Гіркі сльози моєї малечі, або Cry, baby, cry…

 |  Ліля Криницька   8882  

– Мамусю, дай мені, бубася, їсьти, хоць щось дай! Я така гольодна-гольодна! – Еля волає на весь загальний коридор, на радість усім сусідам, поки я прибираю килимок біля вхідних дверей.

– Доню, але ж ти щойно з-за столу, ти з’їла два налисники і випила півсклянки йогурту!

– Мамусю-ю-ю-ю, то було давно, я гольодна! Дай пастилу і печиво, і водичку з медом! – Комаха починає ридати, підвиваючи, я кидаю щітку, а сусідка, закусивши нижню губу, свердлить мене поглядом і вже майже готова викликати соціальну службу.

270

Удома Ель п’є воду і каже, що їсти вже не хоче. От тобі й голод у Поволжі, але я вже все одно чуюся підлим більшовиком. А, зважаючи на останні історії у ЗМІ, в яких матері доводили до голодної смерті своїх дітей, крик моєї Еліани свідчить про те, що я кепська мама і знущаюся з власної кровиночки. Принаймні так здається моїм сусідам.

Виходимо з дому, щоб їхати на заняття. Еля ридає, бо вже у дверях неакуратно розкрила свою парасолю і боляче подряпала ніс. Я дякую Богу, що очі цілі. А вона плаче більше від несподіванки і того, що злякалася. Заспокоюю, одною рукою тримаю парасолю, іншою притискаю до себе дитину. Біля ліфта нас наздоганяє сусід.

– Чого ти плачеш? Утікай від тієї мами, вона тебе б’є!

– Що?! Ви думаєте перед тим, як дурниці говорити?

– А що? У вас постійно плаче дитина! А просто так вони точно не плачуть, значить, б’єте!

– Ви своїх били? Судите з власного досвіду? Цю дитину ніхто ніколи не бив! І не смійте втручатися у наші справи!

kaprizi-rebenka

Елька тре подряпаного носа, схлипує, а я, чи не вперше у житті, готова прибити людину. Через цю безцеремонність, з якою такі доморощені експерти роблять висновки, я стаю людиноненависницею. Я починаю ненавидіти усіх, хто стромляє свого носа у чуже просо. А ще згадую, коли і чому плакала Ель. Днів два тому ридала, коли відкрутила голову ляльці і не змогла причепити на місце. Учора впала, посковзнувшись на ламінаті, і плакала від злості. Хвилину, напевно. Ще плакала, коли я їй ніс промивала, то був плач такий специфічний: наперед і про всяк випадок, бо самої процедури вона ніколи не боялася. А найдужче ридала якось увечері, коли я їй мила голову – цього вона не любить і боїться. А взагалі, чесно, я вважаю, що ця дитина взагалі не плакуча, бо маю до порівняння такі зразки дітисьок, де сльозоточивість – процес перманентний, його смакують і всіляко розтягують. Еля плаче рідко і, я б сказала, по ділу. І мені щоразу крається серце, хоча розумію, що це – нормально, що дітям плакати теж треба, що з плачем вони проживають те, з чим не можуть справитися, змиритися інакше, що їхній плач не буває безпричинним. І ще знаю, що плачуть і ті діти, яких ніколи не б’ють.

Панельні будинки, та й навіть цегляні, але головне – багатоквартирні, просто начинені експертами з виховання і сімейних стосунків. І всі вони мають екстрасенсорні здібності, не менше. Бо крізь стіни уміють визначати навіть причини дитячого плачу, не те що причини чийогось крику, стогонів чи рипіння ліжка. Усі все знають, розуміють і готові винести вирок у будь-яку мить. А я щораз більше мрію про власний будинок із невеличким двориком, де мені ніхто не буде стрибати по голові, де в неділю не тріщатиме перекриття між поверхами від сусідського «блатняку», де сусід, з яким не спілкуються власні діти, не заявлятиме мені, що я б’ю Елю.

isterika-1

В Еліани почався період плачів як реакції на все, з чим вона не згодна. І навіть на випередження. Її монологи виводять із рівноваги і мене, і її саму. «Я хочу спати. Ні, я не хочу спати!!! Я хочу спати взє, у цю хвилинку! Я не буду лягати все одно, навіть якцьо лялі лязють зі мною! Ааааа, я хоцю спати!!!» І плач, жалібний і гучний. «Мамо, дай лябочко (яблучко). Але я не хоцю лябочко, то не давай. Або дай і я потім його з’їм. Цьому ти ще не дала мені лябочко? Аа-а-а-а, я хоцю гранат!!!» І сльози потоком. Вона вчиться ухвалювати рішення, і це дається непросто, і результати не завжди прогнозовані. Вона дорослішає, ще не справляється сама зі собою і плаче. Часом від розпачу, часом від несподіванки. Часом від злості на світ, на мене, на себе. Вона – жива і теж має право на емоції.

Чиї діти ніколи не плакали? От ніколи-ніколи? Які батьки ніколи не сердилися, ніколи не зривалися на крик? Може, такі флегматики й існують, але я – холерик, я можу лише емоційно і гаряче реагувати на все, що відбувається навколо. І якщо Елька порвала мій записник з усіма рецептами – я з розпачу кричу, якщо вона відриває листочки фіалкам – я кричу, якщо вона накидала пластиліну в унітаз – я дуже серджуся і теж кричу. Але вона через це ніколи не плаче, а я її ніколи не б’ю, хоча і вириваються, зі злості, часом слова, за які потім соромно. Але я не претендую на ідеальність й особливість, я – просто жива людина, яка цілодобово виконує роль мами, і самотужки день за днем ростить свою Комаху. Й іноді ми плачемо – і вона, і я. І стараємося жити мирно і дружно, але виходить по-різному. І в час, коли й так складно, коли гребеш з усіх сил, а на горизонті виростає якесь лихо зі своїми «п’ятьма копійками», так і хочеться сказати: «Люди, не лізьте туди, де вас не просять. Не шукайте застосування своїм талантам на стороні, зробіть добре вдома. Не вчіть інших, бо така «наука» показує все ваше внутрішнє нещастя, і зауваження ваші – недолугі. І ваш патерн – не конче наш варіант, ми можемо обирати зовсім інші схеми взаємодії».

uspokoit-rebenka_1

Отож я не б’ю свою доньку, вона сита, чиста, доглянута, розвинена, весела дівчинка, яка іноді плаче. Має право, як і всі на світі. А я – мама-тиранозавр, яка, попри все на світі, іноді хоче затулити доньці очі й дати ляпаса деяким дорослим. Ні, не тому, що руки сверблять, а тому, що дістали. Все, виговорилася. Ідемо читати «Книгу джунглів».