Марія Бурмака: На нашу україномовну сім’ю в Харкові дивились, як на інопланетян

 |  Валентина Шурин   1897  
Марія Бурмака

Інтерв’ю з народною артисткою України, співачкою, композитором, музикантом, професором філологічних наук Марією Бурмакою

Марія Бурмака

Студенти факультету кіно і телемистецтва Київського національного університету не пропускають її пар. Знають: професор Марія Бурмака нудних лекцій не читає, а навчає на прикладах з власного мистецького досвіду. Воїни АТО, куди їздить з концертами, заворожено слухають її пісні, потім у листах довіряють сокровенне. Мільйони глядачів дивляться «Культ: Експрес» на каналі «Еспресо ТV», бо співачка веде телепрограму динамічно і відверто, отже, цікаво.

Її життєвий принцип: краще зробити і пошкодувати, ніж пошкодувати і не зробити. Тішиться тим, що має, і не переймається тим, що могла б мати.

− Маріє, набув чинності закон про квоти на українську пісню: кожен четвертий пісенний твір тепер має звучати державною мовою. Українською Ви співаєте і пишете вірші. Чи легко пробитися на телеканали та радіостанції?

− Вакууму навколо себе не відчуваю. Свої пісні чую в телеефірах, на радіо. Щоправда, не всі та не на всіх радіостанціях. Здебільшого звучать пісні «форматні», легкі, без соціально меседжу. Хоча крутять, наприклад, «Поцілуй мене на прощання», а це − акустична пісня під гітару. Чи зміниться ситуація з ротацією українських творів з ухваленням нового закону? Складно передбачити. Cамій цікаво, як зміниться ефір. Коли чую ефіри навіть «нішевих» радіостанцій, серце тішиться, як багато гарної і невідомої мені української музики.

− Нерідко на музичному телеканалі слухаю пісні: ані мелодії, ані змісту. Враження, наче співаки свою зовнішність піарять… Що варто змінити, щоб люди мали справжнє пісенне мистецтво?

− Наповнення музичних каналів − проблема медіа-холдингу, до якого вони входять. Адже поп-культура − ідеологічна зброя в гібридній війні. На радіо трохи краща ситуація, а на музичних телеканалах… ну, просто блюзнірство якесь. Так часто «кричу» про це, але все закінчується на рівні розмов. Проблема наче й не турбує нікого. Вже втомилась від цього. Якась наче безпорадна «вентиляція простору»…

− Що Ви змінили б у мистецьких передачах?

− Почнемо з того, що їх не так багато. Враховуймо і те, що кожна мистецька або культурна (освітня) програма − це своєрідна благодійність каналів, бо вони здебільшого приватні. З іншого боку, культурні програми з найменшим натяком на серйозність нині дивиться значно менше людей, ніж колись. Така тенденція, до речі, в усьому світі. Тому вдячна за кожний телепроект, рівень якого визначається не лише інтелектуальним, професійним рівнем журналістів, а й технічними, фінансовими можливостями каналів. Великі сподівання були на створення Суспільного телебачення (UA: Перший), але що далі − то менше оптимізму…

− Чи є телеканали, яких не дивитесь принципово?

− Є канали, які переважно… дивлюсь. Цікавлюся політичними ток-шоу в прямих ефірах (мені, до слова, зрозумілий політичний підтекст усіх каналів). Кожний мій ранок супроводжують розважальні ранкові телепередачі. Буває, клацаєш з каналу на канал і раптом − мультик дитинства…

− Ви народилися і виросли в російськомовному Харкові. Ваша сім’я розмовляла лише українською. Важко зберегти рідну мову, коли всі навколо говорять російською?

− Українською розмовляли батьки і мене вчили нею писати, читати. Пам’ятаю, розмовляємо з татом на вулиці. Помічаємо: на нас оглядаються перехожі. Раптом чуємо: «Такие приличные, а говорят по-украински». Для Харкова це була екстраординарна дивина.

У Союзі образ українця у повсякденні трактувався з опецькуватим, недалеким селюком, у фільмах − зі зрадником та підлотою. Тому на мене і моїх батьків (сучасного чоловіка і жінки з довгим білявим волоссям) з їхньою українською літературною мовою дивилися, як на сім’ю інопланетян.

Батьки познайомилися у Харківському університеті. Мама приїхала з Прилук Чернігівської області, тато − харків’янин. Я ходила до школи, в якій вчився мій тато. Деякі вчителі добре пам’ятали його. Знаєте, що він вчинив у п’ятому класі? Від імені свого батька написав записку: «Прошу освободить моего сына от изучения украинского язика». Тата, звичайно, від уроків української ніхто не звільнив. А дідусь пояснив, мовляв, ми – українці, тому повинні знати рідну мову. Навіть у мої шкільні роки було «популярно» звільнятися від уроків української. Півкласу її не вчило. Дехто просто не хотів себе… перевантажувати. Пам’ятаю, такі учні на уроці часто створювали для вчителя нестерпну атмосферу. Коли однокласники приходили до нас у гості і чули Шевченкову мову, дивувалися. Натомість зараз багато з них згадують батька з повагою.

− Як ставитесь до двомовності на телеканалах?

− Це − наслідок багаторічних історичних подій. Адже робота на освітній, культурній ниві належно не проводилась і не проводиться. Серед запрошених у студію людей більшість говорить російською. Однак ведучі, вважаю, мають розмовляти державною.

− Ви брали участь у концертному турі «Підтримаємо своїх». Хто його організовував і фінансував?

− Компанія «Євромедіа». Подібних турів, поїздок «на війну» було чимало. Із сольними концертами виступала у прифронтових містах, разом з волонтерами просто співали під гітару. Я з тих музикантів, які можуть зіграти і з рок-групою на великій сцені, і в госпітальній палаті для кількох поранених бійців. Під час благодійних виступів збирали кошти на протези, допомогу сім’ям загиблих. У багатьох воїнів у соціальних мережах є акаунти. Іноді заходжу на їхні сторінки. Потім чоловіки знаходять мене і діляться найпотаємнішим. Була б можливість, час, відповіла б кожному з них. Було, напише мені хтось з війни листа, потім дізнаєшся: загинув. І це стає твоєю трагедією.

− Артисти часто скаржаться, що Міністерство культури України їм нічим не допомагає…

− І мені ніколи нічим не допомагало. Міністерство культури – це ж не тільки і не стільки артисти. Це − музеї, дитячі фестивалі, конкурси академічної музики, народні колективи в невеликих містечках, які, звісно, потребують підтримки. І вони її отримують. Спілкуюся з міністром культури Євгеном Нищуком. Відколи він обійняв цю посаду, я сама на волонтерських засадах готова допомагати міністерству з його невеличким бюджетом.

− Ви 20 років у тележурналістиці. Телебачення змінило Вас внутрішньо?

− Ні, стало частиною мого життя. На каналі «Еспресо ТV» веду програму «Культ: Експрес» із широким діапазоном мистецьких новин: від класичної та авангардної музики до театральних прем’єр та неформатних вечірок. Щотижня беру в руки камеру, сідаю за кермо свого авто і разом із знімальною групою вирушаю у мандрівку в пошуках теленовин.

Марія Бурмака

− Кілька кліпів, здається, Ви знімали за кордоном…

− Лише один. На пісню «Місто ангелів і дощів» у Парижі. Чому? Пісня особлива й Париж − місто унікальне, божевільної романтики і кохання. Який кліп ще запам’ятався? На пісню «Ти». По Києву я їздила на велосипеді.

−  У Київському національному університеті на посаді професора викладаєте предмети «Майстерність телеведучого» і «Робота в кадрі»…

− Четвертий рік на факультеті кіно і телемистецтва готую тележурналістів. Розумна молодь надихає мене на творчість. Намагаюся так пояснювати теми, спираючись на власний мистецький досвід, щоб студентам хотілося відвідувати мої лекції. Викладати сучасній молоді не просто. У кожного є гаджет. Все, що кажеш, відразу перевіряють, а кожен русизм виправляють. Якщо вдається здобути в них авторитет, після закінчення курсу стаємо друзями.

− На одному з літературних конкурсів Ви були у складі журі. Ваші улюблені сучасні письменники…

− Маєте на увазі «Книгу року Бі-Бі-Сі»? Якраз тоді відкрила для себе Люко Дашвар, зацінила твори Ірен Роздобудько, Маріанни Кіяновської. Тішуся, що в нас багато творів, які захоплюють. Зацікавилася книгами Андрія Кокотюхи. Люблю детективи, але не знала, що таким жанром володіють українські автори. Знайомі, до слова, теж наполегливо радили твори Кокотюхи.

− Любите цитувати Сковороду. Це Ваш улюблений класик?

− Його філософія мені близька. Чого тільки вартий афоризм Сковороди «Світ ловив мене, та не спіймав»! Або «Подяка блаженному Богові за те, що потрібне зробив нетрудним, а трудне − непотрібним». Філософія класиків надихає, дає внутрішню силу.

− Про що найбільше шкодуєте?

− Ні про що. Захотіла − реалізувала. Керуюсь фразою «краще зробити і пошкодувати, аніж пошкодувати і не зробити». Кожен свій вчинок можу пояснити. Тому й не вважаю їх помилками, хоч помилялась і не раз…
Життя посилало величезні випробування. Півтора року мама хворіла на рак мозку. Через рік після її смерті діагностували онко в батька. Чотири з половиною роки ми боролися за його життя. Коли покращувалося здоров’я, тішилися і вважали це своїми досягненнями. Щось схоже на життя в житті… Перепробували пребагато методів лікування, завдяки яким продовжили батькові життя, наскільки можливо з таким страшним діагнозом. Цьогорічного серпня тата не стало. Та совість перед ним у мене чиста. Останні два місяці ми навіть писали пісні для нового дитячого альбому (батько – вірші, я − музику). Альбом побачить світ на Святого Миколая.

− Чи маєте нездійсненну мрію?

− З дитинства подобається музика і танець фламенко. Навесні була в Іспанії. Вечір справжнього фламенко у маленькому таблао «порвав мене на фрагменти» так, що до ранку пішки Мадридом ходила і не могла заспокоїтись. Тож сподіваюся знайти час і навчитись танцювати фламенко.

− Правда, що Ваша донька з Києво-Могилянської академії перевелася у мистецький виш?

− Ярині − 21 рік. Ми домовились: я не буду розповідати про неї у своїх інтерв’ю. Взагалі. Бути дитиною відомої людини дуже не просто. Бувало, мої інтерв’ю діти обговорювали у класі, і доньці було неприємно. Оскільки в Ярини − прізвище її батька, з яким ми розлучені, багато друзів та однокурсників не знають, хто її мама.

− Скільки жінці треба для щастя?

− Мені, наприклад, для щастя потрібна свобода і творча самореалізація. Музика і процес її створення − це вже щастя. Любила я і любили мене. Не так давно розірвала стосунки з чоловіком, з яким зустрічалася. Він, на жаль, абстрагувався у найважчий для мене момент. Знаки уваги від «сильної половини» приймаю, але поки що жодних стосунків. Просто потрібен час.

− На що насамперед звертаєте увагу, коли вперше бачите людину: зовнішність, інтелект, людські якості?

− На все одночасно. Зовнішність має значення, але не риси обличчя чи колір волосся, а те невловиме, що тобі здається милим. Вже сам погляд випромінює красу, але… Коли тебе зраджують або чинять підло, про яку бездоганну красу чи зовнішність можемо говорити?!

− Часом у телепередачах чую, як світські левиці захоплено розповідають про коштовності, які їм дарують чоловіки. Тим часом в інших жінок серце крається в очікуванні синів та чоловіків з війни…

− У кожного − своя доля, цінності, життєва історія, свій хрест. Чимало світських левиць грають роль на публіку. Розповідають, як їм легко живеться, і це одне з правил їхньої гри. Ніхто не знає, як насправді виглядає їхня реальність і що кожну з них чекає. А й справді − наче два світи. Оприлюднення е-декларацій із десятками квартир, сотнями тисяч доларів, парками автомобілів показало, наскільки катастрофічна прірва між цими світами. Зрештою, намагаюсь не судити людей. Не раз читала про себе дуже образливі речі, які не мають жодного стосунку до того, що насправді зі мною було в реальному житті. Боляче такий бруд читати.

− Ваше життєве кредо?

− У мене є не кредо, а життєві принципи. Дуже обережно ставлюсь до компромісів. Нікому не хочу робити боляче. Можу обходитися без багатьох матеріальних речей. Тішуся тому, що Бог дає, і не хвилююся через те, чого не маю. Найбільша цінність − життя. Намагаюся витрачати його на улюблену справу, а насамперед − на дорогих мені людей.

Довідка

Марія Бурмака народилася 16 червня 1970 року в Харкові. Випускниця філологічного факультету Харківського університету. У студентські роки писала пісні. Перемога на фестивалі «Оберіг» (Луцьк, 1989), «Червона рута» (друга премія) дала початок її музичній кар’єрі. Лауреат Всеукраїнського фестивалю «Дзвін» у Каневі (1990). Восени 1991-го на канадській фірмі «Євшан» записала перший ком пакт-диск «Марія» з композиціями у стилі нью-ейдж. Записала кілька англомовних версій своїх пісень, дала благодійні концерти у Північній Америці (2005). Була запрошена з лекцією до професорського клубу Колумбійського університету (Нью-Йорк). Виступила на найбільшому українському фестивалі у США «Верховина» та фестивалі «Лемківська ватра» у Польщі. Брала активну участь у соціальній акції «Не продавайся!», благодійних акціях «ВІЛ/СНІД Альянсу» та «Мережі людей, що живуть з ВІЛ» (2006). У травні 2016-го презентувала романтичний кліп на пісню «Якби ми». А у вересні у концерт-холі Caribbean club разом з гуртом Gypsy Lyre презентувала музичну програму «Нове та улюблене».