Богдан Волошин: «Без щирих у їхньому ідіотизмі людей було б справді нудно»

Розмова з Богданом Волошиним, письменником, журналістом

 |  Ярина Коваль   7482  

«Видавництво Старого Лева» запропонувало львівському письменникові, журналісту та мандрівникові Богдану Волошину написати нову книгу «у стилі Богдана Волошина» та ще й проілюструвати її його світлинами. Про це Богдан написав на своїй сторінці у Фейсбуці. А я цьому дуже зраділа.

Аж ніяк не тому, що свого часу щиро насміялася під час читання його творів, починаючи від «Бурачковицьких хронік» та завершуючи «Польотом золотої мушки», на основі якої режисер Іван Кравчишин зняв однойменний фільм. А через те, що особисто мені Богдан Волошин імпонує значно більше, як автор світлин та філософських роздумів, що ними щедро ділиться у соціальних мережах. Бо раптом ми бачимо не просто наділеного добрим почуттям гумору чоловіка, а тонкого лірика, філософа, людину, спроможну там, де всі сліпі й глухі, побачити й відчути. А ще − зауважити щось начебто несуттєве, яке, пропущене крізь його душу, набуває космічної глибини. І ти розумієш, що автор, того не знаючи, змінює і твої горизонти.

2

Фото  з архіву Богдана Волошина

Отже, про що буде книга, яку особисто я чекатиму так, як останнім часом жодну іншу? «Про мандри львівським краєм, про забуті пам’ятки, що руйнуються від байдужості та безгосподарності людської, про наших краян: чим вони живуть і дишуть, у яких шинках мед-горілку п’ють і чим частуються», − пише у ФБ автор. Про дорогу, що є для Богдана Волошина «неперервною ниткою життя», про вчора, сьогодні й трішки про завтра. Але навіть не те важливо, про що говоритиме автор, а те, як він буде це робити. Отож майбутня книга і спричинила нашу зустріч.

3

Фото  з архіву Богдана Волошина

− Богдане, у своїх оповіданнях Ви жартували, що якби не якась окаянна баба, яка запалила Холм і полум’я було таке, що його побачили й у Львові, то про наше місто ще довго ніхто міг і не знати. Тобто «купа люду мешкає в місті, п’ють, жартують, дітисок на світ приводять, а про него в жодній хроніці не зголошено». Ото була б напасть! У вашому житті отих випадковостей, які повертали би на щось несподівано дуже важливе, є трохи?

− Та ці випадковості трапляються зі мною постійно, особливо в мандрах. Ні, я на мапу, звичайно, дивлюся, щоб не заблукати. Але так, як планую, виходить далеко не завжди. У нас, в Галичині, що дуже добре? Що навіть як зблудиш, то завжди вийдеш на щось таке, чого ще ніхто не бачив. А буває сам влаштовую собі випадковості: побачив автобус, на якому написано « Львів – Божа Воля», сів у нього та й поїхав, щоб ту Божу Волю відчути на собі. І такий вир емоцій у грудях закручується, такі алюзії та асоціації виникають, що навряд чи що може то переважити. Принаймні у ті моменти. І річ навіть не в тому, що в тій Божій Волі нічого, крім гарних краєвидів, може не бути. Це неважливо. Важливо, що ти можеш у тому розчинитися, а потім просто вирушити у піші мандри. Я дуже люблю, мандруючи, ходити, намотувати кілометраж, рідко зупиняюся, хіба коли мене щось зацікавило чи щоб поїсти. Мої домашні кажуть, що маю скажені ноги, бо волію просто йти.

«Я люблю сам бути володарем свого часу. Чи інакше кажучи, люблю зберігати в дорозі власну цноту»

− Наодинці з власною тінню чи з реальним компаньйоном?

− Кожен спосіб мандрування має свої приваби. Бувало, в одне і те ж місце я приходив двічі, спочатку з колєгами, а потім сам. Бо коли ти сам, це цілком інший рівень сприйняття, ти по-іншому відчуваєш, помічаєш те, що не зауважив, коли був з товариством. Це, зрештою, нормально. Бо коли ти в компанії, то розкладаєш себе на частини й обов’язково щось не помітиш. Або люди ткнуть пальцем туди, де тобі нецікаво, або на те, що цікаво саме тобі, не виявиться часу чи ви його вже проскочили. Мені дуже пощастило, бо маю приятелів (Ілько Лемко, Володя Михайлик, кілька інших), з якими ми давно стали побратимами і які теж кохаються у таких подорожах. Мені разом з ними дуже цікаво. Але не менше я люблю сам бути володарем свого часу. Чи інакше кажучи, люблю зберігати в дорозі власну цноту.

4

Фото  з архіву Богдана Волошина

− Вітер мандрів захоплює кожного по-іншому. Коли це трапилося з Вами?

− Ще у дитинстві. Коли мене віддали до піонерського табору у Карпати, то я облазив там кожен закапелок. Але усвідомленим і цілеспрямованим це бажання стало, коли почав працювати в молодіжній газеті. Постановив собі, що відвідаю кожне районне містечко. Бо такі містечка з їхньою цілковитою інакшістю мене (максимально міського чоловіка, що виростав в районі Привокзальної, де завжди був тлум людей) просто заворожували. Адже раптом перед очима поставав цілком інший світ, який неначе застиг у довоєнному часі. Попри те що видозмінилися вивіски, їжа, одяг людей. Але загалом це була ще патріархальна Галичина, з якої Львів, попри все, уже випав.

«Галицькі містечка формують своїх мешканців. І навіть якщо ці мешканці побувають у всіх барселонах, вони все одно залишаються тими, якими ці містечка їх виплекали»

− Ця Галичина ще збережена?

− Не всюди. Але подекуди такі закапелки є. Звичайно, що люди кудись переміщаються, мають більше доступу до інформації, але багато залишається колишнім. Я прихильник теорії, що оті галицькі містечка формують своїх мешканців. І навіть якщо ці мешканці побувають по всіх барселонах, вони все одно залишаються тими, якими ці містечка їх виплекали.

5

Фото  з архіву Богдана Волошина

− Що саме споріднює такі маленькі містечка, водночас суттєво відрізняючи їх від великих міст?

– Затишна містечкова ужитковість, бажання їхніх мешканців створити свій світ, який вони часто-густо готові агресивно захищати від інших. Скажімо, коли в такому містечку зайти до найближчої кнайпи, то обов’язково всі враз вмовкнуть і будуть тебе розглядати, як під рентгеном: хто ти, звідки і що тут робиш. Ти собі щось замовляєш, перекидаєшся з шинкаркою словом-другим. А всі мовчать, спостерігають. І тільки за якийсь час розмова відновлюється, гул голосів наростає, а це означає, що тебе починають впускати до себе. І ти, розчиняючись у тих голосах, уже чуєш усе: про свата, брата, Ющенка, Порошенка…

6

Фото  з архіву Богдана Волошина

− Тобто «Бурячковицькі хронічки» мають шанс стати нескінченним серіалом?

− Однозначно. Бо, як правило, в таких розмовах чимало справді смішних моментів. Іноді зачепившись лише за одне слово чи образ, можна написати новелу, настільки це багатий світ, який для мене є дуже близьким. Чому мені ще там так добре? Бо коли я туди приходжу і говорю з цими людьми дві-три хвилини, то стаю частиною них. І це настільки класно, бо я їх ніколи раніше не бачив і, напевно, ніколи вже й не побачу. І вони мене відразу ж забудуть або й ні. Мав випадок, коли в Поршні взимку чекав маршрутку, то за тих 10-15 хвилин очікувань в прилеглій кнайпі наслухався всіляких розмов, які потім і описав. То коли за кілька місяців знову був там, шинкарка все намагалася в мене з’ясувати, то я був раніше чи не я. Бо хтось був на мене схожий і так гарно про них розповів, що вони всі собі то роздрукували і читали. Сміялися, щоправда, але то нічого. Писатель той, мовляв, молодець, що всьо помітив і навіть їхнього собаку згадав. От такі моменти справді ваблять, і хочеться йти туди знову і знову. Бо це не Львів, де десять разів промовив «Добрий день» і пробіг. Тут така зона, де треба знімати капелюха, коли заходиш, і «Слава Ісусу Христу» казати. Правда, добре знати, коли, кому і як. І це вабить неймовірно! Інша річ, що такі громади бувають різними – в дуже цільних і зібраних найважче, бо вони завжди насторожені. А в розхристаних − легше і цікавіше, бо вони стабільно в конфлікті зі світом, зі собою, з курми, які попорпали їм город чи ще з кимось.

7

Фото  з архіву Богдана Волошина

− Яка частина Галичини становить зараз для Вас найбільшу цікавість?

− Найменш розпіарена – Старосамбірщина. Там оцей клин – тут Карпати, там кордон і просто бездоріжжя. Це − дивовижні місця з чудовою архітектурою, яка далеко не вся в румовищах, слава Богу. Як-от збережений розкішний готичний костел в Новому Місті. Що цікаво, на Старсамбірщині багато сіл колись були містечками, а тому мають ратуші та ринкові площі А якщо навіть їх вже нема, то вони все одно якось позначені. Цікаво, що і містечкова культура там збереглася, бо, скажімо, в напрямку Дрогобича це вже втрачено. Схоже, безповоротно.

«Без людей архітектура − лише декорація. Гарна, але мертва, як на кладовищі. А от коли на брамі якась колоритна місцева бабуся з вами заговорить, то це вже інша пара кальошів».

− Ще античні казали: все тільки попіл і тлін…

− Та бо воно так є. Сама людина − попіл і тлін, то чому архітектура повинна бути безсмертною? Однак берегти її все ж варто, навіть коли це тільки старі мури. Як також людей та місцеву культуру. Бо без людей це все лише декорація. Гарна, але мертва, як на кладовищі. А от коли на брамі якась колоритна місцева бабуся з вами заговорить, то це вже інша пара кальошів.

8

Фото  з архіву Богдана Волошина

− Відомий мандрівник та інтелектуал Петер Вайль зауважував, що чим більше людина подорожує, тим більше стає приручених місць і тим більше повернень. Насамперед до самого себе.

− Ми всі йдемо до самого себе, тільки різними шляхами. І через мандрівки також. Для мене ця подорож до самого себе − найцікавіша. Бо в цій подорожі відкриваєш часто не тільки дійсність, а й себе, народжуєш думки, які в твоєму статичному стані були б неможливі.

− Наприклад, про те, що все, що створено на цій землі, правильно вважати своїм і берегти не менше, ніж суто українське?

− Саме так, бо все це витворювало особливу атмосферу нашого краю. Я знаходжу іноді дуже дивні і наче аж магічні місця. А іноді просто щось таке, що дає море простору для уяви. Скажімо, якось ішов вздовж ріки Щирка, коли біля мене спинилась машина, і водій запропонував підвезти мене до Пустомит. Я не планував іти до Пустомит, але, думаю, раз чоловік хоче добру справу зробити, я йому поможу. Сів і раптом в одному селі, яке ми проїжджали, на подвір’ї якогось обійстя помітив цікаву скульптуру Матері Божої. За кілька тижнів спеціально повернувся, щоб ту фігуру роздивитись. У двір зайти не вдалося, бо там нікого не було і бігав великий пеc. Але фігуру я роздивився і не пошкодував, що повернувся. Це була традиційна фігура кінця ХІХ століття, але ззаду неї шурупами була прикручена розкрита над фігурою парасолька. Я такого не бачив ніде. Тобто якби не сів у ту машину, то така дивовижа була би поза моєю увагою.

9

Фото  з архіву Богдана Волошина

− Ви недавно написали: «Мудрі люди не вчать бути щасливими, вони вчать бути собою». Коли до Вас прийшло оте розуміння потреби бути собою? Інакше кажучи, усвідомлення, уже нічого з тим не зробиш – ви є.

− Напевно, коли вже трохи назбиралось життєвого досвіду. Хоча якщо згадати дитинство, то налаштування на власні внутрішні порухи, а не на чужі, уже було тоді. Я дуже рано почав читати і багато перечитав ще до першого класу. Піти в бібліотеку і там загубитися поміж книжок − було моїм улюбленим заняттям. Якось мені в руки потрапила астрономія за 10-й клас і я – першокласник – усю її із захопленням прочитавши, вирішив, стану астрономом. Але вже за рік постановив – стану письменником. Можливо, через те, що слова «журналіст» я ще добре не знав. І задум здійснив (сміється. − Ред.). Не думаю, що тоді я оті мої дитячі настанови розглядав, як потребу бути собою. Але усвідомлення певної інакшості хоча б у тому, що мені цікавіше сидіти в бібліотеці і читати книжки, ніж тупо товктися на вулиці, у мене було.

«Нам не бракує ідіотів. І ти просто кайфуєш від того, як такі люди переконані у тому своєму радісному і щасливому ідіотизмі. І це насправді дуже добре. Адже як би виглядало життя, якби всі були мудрі, як Сократ, і красиві, як Нефертіті? Це ж нудьга смертельна!»

− Сьогодні це розуміння інакшості заважає чи навпаки?

− Ні те , ні інше. Бо просто обмежую контакти з людьми, які заважають мені бути собою. Та і сам намагаюся не заважати іншим, наскільки то є можливим. З роками зрозумів, що людям значно зручніше керуватися не мозком, а шлунком, купою глупих стереотипів чи фактів, почерпнутих з телевізора, маразматичними ідеями, які самі собі придумали, і від них страждають, але звинувачують у своїх бідах не себе, а весь світ. Тобто у цьому сенсі нам не бракує ідіотів. І це ні не добре, ні не погано – так є. І тому я дуже спокійно до того ставлюся, і то толерую, бо такі люди щирі у своєму ідіотизмі, яскраві, роблять вчинки, які ти сам ніколи б не дозволив собі зробити. І ти просто кайфуєш від того, як вони переконані у тому своєму радісному і щасливому ідіотизмі. І це насправді дуже добре. Адже як би виглядало життя, якби всі були мудрі, як Сократ, і красиві, як Нефертіті? Це ж нудьга смертельна! А тут приходиш, і якась бабця питає тебе «А прошу пана, де ви йдете?» − «Туди й туди». − «Нє, краще йдіть тамвово і будете видіти криницю, там вода дуже добра на очі». − «Але я добре бачу». − «Нічого, вона на шлунок теж добра». І ти ту бабцю не переконаєш, що та криниця тобі сто років не потрібна, тим більше вода з неї, якщо ще й врахувати, що через дорогу тече гноївка. Бабця переконана, що то помічне, і хоче, щоб і ти в то увірував. І такі ситуації дуже забарвлюють життя.  Причому та людська недалекість дуже консервативна і місцями агресивна, якщо ти не хочеш прийняти якусь ідею тільки тому, що хтось інший вважає, що вона – добра.

«У провінції все має бути для чогось. Не можна просто йти, гуляючи, бо тоді всі назвуть тебе ідіотом. Адже тратиш час. Відтак мусиш йти або на город, або з городу, або в  магазин або з роботи. Має бути доцільність твого буття».

− Як викручуєтеся?

− Почуття гумору допомагає. Мене завжди сприймають або за якогось вар’ята, бо я пішки ходжу, або за хлопа, який прийшов відрізати електрику за несплату.  Якось іду, а якийсь пан на возі до мене: «Ви йдете нам сьогодні світло відрізати?» Кажу : «Нє, сьогодні не буду. Прийду завтра». Іншого разу йшов із Бібрки до Старого Села, а там вздовж річки – дизель. І так повільно їде, коло кожного стовпа стає. Врешті, нагнав мене, люди зайшли-вийшли. І якась жінка до мене: «А чого це ви дизелем не їхали? Я виділа, ви так по дорозі йдете та йдете. А чого ви так ходите?» Я би міг сказати, що полюю за красивими фото чи що пишу книжку, але така версія не підійшла би. Бо у провінції все має бути для чогось. Не можна просто йти, гуляючи, бо тоді всі назвуть тебе ідіотом. Адже тратиш час. Тому ти мусиш йти або на город, або з городу, або в  магазин або з роботи. Має бути доцільність твого буття. Отож я пояснив, що то мені дохтори приписали пішки ходити від цвинтаря до цвинтаря, ото й іду і дедалі краще себе почуваю. «Правда то помічне? – жінка до мене. – То може, й мені спробувати?» А трохи кривала. То я й кажу: «Правда, але далеко відразу не йдіть, потрошки».

10

Фото  з архіву Богдана Волошина

− Ставлення провінційного загалу до Вас як до дивака розв’язує Вам руки?

− Якщо ти − самодостатній і спокійний, то так чи сяк тебе все одно сприймуть. Якщо ж будеш щось із себе вдавати, то або дістанеш, або тебе виженуть. У них своїх вар’ятів вистачає, то на холєри їм ще чужого? Вони тебе сканують і вже знають, хто ти і що ти. Подекуди, коли повертаєшся знову, впізнають і вітаються, наче з давнім знайомим. Й іноді бувають кумедні ситуації. Так, в одному селі я був тричі. І тричі зустрічав фацета на ровері, який випасав корову. І тричі цей фацет розказував мені один і той же абсолютно не смішний анекдот, який він почув ще, можливо, в 50-х роках, і на його обличчі світилося справжнє щастя. Таке враження, що це його місія  розказати світові цей дурний анекдот, бо більше він не має що сказати. Це, з одного боку печально, а з іншого – життя і людей в ньому треба сприймати такими, якими вони є.

11

Фото  з архіву Богдана Волошина

− У майбутній книжці, яку втілюватимете разом із «Видавництвом Старого Лева», на чому хотіли б наголосити?

− На нагальній потребі збереження того, чим володіємо. Дуже хочу, щоб люди, які читатимуть книгу, розуміли – уся культурна спадщина, яку в себе маємо, наша, без різниці з яким народом її пов’язуємо: українським, польським, єврейським, німецьким чи вірменським. Не можна сприймати німецьку кірху чи єврейський цвинтар (якщо вони тут є) поза нашою культурою. Маємо розуміти, що ці люди  жили серед нас, так само любили, будували, вирішували щоденні проблеми, народжували дітей… Я б дуже хотів, щоби, погортавши книгу, читачі захотіли побачити то все на власні очі, загорілися прокласти власні маршрути. Бо коли приїжджаєш в такі місця, по-іншому свідомість працює. Ти чуєш свої кроки, відчуваєш, як шелестять думки в голові, якщо вони там є, відбувається злиття природи і твоєї фізіології, і ти починаєш отримувати задоволення уже від самого фізичного буття, тим більше, коли в ньому є такі захопливі культурні кавалки.

12

Фото  з архіву Богдана Волошина

− Це − легенда чи правда, що мандри у широкі світи цікавлять Вас значно менше, ніж мандри рідною Галичиною?

− Напевно, так кажуть тому, що перший раз за кордон я виїхав позаторік, бо дуже вже хотів побачити Краків та Прагу. Побачив і мені цього досить. Звичайно, якщо покличуть у якусь поїздку – поїду. Але щось окреме собі вигадувати не буду. Єдине, де ще справді хочу побувати – Перемишль. Бо з тих країв родом мій батько. Цікаво було б перевірити, як працює отой зв’язок з прабатьківською землею. Але як ні, то ні. Мені цілком достатньо моєї Галичини, в якій 5 мільйонів люду, для якого пишу, з яким спілкуюся і живу. Тим паче, що тут є все, що люблю.