Найважливіше - погода в домі

Беатріче Белявців: «Сім’я нагадує дім, який час від часу треба ремонтувати»

Беатріче та Юрій Белявціви одружилися у Вільнюсі, церковний шлюб взяли у селі Свірж на Львівщині і понад чверть віку живуть щасливо разом

Пані Беатріче та пан Юрій мають різні характери, професії, уподобання… Дружина – врівноважена, чоловік – імпульсивний. За національністю вона – литовка, народилася в Каунасі, чоловік – галичанин, залюблений в Україну. Пані Беатріче завжди в оточенні людей: відомий громадський діяч, відповідальний секретар Почесного консульства Литовської Республіки у Львові, а пан Юрій любить побути на самоті, це допомагає зібратися з думками і писати картини, адже він – художник. Та ніщо не завадило двом люблячим серцям більше ніж 25 літ прожити у гармонії, виховати гідними людьми сина Андрія (живе у Вільнюсі) і доньку Єву, яка живе у Львові. Діти вільно володіють литовською та українською, шанують і поважають традиції обох країн.

Шлюб узяли у церкві села Свірж

Коли студенти Вільнюського інженерно-будівельного інституту (нині – університет) вирішили провести канікули у Карпатах, навіть гадки не мали, що їхня однокурсниця Беатріче зустріне тут свою долю. Львів’яни запросили литовських колег у гості. Прийшов і Юрій. Скромна рудоволоса дівчина відразу сподобалася молодому художникові, але від хвилювання не знав, як з нею познайомитися. Вирішив спочатку показати їй свої картини. Беатріче захопилася роботами молодого митця і… зав’язалася дружба.

Беатріче Белявців з чоловіком Юрієм

«Рік ми переписувалися і телефонували один одному, – розповідає Беатріче Донатівна. – Про одруження і не думали. А через рік, коли я приїхала на практику у Львівський політехнічний інститут, Юрій надумав показати замки Львівщини: Підгорецький, Олеський, Свірзький. Імпонувало те, що він не лише цікаво розповідав про історичні пам’ятки Галичини, а й розпитував про Литву. Дружба поступово переростала у кохання. Ми не задумувалися, що живемо в різних державах, розмовляємо різними мовами, у кожного – свої традиції, конфесії. Просто кохали один одного, а все інше не мало жодного значення. І от поїхали в Каунас знайомитися з моїми батьками. Мамі Юрій сподобався, але наші побачення сприйняла не надто серйозно, мовляв, позустрічаються – розійдуться і забудуть один про одного. Мама помилялася – ми одружилися. Відгуляли весілля (в Литві, до слова, воно було значно скромніше, ніж в Україні) і жили у Вільнюсі, поки я не закінчила інститут».

До Львова подружжя приїхало з трирічним синочком Андрієм. Дружина багато часу проводила в литовському товаристві Львова. Вела там недільну школу, часто брала зі собою сина. Вдома студіювала українську (тепер прекрасно володіє нею). Сина Андрія і донечку Єву змалку вчили литовської та української. У школі діти ще й англійську добре вивчили.

«Знаю по своїх дітях: найкраще вчити мови, читаючи твори в оригіналі, – ділиться думками пані Беатріче. – Ми з чоловіком не змушували дітей сліпо виконувати нашу волю, ми пояснювали, чому треба робити так, а не інакше. Водночас прививали їм почуття відповідальності за свої вчинки. В нашій сім’ї ніколи не поставало проблеми щодо різних національностей і конфесій. Мій батько – католик, мама – православна. Я хрещена у православній церкві, хоча до заміжжя відвідувала костел. А шлюб з Юрієм взяли у церкві села Свірж Перемишлянського району, що на Львівщині. Свірзький замок дуже нагадує старовинні замки Литви, почуваюся там, наче на батьківській землі».

«Що більше людина впевнена в собі, то більшу підтримку отримує в Господа»

Обійняти посаду відповідального секретаря Почесного консульства Литовської Республіки у Львові мріє, мабуть, не одна жінка. Можливо, пані Беатріче багато хто заздрить, та не знає, через які труднощі довелося їй пройти, щоб досягнути успіху. Жінка пригадує, на початку 1990-х їхня сім’я, як і багато українців, пережила матеріальну скруту. Подружжя втратило роботу. Тоді саме Єва народилася. Грошей на найнеобхідніше не вистачало.

Щоб прогодувати сім’ю, чоловік змушений був заробляти гроші за кордоном. Заробіток від продажу його картин був мізерний і нестабільний. Подружні стосунки випробовувалися на міцність труднощами. Поки Юрій працював на заробітках, Беатріче була берегинею домашнього вогнища. Морально підтримувала чоловіка, і вони… витримали удар долі.

«Традиційно в Україні завжди вважалося, що сім’ю повинен утримувати чоловік, – каже співрозмовниця. –  Однак зараз ці поняття знівелювалися. Гроші заробляє той, у кого більше такої можливості».

Сім’я, на думку пані Белявців, нагадує дім, який час від часу потребує ремонту… Подружні стосунки мають бути на рівних. Каже, що більше людина впевнена у собі, то більшу підтримку отримує в Господа. Важливо, щоб жінка була самодостатньою, мала професію, не розчинялася в чоловікові, не була залежною від нього. Пані Беатріче впевнена: такій жінці легше зберегти сім’ю. Бо якщо, не дай Боже, вона стає самотньою, тоді важче реалізувати себе в житті.

Одна любов - на все життя

«Не менш важливо знати собі ціну (не плутайте з егоїзмом), люди це відчуватимуть і ставитимуться до вас так, як ви цього захочете, – продовжує Беатріче Донатівна. – Хоча чимало жінок сім’ю проміняли на кар’єру. Поважаю їхню наполегливість, силу волі, але вони, на жаль, нещасливі з чоловіками. Відомим жінкам, мабуть, рідко таланить в особистому житті. І навпаки, деякі жінки свідомо не хочуть ходити на роботу, їм комфортно бути домогосподарками і бути… при чоловікові. Однак знаю жінок, які все життя присвятили родині, так і не змогли реалізувати себе у професії і про себе наче забули. А коли подружжя розлучилося, діти виросли і створили власні сім’ї, жінки опинилися на самоті, без професійних навичок. Отоді починалася депресія. Тому вважаю: жінці важливо бути самодостатньою, упевненою в собі, внутрішньо сильною, вміти цінувати один одного і берегти те, що Бог дає. Коли рідна людина поруч, зазвичай сприймаєш як належне, мовляв, інакше й бути не може. Та коли кілька років тому Юрій серйозно захворів, мені стало моторошно. Коли відчуваєш, що чоловіка можеш втратити, тільки тоді по-справжньому розумієш, наскільки він дорогий для тебе…

Фото із сімейного альбому Беатріче Белявців