Маркіян Іващишин

Маркіян Іващишин: «Кожен міф – це, по суті, мрія…»

Фото із соцмереж

Розмова з Маркіяном Іващишиним, керівником Мистецького об’єднання «Дзиґа»

З кожним своїм новим гостем я перш за все намагаюся з’ясувати його ставлення до нашого часу. Як на мене, це важливо, оскільки для того, щоб усвідомити, куди ми йдемо, до чого прагнемо, зрештою, можливо, передбачити, що нас очікує – хай навіть приблизно, в загальних обрисах, – слід зрозуміти, на чому стоїмо.

Кожен гість має свої відповіді на ці запитання, залежно від власного життєвого досвіду, світосприйняття, переконань, навіть роду занять. Таке розмаїття є, з одного боку, цікавим та повчальним, з іншого ж – дає можливість виокремити спільне, те, що об’єднує громаду сучасників.

Маркіян Іващишин, директор Мистецького об’єднання «Дзиґа» у Львові, нинішній мій співрозмовник.

«Люди доволі легко піддаються навіюванню»

– Пане Маркіяне, коли ми говоримо про час, то перше, що спадає на думку, як означення цього часу, – епітет «революційний». У зв’язку з цим постає питання про тривалість цього часу: від Революції на граніті до Революції гідності. Більше ніж чверть століття – шмат немалий. Але у мене, зокрема, не знаю, як у Вас, склалося враження про вічний цейтнот українських революцій. Завжди нам бракує часу на щось дуже важливе…

– Це, безумовно, так. Якщо використовувати слово «революція», бо на загал це радше час змін. Якщо вже зовсім конкретно для нашої країни – це час постійного очікування змін. Дивно, але можна сказати, що це – закономірність (бо повторюється вдруге, втретє…):суспільство демонструє свою опірність, своє бажання свободи. Але… Насправді цього імпульсу вистачає лише для вуличної революції, для самої акції протесту. А подальшої трансформації народної енергії та волі у політичні зміни не відбувається.

Можна дорікнути: мовляв, наша політична еліта боїться змін, не бажає їх. З різних причин, хоча, як на мене, передусім, через страх. Бо реформи мусять бути болісними, вони ніколи так просто не минають, і ті, хто їх впроваджуватиме, стануть політичними жертвами своєї ж затії. Про це свідчить історія, такими є навіть наші передчуття.

Але не слід повністю знімати вину із суспільства. У нас воно дуже легко йде на компроміси, погоджується на половинчастість реформ, яку пропонують йому політики, вдаючись до використання чи медіаресурсу чи психологічних впливів. Люди доволі легко піддаються навіюванню, заговорюванню. Як часто ми легковажно говоримо, що не є носіями азійських уявлень про те, що нас все може вирішити одна особа. Але насправді… Насправді і під час виборів, і під час пікових моментів протестів, спрацьовує саме така парадигма поведінки пересічного українця. І пасивність.

Це парадоксальне поєднання готовності до жертви у буквальному сенсі цього слова – готовність покласти життя і несосвітенна лінь у процесі нормального політичного чи економічного будівництва.

Візьмімо корупцію. Вона тотальна, вона не поширюється лише на економічні відносини, нею просякло наше життя на побутовому рівні. І ми настільки до цього звикли, що тепер змушені ламати самі себе, щоб подолати це зло.

– Революції, зазвичай, завершуються реакцією. Тут, так би мовити, проти правила не попреш. Скажіть, як суспільство має давати собі раду з апатією, розчаруваннями, невиправданими надіями після емоційних спалахів?

– Тут допоможе тільки правда. При тому, думаю, що люди, здатні мислити, особливо молоді, освічені, позбавлені певних стереотипів про «щасливе минуле», здатні до аналізу, порівняння себе із сусідами, які ще недавно випереджували нас на п’ять років, а зараз вже на 50… Так ось, ці люди розуміють, що попереду – велика праця і що все й одразу не буває. Мусить бути період, коли слід затягувати паски, думати про майбутнє. Не про те, як дітей запхати за кордон, а про те, щоб вони жили тут, у гідних людських умовах.

– Чому, на Вашу думку, учасники Революції на граніті не стали такими собі «професійними революціонерами», та й у політиці їх зовсім мало? Порівнюю їх з учасниками паризьких подій 1968-го і бачу схожий тренд…

– Як на мене, бути професійним революціонером – це глупо. Якщо пам’ятаєте вимоги Гранітної революції, то одна з них, до слова, не виконана – дострокові вибори. Не виконана з подачі тодішньої опозиції – Народної Ради. У разі її реалізації Україна мала стовідсоткові шанси повторити шлях східноєвропейських держав, наприклад, Угорщини чи Польщі. Бо перевибори відкрили б шлях до достатньо динамічної зміни політичної еліти. Я був тоді молодим, а наші старші побратими, депутати Верховної Ради та й місцевих рад, не зважилися на це. Знову ж таки повертаємося до питання страху. Чомусь нашій демократичній еліті здавалося, що позитивного результату вдасться досягти еволюційним шляхом, повзучою українізацією. Але ж мова навіть не йшла про революцію, мова йшла про реформи. Бо ліпше зважитися на вибори що півроку, аби лиш вони сприяли розвитку держави.

Отже, ми законсервували систему ще тоді. Ще тоді люди почали звикати, що треба терпіти, аж поки не дійде до точки кипіння. Вибухає і знову повертається на круги своя… У свої ніші.

«Виходом може стати культура»

– Знову повернімося до Революції гідності. Тоді провідним гаслом, орієнтиром для спільноти була Європа. Ми не хотіли залишатися в орбіті Москви… Цей орієнтир передбачав і певні цінності, які сповідують наші західні сусіди. Однак зараз чуємо про кризу ціннісних систем. Що повпливало: війна, економічні негаразди, російська пропаганда?

– Говорімо про сучасність. До прикладу, наші найближчі сусіди – поляки. Я часто спілкуюся зі своїми тамтешніми друзями. І от вони кажуть про суттєву корекцію сенсів, цінностей за останній рік. Це зміни, які вражають. Може, нам звідси не надто чітко помітно, але рух навспак, декларований чинним польським урядом, просто таки ошелешив тамтешніх інтелектуалів, культурних діячів, проєвропейськи налаштованих громадян. Мої співрозмовники знайшли навіть художню метафору: здавалося б, ти дожився до «Мерседеса», а тепер тебе знову намагаються втиснути у «жучок» 80-х років минулого століття. З’ясувалося, що там зовсім не були готові ефективно опиратися реакції. І тепер вже вони звертаються до нас по поради, як цьому протистояти.

Насправді маємо цивілізаційну кризу. І просто шлях до Європи нічого не вирішить, бо Унія також переживає кризу, а держави, нації, які її витворили, – у стані здорового пошуку виходу з глухого кута. Усі розуміють, що ось так запросто проблема не вирішиться. Більше того, старі рецепти не підходять, не годиться навіть вчорашня термінологія, ідеології зазнають ревізії, бо звичний лібералізм і лібералізм 2010-х – два різні світогляди (як і націоналізм чи патріотизм). Усе, буквально все, зазнає змін. Фактично юдейсько-християнська цивілізація Європи гарячково шукає нові алгоритми свого розвитку. Якщо їх не буде знайдено, то Старий світ чекає стагнація і занепад.

– У долях кожного народу дуже важливим чинником є його міфологія. Нині ми, здається, взялися витворювати нові міфи, міфи нашого часу. Наскільки вони зможуть замінити нам давні, чи є рівноцінною така заміна?

– Я повернуся трішки в історію. Коли посеред 1990-х років стало відомо, що не слід очікувати радикальних політичних, економічних, а тим паче – світоглядних змін, коли консервація із легким запахом болотця стала реальністю, тоді мої однодумці зі студентського руху вирішили, що виходом може стати культура. У ній ми можемо, не йдучи на компроміси, залишаючись самими собою, певною мірою впливати на розвиток держави. Це ще триваліший процес, бо культурні зміни не відбуваються революційним шляхом. Цей процес нового міфотворення мусить базуватися на минулому, але передбачати прогресивне мислення, навіть ірраціональну складову – мрії. Бо кожен міф – це по-суті мрія…

Якщо хочете, це ще й ексклюзив, бо ми ж не можемо взяти чужий міф, перекласти його українською і подати готовим до вжитку. Туди треба вкласти душу. Лише тоді це працюватиме.

Тут, як не дивно, яскравим образком є Росія. З одного боку, жахлива тоталітарна імперія, з іншого – сильна країна, де більшість людей щаслива своїм міфом про «найкрутішу країну». Це – також один зі способів розвитку. Хай не взірцевий, та все ж… Або ж Китай. Чи є його шлях прикладом для нас? Я сумніваюся. Але модель – вона ж теж базована на національному міфі, причому модерному.

– Одним з міфів є традиційна й одвічна нелюбов українців до будь-якої влади. Раніше це можна було зрозуміти: правили окупанти. Чому українець так дивно ставиться до влади своєї, ним же обраної, чому, зрештою, еліти не годні ніяк дослухатися до тих, хто їх виштовхує на вершину?

– (Сміється) Бо насправді так обираємо… У нас вкрай низький ступінь самоорганізації суспільства на щодень. Самоорганізація на момент війни, кризи, революції – у нашому характері, вона відпрацьована до філігранності. Але мусить бути ще й самоорганізація буденна, рутинна, можливо, не екстримна. Мусить бути щоденне мислення і аналіз того, що відбувається у державі. Бо скільки можна повторювати одні й ті ж помилки? Скільки можна абстрагуватися від влади, мовляв, влада сама собою, а ми самі собою? Це, без сумніву, добра риса, що українець завжди виживе, дасть собі самотужки раду, тільки дай йому клаптик землі, то він ще й сусіда прогодує. Але це не той шлях, який робить успішними державні нації.

«Молоді люди вже є плодами Революції Гідності»

– І про культуру – сферу, в якій Ви фактичне все життя. Я недаремно порівняв Революцію на граніті з Паризьким зривом 1968-го. Вони дали культурі нових культурорегерів, носіїв геть іншої естетики. Я пригадую «Останню барикаду» Олеся Донія, зрештою, львівська «Дзиґа» (Ваше дітище) – яскравий образок. Чи Революція гідності дасть схожі плоди?

– Так, однозначно. Молоді люди, з якими мені доводиться працювати зараз, вони вже є плодами Революції гідності. Вони, можливо, зараз ще не з’являються на телеекранах, але в них добра пам’ять. Вони добре пригадують, що у 2014-му нинішні «успішні» політики «здулися», і єдиним порятунком стало студентське середовище, яке вийшло на Майдан і вибухнуло. Тобто вони добре пам’ятають свою роль. Ще ліпше вони усвідомлюють, що для того, щоб бути успішними, вже мало засвітитися лише в Україні, для цього треба робити продукт цивілізаційно успішний. Тобто бути корисним не тільки Україні, а, умовно кажучи, цивілізації. Вони погоджуються заново винаходити колеса, сподіваючись, що у процесі знайдуть якусь новизну для людства.
Те ж приблизно можна сказати і про наслідки війни. Я гадаю, що реакція молоді – і тієї, що на фронті, і тієї, що в тилу – є дуже здоровою. Навіть коли люди не воюють, то вони активні у волонтерському русі, у культурних процесах. Навіть останні презентації «Дзиґи» за межами держави свідчать, що молодь мислить глобально навіть у темі локальної війни. Здавалося б, мова про наш Донбас, але у головах поляків, британців, завдяки нашій креативній молоді, проблема набуває рис глобальної.

– Запитання особисте: пане Маркіяне, якщо трапилася б нагода повернутися на Майдан понад чвертьстолітньої давності, що б Ви зробили по-іншому?

– Напевне, був би наполегливішим і принциповішим. У кожнім разі, менш скромним. Нічого дивуватися, ми були молодими, політичної практики – жодної, занадто щиро довіряли старшим. А треба було конфлікт «батьків» та «дітей» розвивати і вивищувати до політичного рівня.

– Я дякую Вам за цю бесіду. Сподіваюся, що нинішня молодь прислухається до цих фахових порад людини з досвідом.

Довідка

Маркіян Іващишин народився 6 вересня 1966 року у Львові. Навчався у Львівському політехнічному інституті, де створив осередок Студентського братства. З 1989 р. розпочав трудову діяльність працівником Львівської археологічної експедиції.
1990-го очолив Студентське братство Львова. У жовтні 1990 р. – один із провідників студентського політичного голодування у Києві, відомого під назвою «Революція на граніті».

1990–1994-й рік – депутат Львівської обласної ради I-го демократичного скликання.

1990–1993 рік – голова правління Фонду «Молода Україна».

З 1993 р. працює директором Мистецького об’єднання «Дзиґа». Обіймав також посади співголови Фонду українського студентства, члена ради «Клубу левів», члена ради Комітету підприємців Львівщини.

Був організатором двох фестивалів: «Вивих» (Львів), арт-продюсером проектів «Вогні великого міста», «Новий Ноїв ковчег», продюсером групп «Клуб шанувальників чаю», «Мертвий півень», «Dzyga Jazz Quintet», ранніх проектів «Океану Ельзи» та Руслани («Дзвінкий вітер»), організатором фестивалю «Проект Є» «Слухай українське», «Гранди мистецтва», «Метро Jazz», «Флюгери Львова», «Jazz Bez», одним із засновників культурологічного журналу «Четвер».

Був власником «культових» львівських кав’ярень «Лялька», «Вавілон-20», «За кулісами», «Під Клепсидрою».
Віце-президент регбійного клубу «Сокіл» (Львів).