8 березня. Мій марш порожніх каструль

 |  Ліля Криницька   6488  

У соцмережах хутко набирає обертів флешмоб про акушерське насилля. Жінки відверто розповідають про те, як люди у білих (зелених, блакитних, навіть рожевих) халатах перетворили їхні пологи у муку, знущання і приниження. І що більше відвертості з уст постраждалих, то більше у коментарях до їхніх сповідей бруду. Система переконує, що ми без неї – нікуди, що от просто без лікарів не народимо, і все тут. Або народимо, але зразу з катастрофічними наслідками. Нас лякають і потім заспокоюють, нас доводять до межі, а тоді героїчно рятують. Вам це нічого не нагадує? Ваші пологи не були такими?

1444976224_1

Учора випадково натрапила вдома на старий журнал зі статтею про Київський перинатальний центр. Розгорнула і знову стало не по собі, як і тоді, коли читала уперше: велика стаття із заголовком «Ті, що зустрічають життя», а далі сакраментальна фраза, яка показує всю безодню стереотипного акушерства: «Поява дитини на світ – це таїнство, однією із головних діючих осіб якого є лікар». Справді? А може, не треба аж так пафосно? Бо ж є породіля і немовля – дійсно головні у цьому процесі, і є ті, хто, за потреби, має допомогти. За потреби і тільки!

8marta-istoriya

Нині такий день, що жінок із головою занурюють у свято. Хоча пасувало б, як і 8 березня 1857-го, організувати марш порожніх каструль. Ні, я − не Клара Цеткін і не Роза Люксембург, і моя революційна діяльність починається та закінчується у моїй голові, в моєму кабінеті, у середовищі спілкування, у моєму блозі, на моїй кухні, у моєму ліжку. Не ті масштаби, правда? Але так, я не святкую 8 березня, бо вважаю, що нема що святкувати. Проте обіцяю почати його СВЯТКУВАТИ одразу після того, як жінки навколо з гідністю скажуть, що їхні права і свободи захищені, що вони щасливі, що більше не відчувають дискримінації за статевою ознакою. А ще для мене святом цей день стане тоді, коли за сексистські випади будь-якому недоумкові можна буде вліпити «адмінку». Це, щоб права жінок не порушував та не забував, що жінка – рівна йому, і був упевнений, що її так само покарають за непристойності у його бік. До чого я це все? Я переконана, що ми, жінки, сьогодні маємо не святкувати, нині день важкої праці: насамперед над собою, щоб усвідомити, що ми гідні більшого, аніж відкуп у вигляді підв’ялого тюльпана, а потім – над своїм майбутнім, щоб не чекати сумнівного свята, щоб один день у році почуватися королевою життя. Час згадати історію і викинути у смітник підміну понять. Але, звісно, нехай святкують ті, кого усе влаштовує, свято – це ж свідчення перемоги над злом і буденністю.

marsh-pustyih-kastryul

 

Коли ми готувалися до появи Елі, найскладнішим виявилося знайти лікаря, який би спокійно вислухав мене, без знущань і насмішок, без погроз і «я лікар – я знаю краще». І який би погодився (!) на природні пологи! Це звучить так смішно і неймовірно, але, направду, є дуже болючим для мене спогадом. Бо я тинялася від пологового до пологового, від «світила» до «світила», а вони мене футболити. Ніхто не хотів «гратися» у пологи! Саме так мені сказав один професор і додав: «Тільки плановий кесарський, ніякого геройства, бо як ви мені всі почнете тут по добі-дві конати і родити самі – я сам вроджу біля вас». Мені знаходили все нові і нові «покази» і настирливо «рекомендували» не випендрюватися, а вибирати дату і «кесеритися». Мила пані бальзаківського віку дивувалася: «Що ви начиталися? Чи то у повітрі якась зараза літає, і надихалися її? Що за нестримне бажання мучитися? Та народіть собі по-людськи, як у всьому цивілізованому світі – півгодини і все, дитина вже не в пузі, а на пузі». А потім знайомі мені розкажуть, що саме вона любить витискати плід і застосовувати вакуум, що з легкістю жінок вже в пологах бере на операційний стіл, аби тільки швидше спекатися, бо ж зміна добігає кінця. Читаючи відгуки про львівських лікарів і їхні прийоми в пологах, я відверто подумувала про втечу народжувати в інше місто. Але фізично нам це було неможливо, бо не було кому возити мене з малям сюди-туди. І раптом знайшовся лікар, який хоч і скептично приклацував язиком на моє прохання про пізнє перетискання пуповини і видав, що кров може потекти у зворотному напрямку, але погодився на природні пологи. Проте в моєму розумінні вони були аж ніяк не природними, а просто вагінальними: стимулювання штучним окситоцином, народження лежачи на спині, проколювання міхура з амніотичною рідиною, епізіотомія, знову окситоцин у третій фазі… Але він хоч не забирав права спробувати! І ми погодилися, сподіваючись, що вдасться відвоювати й інші важливі моменти. Вже зараз, через майже три роки потому, я знаю, що вдруге до нього, якщо раптом захочу ще маля, точно не піду. Просто тому, що знаю, що вже є й інші акушери, які практикують природні пологи без зайвого втручання. А тоді ми були щасливі, бо лікар нам просто банально не заважав народити Ель. Ні, на жаль, ми не змогли вибороти все, чого так прагнули, є нюанси, які я болісно переживаю досі і не знаю, чи й колись відпущу їх. Але за те, що в пологах нам не заважали, за приємні жарти, за просто мовчання у потрібний момент − я таки лікареві вдячна. І ще за те, що він жодним словом мене не образив і нічим не лякав. Це така рідкість!

41f42fc4d1fc5ba8effe11f74a122781

Який відсоток нас має справді проблемну вагітність, із реальними загрозами? Чому нас змушують повірити у власну інвалідність, напихаючи штучним прогестероном і фолієвою кислотою, синтетичними вітамінами, збільшуючи кожним свіжим призначенням у десятки разів нашу внутрішню тривожність? А потім ми шукаємо лікаря, який нас розродить! А ще пізніше породілі хором дякують таким лікарям, що якби не вони – не знати, що й було б. Спочатку йде змагання, у кого проблемніша була вагітність, а потім – у кого крутіший доктор. І то нічого, що витискали – але ж врятували! І то нічого, що стимулювали, кололи епідуральну анестезію, а потім кесарили, коли спинилася пологова діяльність – але ж усі живі! І слава Богові та лікарям!

12

А мені так сумно від цього, бо за цими одами акушерам ціле море скалічених жінок із післяпологовою травмою, з викривленим уявленням про народження дитини, зі страхом народити ще. І море дітей, які прийшли у цей світ не в той спосіб, як задумано природою – у стані шоку, задихаючись, з пологовими травмами і наслідками на все життя. І в цей час жінки, уражені стокгольмським синдромом, влаштовують флешмоби на підтримку лікарів, виправдовуючи їхню халатність, необізнаність, їхній, вибачте, пофігізм і конвеєр. Замість того, щоб задуматися над тим, як змінити ситуацію, що вони самі можуть зробити, аби пологи перестали бути приниженням і знущанням, мукою із залякуваннями і страхом за життя. Я знаю, що мене звинуватять у розгойдуванні човна, але чому ні? Хіба ми не гідні народжувати так, щоб почуватися у безпеці, щоб довіритися собі і природі, щоб не відбиватися від втручань у час, коли треба просто відключати голову і народжувати? Хіба це не дискримінація? То чому не сьогодні про це говорити? І чи не для захисту від дискримінації придумали цей горезвісний день 8 березня? Придумали, до речі, для можливості офіційно і безнаказанно проводити маніфестації на захист своїх прав! То що святкуємо, феміни? Чи вже всі права відстояні, захищені, лишилося тільки пити-гуляти, а душа немилосердно прагне трьох тюльпанів?

dF6Bx9kywos

Минулого року моя хороша знайома сказала таку фразу: «Слухай, не псуй настрій хоч сьогодні. Хай хоч день усе буде добре, чуєш?» Чую. Але хочу, щоб добре було не один день, а щодня. Ми можемо міняти світ, ми народжуємо нові життя, ми – мегакруті і неймовірні. І гідні кращого. То чому погоджуємося на нице?