Богдан Тихолоз

Про битий писок та незанудність Франка

Фото з архіву Богдана Тихолоза
Ярина Коваль

журналістка

Розмова з Богданом Тихолозом, директором музею Івана Франка

Про Богдана Тихолоза, нового очільника Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, та його візії майбутнього життя цієї установи у ці дні не писав хіба що лінивий. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри теорії і практики журналістики ЛНУ імені Івана Франка, лауреат низки премій (серед яких премія Національної академії наук України для молодих учених), автор виняткового арт-буку «Франко від А до Я» («Видавництво Старого Лева»), що його написав разом із дружиною Наталею Тихолоз, цей чоловік потрапив під прискіпливу увагу преси ще й через розгорнуту на його користь широку передвиборну кампанію у соціальних мережах. Однак громадське на весь цей період відтіснило в далекий затінок суто людське і тільки після всіх конкурсів та призначень сколихнуло у різних середовищах кулуарні бесіди і навіть дискусії: «Хто ж такий − саме як людина − Богдан Тихолоз і в яку шухлядку його вкласти?». «Львівська газета» вирішила не ворожити на кавовій гущі, а запросити пана Богдана до розмови, бо коли, як не під час особистого спілкування, суть людини можна відчути якнайкраще.

2

− Знана француженка Анні Жирардо зауважила, що кожен з нас має працювати на те, щоби перебувати в доброму настрої. З чого починається добрий настрій Богдана Тихолоза?

− Якихось спеціальних рецептів для доброго настрою, чесно кажучи, не маю. Належу до когорти тих, для кого добрий настрій – природний стан буття. Бо мені загалом життя подобається, люди подобаються, те, чим займаюся. Можливо, часто виглядаю нетипово, бо йду на роботу чи у справах усміхнений, аж знайомі перепиняють і перше, чим цікавляться, чому на моєму обличчі стільки радості. Але я і сам не завжди знаю. Бо для усмішки на обличчі якихось спеціальних причин може й не бути. Просто переконаний, що насправді в житті дуже багато чудового, незалежно від того, яка погода і які плани на день. І намагаюся це чудове завжди помічати. А з поганим настроєм людина просто нічого не зробить.

3

− Львів’яни, яка правило, не мислять себе без ранкової філіжанки кави. На Ваш настрій кава впливає?

− Для доброго настрою штучних стимуляторів не потребую. І взагалі вважаю, що штучні стимулятори тільки шкодять. Якщо людина звикає починати день з кави, то стає від цього ритуалу залежною. А в мене цієї залежності немає. Єдина моя залежність – сім’я. Можливо, не дуже пасує говорити, як я люблю свою дружину, але маю в родині дуже доброзичливу атмосферу. І чудових дітей. Як і всі діти, Тарасик (йому сім) і Софійка (їй чотири) часом чубляться між собою, буває навіть плачуть, але, попри кардинально різні характери, обов’язково миряться, і є для нас з дружиною найголовнішим джерелом доброго настрою та позитивного налаштування на світ.

4

− Цю налаштованість на позитив у собі можна виховати чи це, радше, вроджена риса?

− Людина – це завжди комбінація вродженого і набутого. Тому ставитися до себе, як до даності, не можна. Так, ми такі, якими є. Але коли справді захочемо, завжди можемо щось у собі змінити. Тобто я про те, що не можна знімати зі себе відповідальності. І налаштованість на позитив теж можна виховати багато чим: мікромедитаціями, усвідомленими думками про щось хороше, читанням доброї книжки чи прослуховуванням гарної музики… До речі, якщо говорити про мою залежність у царині інтересів, то, незважаючи на те, що є літературознавцем за фахом і літературу дуже люблю, найглибше до мене промовляє саме музика.

 Я вдячний боксу за особливо важливий досвід: за гартування чоловічого характеру, за досвід поразок і за необхідність після тих поразок вставати. Мабуть, це один із найважливіших досвідів у моєму житті.

− Ви мали до музики певний стосунок?

− Я закінчив музичну школу, клас сопілки і не довчився у класі баяна. Бо паралельно ходив на бокс, якому теж дуже вдячний за особливо важливий досвід: за гартування чоловічого характеру, за досвід поразок і за необхідність після тих поразок вставати. Мабуть, це один із найважливіших досвідів мого життя. Адже сьогодні я взагалі не боюся конфліктів і ніколи не намагаюся оминути незручної ситуації, а буду йти ва-банк і вирішувати проблему.

− Як Ви до цієї своєрідної «боксерської» психології дійшли?

− Я був хлопчиком з інтелігентної родини. Тато, мама і бабуся – філологи, дідусь – історик. Зі всіма наслідками для моє дитячої психології та зацікавлень. І, зрозуміло, певна відмінність через це від інших дітей для мене безболісно не минула. Довелося в 1-2 класах проходити через ініціацію, яка була для мене стресовою, але яка розбудила в мені чоловіка.

Я взагалі не дуже довіряю небитим хлопчикам. Бо такі люди, коли стикаються з мінімальними труднощами, як правило, пасують. Я не боюся, що мені (образно кажучи) розіб’ють писка за те, що я − поганий директор. Але я боюся бути поганим директором.

− Що мається на увазі?

− Так сталося, що я не ходив у садочок. Мене виховувала бабуся. Можу сказати, що виріс у бабусі в пелені. Бабуся була прекрасною вчителькою української мови та літератури, але, на жаль, вражена важкою недугою – 28 років лежала вдома паралізованою. Утім, попри її хворобу, дуже болючу хворобу, це була найпозитивніша людина, яку я знав. І, ймовірно, моя налаштованість на позитив також від неї. У бабусиній кімнаті був облаштований клас, стояли парти і до нас постійно приходили студенти, щоб бабуся з ними займалася. Я бачив, як бабуся страждає від болю, але водночас я бачив, як, незважаючи на це, вона вміє насолоджуватися життям та спілкуванням. Бабуся отримували стоси листів із усього світу: і від окремих людей, і від установ, активно спілкувалася з різними музеями та бібліотеками. Попри те, що була вдома, регулярно поповнювала домашню бібліотеку вагомими книжками. І от з бабусиної пелени я іду в перший клас і ніяк не можу зрозуміти, чому не повинен піднімати руку, якщо знаю, і чому маю приховувати, що знаю. Одним словом, діти побоями намагалися утовкмачити мені, наскільки небезпечно вирізнятися з-поміж інших. І я то дуже переживав. Аж поки тато не вирішив: замість того, щоб іти в школу і з’ясовувати стосунки з моїми кривдниками, він повів мене до свого знайомого майстра спорту з боксу, тренера міжнародного класу і попросив щось з мене зробити. Бо, мовляв, пропаду − затовчуть. І дуже виразно пам’ятаю епізод, коли мене вкотре зачепили. І я, попри те, що не мав ще особливих навичок, зробив кілька точних ударів. Той, хто задирався, упав, і почалася велика загальна бійка, в якій не тільки я цілий заюшився кров’ю, а й мої кривдники також. Після цього мене заповажали, і вже до закінчення школи жодних проблем з однокласниками в мене ніколи не виникало. Отож, коли вперше розбили носа моєму синові, я дуже втішився. Бо побачив, що народжується чоловік. А це важливо. Я взагалі не дуже довіряю небитим хлопчикам. Бо такі люди, коли стикаються з мінімальними труднощами, як правило, пасують. Я не боюся, що мені, образно кажучи, розіб’ють писка за те, що я − поганий директор. Але я боюся бути поганим директором.

5

− Після затвердження сесією Львівської облради Вашої кандидатури, з якими думками наступного ранку прокинулися?

− Мене формальності взагалі у жодний спосіб не опосередковують. Я дуже спокійно витримав усю цю конкурсну боротьбу, хоча штильовою вона не була. Але не маю бажання носити корону чи мантію і сідати в якесь крісло. Зізнаюся, що, попри призначення, я ще жодного разу не був у кабінеті. Взагалі вважаю, що гіршого місця, аніж крісло, для керівника будь-якої установи годі знайти. Сучасний директор – це людина, яка постійно в русі і в спілкуванні. Він має бути не лише менеджером, а й людиною, яка будує спільноту. Чудово розумію, що музей – це не я. Тобто будь-яка інституція − це не є її керівник. Але й керівник – це не гвинтик в машині. Не треба від однієї крайності впадати в іншу. Керівник – це креатор у первісному сенсі, той, хто щось започатковує і рухається. І доки він сам рухається, рухається і його заклад.

6

− Якими бачите свої найперші кроки в новому амплуа?

− Я вже приходив у музей у новій «ролі». Найгірше, що може зі мною статися, як і з будь-яким керівником, – це манія величі та усвідомлення, що я тут усе вирішую і як я скажу, так і буде. Звичайно, має бути «єдиноначаліє», але як керівник я маю бути відкритим до критики, нових ідей тощо. Отже, перший мій крок у новому образі – аналіз і обстеження музейної ситуації. Це багатоаспектна справа, бо треба провести фінансовий аудит, господарський, зробити низку інших важливих речей, і я вже отримав усі документи, що мені для цього потрібні. Попередньо скажу, що загалом все не так зле, але все не так добре. Другий крок – це робота з колективом. Чудово розумію, що музей – це не стіни, а насамперед люди, і тому з тими людьми треба працювати. Я далекий від революційного радикалізму і від наївних і дурнуватих мрій, що, мовляв, за раз з нуля створю фондовий колектив юних янголів і янголиць, які все тут наповнять святістю. Ні, так не буде. Люди є такими, якими є. Я знаю, що тут є багато тих, хто має потрібні музеєві компетенції, уміння, навички, здібності. Але я також бачу, що своєю справою займаються не всі. Тому маю намір це відкоригувати. Бо якщо людина робить щось проти своєї волі, то вона це робить погано. Людей треба запалювати ідеєю, але це можливо лише у разі, якщо ти сам цією ідеєю гориш і коли бачиш відгук в інших.

Переконаний, що людям треба давати змогу відчути свою місію індивідуально. Мало сказати, що я − директор з місією, яку ми всі повинні втілювати, бо є гвинтиками одного механізму. Треба дозволити людям у тій великій місії виконувати менші місії, які їм найбільше імпонують. Чим мене інтригує музей як установа? Що він є неймовірно полі функціональним: науково-дослідним, культурно-просвітницьким, виховним, розважальним, спортивним, якщо хочете. І це автоматично робить його дуже перспективним. І третій крок, який не планую особливо відкладати, – це запуск довготермінових музейних програм. 16 березня обговоримо усі мої плани в колективі, і тоді вже можна буде братися за такий серйозний документ, як стратегія розвитку музею, що передбачає ще й покрокове виконання.

7

− Як прийшов у Ваше життя – життя уродженця Шевченкового краю − західняк Іван Франко?

− У моїй родині був культ української літератури. Крім того, мій батько керував музично-поетичною студією «Одкровення», яка постійно ставила цікаві дійства, де було не тільки слово, а й світло, музика, зображення. Сьогодні ми такі називаємо мультимедійними. Але з Франком це був випадковий роман, інспірований школою, хоча зовсім не шкільний. Як і всі, я повинен був, відповідно до програми, прочитати Франковий «Борислав сміється». Отож удома (а в нашій домашній бібліотеці багатотомник Франка був) я почав шукати, в якому томі ця повість є. На щастя, потрібного тому на полиці не виявилося – його комусь позичили. І я взяв сусідній. Думаю, якби том був на місці, роману з Франком в мене би не відбулося. Бо, як на мене, «Борислав сміється» найменше може зацікавити дітей прочитати із Франка щось іще. А так той том, який я витягнув, був книгою його філософських та історичних праць. Відкривши зміст, я раптом побачив цікавий заголовок – «Мислі о еволюції в історії людськості». У той час я захоплювався біологією і походженням видів та життя на Землі, отож негайно сів читати. І був вражений мовою, такою іншою, ніж говорили ми, наддніпрянці, але такою зрозумілою, смачною, яскравою і колоритною, здатністю Франка так просто говорити про складні речі, його вмінням зацікавлювати та аргументувати. Я подумав, що якийсь дуже мудрий чоловік той Франко. А потім заліз у його поезію і повиписував із неї купу афоризмів. Адже Франко дуже афористичний, і мені це шалено сподобалося. Не скажу, що Франко став для мене кумиром. Бо і зараз борюся проти будь-якого кумирства. Але він став для мене добрим орієнтиром і добрим порадником. А потім була Мала академія і дослідницька робота за Франком, були професори зі Львова, які мене зауважили, що якийсь хлопчисько з Черкащини у вишиванці пише про Франка, і запросили до Львова. Взагалі-то я мав вчитися на біолога в Київському університеті, бо переміг на всеукраїнській біологічній олімпіаді, і, відповідно, місце без жодних вступних випробувань мені було гарантоване. Але в Києві було забагато родичів і багато опіки. Отож я подумав: а нащо мені той Київ, який я вже добре знав, зважу я все-таки на запрошення львівських професорів та й окрилений Франком подамся у Львів, де до того мені не випало побувати. І так трапилося, що перший чоловік, якого я зустрів в університеті, був відомий літературознавець, франкознавець Іван Денисюк. Ота розмова з ним, книги Франкового часу, які він дав мені потримати в руках, теж вплинули на моє переконання, що роблю правильний вибір.

8

− За біологією не шкодували ніколи?

− Ні, бо якийсь цілком інший світ мені тут відкрився. Плюс через заглиблення у Франка також. Бачите, мені з Франком ніколи не було нудно. І не є, бо він сам − не зануда. Усупереч тим стереотипам, які творить про нього середня школа. Можливо, через нерозуміння, можливо, тому, що ходять до нього не через ті двері, може, через те, що вчителі не так про нього дітям розповідають. Не знаю… Але знаю, що Франко − один із найцікавіших українців усіх часів саме через його відкритість. Він був принципово відкритою людиною. Його цікавило все на світі, до всього йому було діло. І я не знаю такої сфери діяльності, яку в той чи інший спосіб не можна було б пов’язати з Франком. Тому знову повертаючись до справ музейних, ще раз зауважу: я бачу музей Івана Франка таким же відкритим простором, яким був цей унікальний чоловік.

9

− Богдане, коли Ви відчули себе львів’янином і чи відчули?

− Знаю, коли: тоді, коли народилися мої діти. Тобто я львів’янин передовсім тому, що мої діти – львів’яни. Ми, щоправда, втекли зі Львова жити у Винники. Але це − майже Львів. І в тому теж є свій плюс. Сьогодні можу сказати, що краще знаю Львів і його закапелки за мою львів’янку-дружину. Бо в часи мого студентства облазив його вздовж і впоперек. І зізнаюся, що Львів мені шалено подобається. Не востаннє тому, що це − відкрите місто. І та відкритість, попри певні нюанси, мені дуже й дуже імпонує.

Мені не подобається намагання зробити Львів монолітним, ієрархійним і однаковим. Яка би ця однаковість не була − чи радянська, чи під іншими гаслами − вона не відповідає природі цього міста. Не всі міста такі. Є чимало міст дуже комфортних для життя, але ніяких. Львів є яким завгодно, але ніяким його назвати не зможе ніхто.

− Яким Ви в час свого знайомства зі Львовом відчули це місто і чи трансформувалися Ваші відчуття сьогодні?

− Перше враження – утома, яку місто переживало. Сьогодні аж таким вже втомленим Львів не є. Свого часу в ньому ще було дуже багато пострадянського. Сьогодні з тих піонерських форм він поволі випорпується. І річ навіть не у символіці чи в декомунізації, а цілком в іншому. Приміром, в інфраструктурній проблемі. Для мене Львів – не зовсім правильне місто. І будь-які стереотипи про нього – неслушні. От кажемо «Львів – український П’ємонт». Так, але живемо тут і добре знаємо, що не все так п’ємонтно. Наголошуємо – «Львів – мультикультурне місто». Так, але знову ж таки знаємо, що взаємини між людьми різних національностей складалися упродовж історії дуже не просто. Хвалимося – «Львів – місто кави й шоколаду». Так, але, вочевидь, не тільки. Тобто, що би ми не сказали, завжди будуть ті, хто наші стереотипні фрази відразу ж підважить. І це насправді добре. Бо Львів насамперед − це місто полеміки й відкритих гарячих дискусій. Мені не подобається намагання зробити це місто монолітним, ієрархійним і однаковим. Яка би ця однаковість не була − чи радянська, чи під іншими гаслами − вона не відповідає природі цього міста. Не всі міста такі. Є чимало міст дуже комфортних для життя, але ніяких. Львів є яким завгодно, але ніяким його назвати не зможе ніхто.

Фото з архіву Богдана Тихолоза