібала. Але раптом у час, коли сили вже були просто на межі, моєму Еленяті почало зривати дах і крити по-новому. Привіт, оспівана всіма, овіяна загадками і бажанням втекти з дому, славнозвісна криза трьох років! Звичайно, можна до неї ставитися по-різному, вірити у неї чи не вірити, сприймати як стрибок розвитку дитини чи вперту статичність дорослих і небажання сприймати дитину по-новому. Кожен із нас обирає свій варіант і майже ніколи не помиляється, бо отримує те, чого очікує) Смішно, правда? Ні, не смішно) Отож, що отримала я: виявилося, що моя дитина уміє ревіти голосніше, ніж гімалайські ведмеді; вона незгодна з усім, що я пропоную, навіть якщо три секунди тому сама цього з криком вимагала; командний тон і швидкий перехід на свистковий регістр, хоча вчора, здавалося, вона ще зупинялася десь на фальцеті; валяння на підлозі у зручних і незручних позах; лазання під столи в ресторанах і дикий крик там, який наштовхує на думку, що не інакше, як я наступаю їй на пальці рук; зиґзаґоподібне витирання пишними спідницями кахлів на підлозі у… та будь-де, зрештою) Це моя спокійна і врівноважена Еліана? А хто це біля неї, з очима, як у здивованої сови? Будьмо знайомі, я незмінно вам усміхатимусь) Попри все. Але якщо раніше я читала про емоційне вигорання і думала, що це не про мене, то останні дні дали чітке розуміння: розпрягайте, хлопці, коней, я приїхала. Як важко це визнати! Це неприємніше, ніж тобі наступають на пальці під столом, болючіше і образливіше. У мене було таке відчуття, що я сама невпинно топчуся по собі, наступаю на болюче місце, прокручую каблучком, вию від болю, відпускаю. А тоді знову наступаю.

Хелпером бути складно. Мамою бути непросто. Але це знають і відчувають лише ті, хто тримає усю хитку конструкцію дім-сім’я-діти на своїх плечах. Для інших ми – сидимо (!) у декреті. І коли стає так кепсько, що нема сил вставати зранку, в оточенні обов’язково знайдеться великий «психолог», який скаже: «Зберися! Не будь ганчіркою! Ти мусиш бути щасливою. У тебе ж діти, чоловік, дім! Що це за погаслі очі й депресняк! Усміхайся!» Холера, як же сверблять руки, щоб зацідити правий хук! А не можна ж! «Психолог» може образитися, але його ніколи не цікавитиме, чи не образив часом вас. Ми поволі скочуємося у стан, коли нічого не хочеться, коли очі справді вже не горять, коли від того, що раніше давало заряд енергії, уже навіть нічого не смикається. І усі поради на кшталт «зберися» рівними шеренгами пробігають повз, зворохобиши хіба і так нестійку психіку. І, увага! – тут починається найскладніше: людина у стані емоційного виснаження починає відрощувати гігантських розмірів почуття власної провини у своїй неспроможності жити так щасливо, як від неї вимагають. А чому?

Та-дам! Учора я таки знайшла той пазлик, якого мені бракувало, щоб скласти повну картину власного (не)ганебного польоту у прірву самоїдства. Із причинами і наслідками, зі зносками і підкресленнями. Пам’ятаєте, з місяць тому я писала про Мюнхгаузена? Отож це не працює. На жаль чи на щастя. Казка – вона на те й казка, а відволікаючі маневри створюють лише ілюзію власного порятунку. Але якщо вам раптом таки вдасться витягти себе з болота за чуприну – зафіксуйте це для історії. У мене не вдалося і я шукала далі. Я думала, що спустошена, тому немає сил. І вчора мені мудра людина тицьнула носом у те, що було на поверхні: я наповнена, але не тим, чим могла би бути наповнена, і цим емоціям не даю виходу, тому від них тріщить по швах тіло.

Виявилося, не треба фантазувати, бо вже все давно придумали до мене: американець Рон Хаббард уклав шкалу емоційних тонів, яка наочно демонструє мій емоційний рівень і дає чарівний пендель змінитися у напрямку вгору.

Скорочено це виглядає так, а в інтернеті можна знайти найповнішу шкалу з усіма коментарями:

4,0 – ентузіазм

3,5 – радість

3,3 – сильний інтерес

3 – консерватизм

2,5 – нудьга

2 – антагонізм

1,5 – гнів

1,1 – прихована ворожість

1 – страх

0,5 – горе

0,05 – апатія

0 – смерть

Людина у стані емоційного виснаження перебуває десь на рівні 0,5-1,5 – це так званий рівень невиживання, тобто її невпинно тягне нижче, сил боротися немає. Реально середина є на рівні 2,5 (нудьга), коли від рішень, що і як робити, залежить, чи ми скочуємося до невиживання, чи переходимо на вищий щабель – виживання. З поділки 3 (консерватизм) починається справжній високо-тональний рівень! Спочатку людина не хоче нічого міняти, бо її все влаштовує, а згодом і має ресурс тягнутися вище. Круто, коли виникає якийсь сильний інтерес – це рушій до ентузіазму!

А що ж на низько-тональних рівнях? Парадокс, але з’ясувалося: що зліші ми, то менше ми можемо впливати на інших. Якщо людина за емоційним станом перебуває вище – можна кричати і лопнути, але вплинути на неї – нереально. Вона нас не чує, не розуміє, не сприймає. У вас бувало таке, що по тисячному колу одне й те ж пояснюєте дитині, вже зриваєтеся на крик, а вона далі робить своє? Маніпуляція? Упертість? Назло? Ні! Все простіше: дитина точно перебуває на вищому емоційному рівні, вона не «чує» вас! І моя мене теж не чує( Ось воно! Діти народжуються на яскравому тлі позитиву, вони уміють радіти світові, сонцю, мамі, веселці, комашці. Просто, безумовно. І з віком, поволі, під упливом низько-тональних дорослих теж втрачають свій талант радіти просто так.

Це відкриття, перепрошую за тавтологію, відкрило мені очі на те, що відбувається у нас. Можливо, воно стане корисним і ще комусь. І найважливіше, що ми направду можемо керувати собою і своїм життям, і для цього потрібно згадати одну просту річ, яка за клопотами повсякдення покривається пилюкою: для щасливого життя потрібне ЗАДОВОЛЕННЯ! Задоволення піднімає нас на вищі щаблі шкали емоційних тонів. Так просто і так важко водночас! А коли ви востаннє отримували задоволення? А скільки їх – великих чи маленьких − уміщається в один день? Чи є їм місце у нашому житті? Чому справам побутовим є, а собі бракує часу? Бо це не так важливо? Та це найважливіше! Без цього ми не виживемо. Спостереження засвідчили, що високотональні люди практично не хворіють. І їм легко з дітьми. Я от теж так хочу, тому починаю роботу над собою: виписала все, що дає мені задоволення (добре, що ще не забула))), виокремлюю час, вигадую можливості і складаю план. Час на задоволення оголошую відкритим! Хто зі мною? Дуже вже хочеться порозумітися з Елькою, тому експеримент стартує) Як думаєте, вдасться?