Про емоційне вигорання, шкалу Хаббарда і пошук істини

Скажу чесно, що до вчора я ці поняття ніколи не поєднувала. Ба більше, про шкалу Хаббарда взагалі не чула.

 |  Ліля Криницька   8801  

Однак про самого Рона Хаббарда знаю доволі багато, оскільки він започаткував саєнтологію, про яку нині говорить увесь світ і послідовниками якої стає щораз більше і простих смертних, і різномасних селебрітіз. Але то таке, кожен сам обирає, у що вірити: комусь близьке християнство, хтось сповідує юдаїзм, а дехто поклоняється Будді. Але є дещо, притаманне нам усім, незалежно від віри, релігії, раси, – це емоції. І за всіма ознаками злість або захоплення у різних людей проявляють таки дуже подібно, тобто не такі ми вже й різні, якими хочемо здаватися. Так от, у далекому 1954 році ось цей самий Рон Хаббард відкрив світові свою нову роботу – дослідивши майже всі психологічні стани людини, вивів одну загальну шкалу емоційних тонів. Тобто шкалу, за якою можна не лише визначити нинішній стан конкретної людини, а й вирахувати, в якій точці вона опиниться, вчинивши ті чи інші речі, переживши ті чи інші емоції.

Чому я вчора про це подумала? Останній рік видався у нас дуже непростим, накопичувалися неприємні думки, втома, часом розпач і зневіра. Бувало по-всякому, але я якось із того вигрібала. Але раптом у час, коли сили вже були просто на межі, моєму Еленяті почало зривати дах і крити по-новому. Привіт, оспівана всіма, овіяна загадками і бажанням втекти з дому, славнозвісна криза трьох років! Звичайно, можна до неї ставитися по-різному, вірити у неї чи не вірити, сприймати як стрибок розвитку дитини чи вперту статичність дорослих і небажання сприймати дитину по-новому. Кожен із нас обирає свій варіант і майже ніколи не помиляється, бо отримує те, чого очікує) Смішно, правда? Ні, не смішно) Отож, що отримала я: виявилося, що моя дитина уміє ревіти голосніше, ніж гімалайські ведмеді; вона незгодна з усім, що я пропоную, навіть якщо три секунди тому сама цього з криком вимагала; командний тон і швидкий перехід на свистковий регістр, хоча вчора, здавалося, вона ще зупинялася десь на фальцеті; валяння на підлозі у зручних і незручних позах; лазання під столи в ресторанах і дикий крик там, який наштовхує на думку, що не інакше, як я наступаю їй на пальці рук; зиґзаґоподібне витирання пишними спідницями кахлів на підлозі у… та будь-де, зрештою) Це моя спокійна і врівноважена Еліана? А хто це біля неї, з очима, як у здивованої сови? Будьмо знайомі, я незмінно вам усміхатимусь) Попри все. Але якщо раніше я читала про емоційне вигорання і думала, що це не про мене, то останні дні дали чітке розуміння: розпрягайте, хлопці, коней, я приїхала. Як важко це визнати! Це неприємніше, ніж тобі наступають на пальці під столом, болючіше і образливіше. У мене було таке відчуття, що я сама невпинно топчуся по собі, наступаю на болюче місце, прокручую каблучком, вию від болю, відпускаю. А тоді знову наступаю.

Хелпером бути складно. Мамою бути непросто. Але це знають і відчувають лише ті, хто тримає усю хитку конструкцію дім-сім’я-діти на своїх плечах. Для інших ми – сидимо (!) у декреті. І коли стає так кепсько, що нема сил вставати зранку, в оточенні обов’язково знайдеться великий «психолог», який скаже: «Зберися! Не будь ганчіркою! Ти мусиш бути щасливою. У тебе ж діти, чоловік, дім! Що це за погаслі очі й депресняк! Усміхайся!» Холера, як же сверблять руки, щоб зацідити правий хук! А не можна ж! «Психолог» може образитися, але його ніколи не цікавитиме, чи не образив часом вас. Ми поволі скочуємося у стан, коли нічого не хочеться, коли очі справді вже не горять, коли від того, що раніше давало заряд енергії, уже навіть нічого не смикається. І усі поради на кшталт «зберися» рівними шеренгами пробігають повз, зворохобиши хіба і так нестійку психіку. І, увага! – тут починається найскладніше: людина у стані емоційного виснаження починає відрощувати гігантських розмірів почуття власної провини у своїй неспроможності жити так щасливо, як від неї вимагають. А чому?

Та-дам! Учора я таки знайшла той пазлик, якого мені бракувало, щоб скласти повну картину власного (не)ганебного польоту у прірву самоїдства. Із причинами і наслідками, зі зносками і підкресленнями. Пам’ятаєте, з місяць тому я писала про Мюнхгаузена? Отож це не працює. На жаль чи на щастя. Казка – вона на те й казка, а відволікаючі маневри створюють лише ілюзію власного порятунку. Але якщо вам раптом таки вдасться витягти себе з болота за чуприну – зафіксуйте це для історії. У мене не вдалося і я шукала далі. Я думала, що спустошена, тому немає сил. І вчора мені мудра людина тицьнула носом у те, що було на поверхні: я наповнена, але не тим, чим могла би бути наповнена, і цим емоціям не даю виходу, тому від них тріщить по швах тіло.

Виявилося, не треба фантазувати, бо вже все давно придумали до мене: американець Рон Хаббард уклав шкалу емоційних тонів, яка наочно демонструє мій емоційний рівень і дає чарівний пендель змінитися у напрямку вгору.

Скорочено це виглядає так, а в інтернеті можна знайти найповнішу шкалу з усіма коментарями:

4,0 – ентузіазм

3,5 – радість

3,3 – сильний інтерес

3 – консерватизм

2,5 – нудьга

2 – антагонізм

1,5 – гнів

1,1 – прихована ворожість

1 – страх

0,5 – горе

0,05 – апатія

0 – смерть

Людина у стані емоційного виснаження перебуває десь на рівні 0,5-1,5 – це так званий рівень невиживання, тобто її невпинно тягне нижче, сил боротися немає. Реально середина є на рівні 2,5 (нудьга), коли від рішень, що і як робити, залежить, чи ми скочуємося до невиживання, чи переходимо на вищий щабель – виживання. З поділки 3 (консерватизм) починається справжній високо-тональний рівень! Спочатку людина не хоче нічого міняти, бо її все влаштовує, а згодом і має ресурс тягнутися вище. Круто, коли виникає якийсь сильний інтерес – це рушій до ентузіазму!

А що ж на низько-тональних рівнях? Парадокс, але з’ясувалося: що зліші ми, то менше ми можемо впливати на інших. Якщо людина за емоційним станом перебуває вище – можна кричати і лопнути, але вплинути на неї – нереально. Вона нас не чує, не розуміє, не сприймає. У вас бувало таке, що по тисячному колу одне й те ж пояснюєте дитині, вже зриваєтеся на крик, а вона далі робить своє? Маніпуляція? Упертість? Назло? Ні! Все простіше: дитина точно перебуває на вищому емоційному рівні, вона не «чує» вас! І моя мене теж не чує( Ось воно! Діти народжуються на яскравому тлі позитиву, вони уміють радіти світові, сонцю, мамі, веселці, комашці. Просто, безумовно. І з віком, поволі, під упливом низько-тональних дорослих теж втрачають свій талант радіти просто так.

Це відкриття, перепрошую за тавтологію, відкрило мені очі на те, що відбувається у нас. Можливо, воно стане корисним і ще комусь. І найважливіше, що ми направду можемо керувати собою і своїм життям, і для цього потрібно згадати одну просту річ, яка за клопотами повсякдення покривається пилюкою: для щасливого життя потрібне ЗАДОВОЛЕННЯ! Задоволення піднімає нас на вищі щаблі шкали емоційних тонів. Так просто і так важко водночас! А коли ви востаннє отримували задоволення? А скільки їх – великих чи маленьких − уміщається в один день? Чи є їм місце у нашому житті? Чому справам побутовим є, а собі бракує часу? Бо це не так важливо? Та це найважливіше! Без цього ми не виживемо. Спостереження засвідчили, що високотональні люди практично не хворіють. І їм легко з дітьми. Я от теж так хочу, тому починаю роботу над собою: виписала все, що дає мені задоволення (добре, що ще не забула))), виокремлюю час, вигадую можливості і складаю план. Час на задоволення оголошую відкритим! Хто зі мною? Дуже вже хочеться порозумітися з Елькою, тому експеримент стартує) Як думаєте, вдасться?