Гордість і упередження. Маркер поколінь

 |  Ліля Криницька   6740  

Одне з улюблених моїх занять – спостерігати за людьми.

І це у нас сімейне: чоловік може тимчасово забути про моє існування, уважно розглядаючи людей за сусідніми столиками у ресторані, а Еліана може годинами вивчати бабусь у нескінченних чергах на пошті, у банку, у відділі соціального захисту. Ой, це може здаватися вам некультурним, але, повірте, іноді дуже виручає) З появою Елі я стала звертати увагу на те, що раніше мені було дуже далеке: як навколишні реагують на дітей, на що вони здатні, коли маля плаче, що говорять, коли дитина поводиться не так, як дорослий, скільки часу спокійно витримують у товаристві чужих непосид. Я зауважила речі, які часом дивують, часом вражають, а іноді відверто лякають.

1359744256_2011-12-08_084650

Кажуть, що більше, ніж батьки, дітей можуть любити лише бабусі та дідусі. Кажуть, що вони огортають онуків своєю любов’ю, не витраченою на дітей. Можливо. Але це стосується лише рідних онуків. Бо стільки нетерпимості й нерозуміння стосовно чужих дітей, скільки є у старших поколінь, я не могла собі навіть уявити! Але ще більше негативу з їхнього боку щодо мам.
Минулого тижня ми мали нагоду відчути всі радощі перебування в оточенні доброї сотні недобрих бабусь майже чотири години. Залізнична райадміністрація. Єдина приймальня громадян. Що ви знаєте про концентрацію розчарування, зла, ненависті та зневаги, якщо не бували у відділах соціального захисту? Ні, я не звинувачую цих людей, я їм співчуваю. Але і приймати та пробачати всю ненависть стосовно себе теж не хочу. Бо я їм нічого не винна.

1370849203_shutterstock_34970623-540x280

Коли ми приїхали у відділ соцзахисту, була майже 13-та, о 13.00 у них починався робочий день. Стояла черга з пенсіонерів, а термінал для видачі чеків не працював. Черга збільшувалася, а техніка відмовлялася працювати. Назбирався добрячий натовп людей, які вже сварилися і між собою, і з тими, до кого прийшли на прийом. Ми теж зайняли чергу. А потім комп’ютер прокинувся, і всі збуджено загули. Перед нами був з десяток бабусь, я прикидала в голові, скільки часу нам знадобиться, щоб доставити свої два підписи на документах, які ми подали ще тиждень тому. І тут сталося диво: усі немічні, які жалілися, що кепсько чуються, що втомлені, раптом ринули хвилею вперед. Вони штовхалися, мчали до терміналу, смикали один одного, втрачали свою чергу і розкидалися злістю. Еля злякалася, бо її ледве не затоптали. Поки я брала її на руки, заспокоювала, відволікала, сталося ще одне диво: добра тьотя працівниця установи у мою простягнуту руку передала чарівний чек… номер 47. 47! Як? Я не могла зрозуміти, як все відбулося, але факт залишався фактом: нас, двох прудких дівчат, обігнали майже три десятки неповоротких бабусь, які були у черзі далеко позаду. Без зайвих сентиментів вони вперто йшли до мети, не гребуючи нічим. На моє запитання, чи міг би хтось нас із дитиною пропустити вперед, я отримала і зневажливі погляди, і тупе мовчання, і стільки болота, що у ньому можна було втопитися.

− Чого пертися з дитиною? Найхитріша? Нормальна мати ніколи сюди не поволоче дітей!

− Пустити? А то з якої радості?

− Ти диви, яка! Вперед її пустити! Може, ще хай хтось встане і крісло дасть?
А більшість просто вдавала глухоту й сліпоту. Набуті для самозахисту у своїй впертій черствості. Я дивилася на цих людей, і мені було неприємно від того, що опинилася з ними в одному вузькому коридорі, на одній планеті. І мені було боляче, що Еля була в центрі цього болота. Ми залишилися чекати своєї черги №47. А потім почалося найцікавіше.

− Приїхати в державну установу з дитиною – верх безвідповідальності! Тут море людей, віруси, хвороби! Але ні, преться між люди, геройка! А потім просить її пустити, бо вона, бач, із дитиною. Бідна дитина, що вона кому винна, що народилася в такої матері? У мене четверо дітей і я ніколи, НІКОЛИ, з ними ніде отак не лазила!

− Тут стільки старших людей. Всі змучені, втомлені, з тиском і серцем, а ще мусять дитячі крики слухати?! Вчора в тролейбусі з центру на Левандівку слухала виття, а нині тут ще доведеться?

− Я кажу, що то вже занадто! Обнагліли ці мамаші, ми такими колись не були! Ми всі працювали, діти були в садках, і отого волочіння і криків не було. Де хто в місті посеред дня дітей бачив? Чого воно не в садку? Чого дитина без нормального нагляду?

− Їм тепер легко, нам жилося інакше. А тепер і підгузки, і одяг який хочеш, і сумішей різних безліч, і декрет три роки, і тисячі грошей платять ні за що. От вони і нагліють, народжують і потім тільки оформляють усякі допомоги. Пожили б, як ми, іншої заспівали б!

− А я кажу, що то соромно має бути. І совість треба мати. Бо нащо дитину мучити і тягти її за собою? Що, нема баби-діда? А садочки для чого? Чи сусідам не можна завести, якщо треба десь терміново їхати? То безвідповідальність і егоїзм, точно! Я б до такого не додумалася, а маю аж п’ятьох! І сварю їх, як десь своїх дітей беруть, бо діти мають бути або вдома, або між дітьми. Але не тут і не з дорослими.

sotszashchita-1_653_435__100

Ми виходили трохи пройтися, поверталися, а гул тривав. Людям треба було виговоритися. Їм треба було викинути всю отруту й ненависть, а ми якраз трапилися під руку. Вони незгодні з усім, вони розчаровані, втомлені та злі. Вони хваляться своїм нещасливим материнством і підносять його, як перевагу і власний здобуток, але чи так було насправді? Моя бабуся розповідала, як щодня плакала, йдучи на роботу. Як їй не хотілося лишати тримісячну дитину на діда з бабою, як сумно було бачити дитину лише сплячою, бо приходила з роботи вже поночі, а йшла спозаранку. Але там, у коридорі райадміністрації, ми опинилися у натовпі, який знає все про щасливе материнство, на відміну від мене. Вони вчать мене, де має бути моя дитина, що я маю робити, як я маю жити. І ненавидять. Бо я живу інакше, бо моя дитина зі мною. Як думаєте, їм так не хотілося? Хотілося, але то було недозволена розкіш. Тим сильніша злість проймає, коли вони бачать, що можна бути мамою по-іншому. Що можна бути щасливою, розслабленою, що материнство – це круто, надихаюче, ресурсно. А не просто обов’язковий пункт у житті після «закінчила школу-вступила в інститут-вийшла заміж».

Їм би радіти, співпереживати, але ні, щоб так могти – треба бути не позбавленим емпатії, а вона ж не дружить зі злорадністю.

Ми дочекалися своєї черги. Все зайняло три години і сорок хвилин – це час, щоб на чотири хвилини зайти у кабінет і вийти. Все. Ми вже йшли звідти, а за спинами ще тривали дебати про те, як треба ростити дітей і які то тепер безмозглі матері пішли, не до порівняння з ними. Середній вік «коментаторів» − років 70. Так, схоже, у далеких 1970-х вони були просто гуру материнства. Мені боляче це все писати, але реальність така, що ми у цьому живемо, на щось заплющуємо очі, з чимось миримося. А з чимось миритися просто не дозволяє совість. Навіщо я це пишу? Причини дві: перша − я щиро вірю, що, ставши колись бабусею, не поширюватиму дурниці з розумним виразом обличчя, бо направду не хочу, щоб комусь за мене було соромно. І друга – не треба боятися думок, які комусь здадуться неповагою до віку. Вік – це не привід для поваги чи неповаги, вік – це умовна кількість можливостей зробити так, щоб досягти поваги своїм життям, діями, думками, словами.