Про маму-монстра і висаджування як подразник

Я не люблю розмов про вміст горщиків, але от про гігієну давно хотіла написати. Про наш досвід і як ми до такого життя докотилися) Мене часто запитають про висаджування, я уривками розповідаю, але оскільки ми проходили цей шлях лише один раз і лише з однією дитиною, то я, звичайно, не почуваюся в цьому питанні гуру. Проте вважаю, що наш досвід вдалий і може бути корисним іншим батькам, які наважуються спробувати висаджувати немовля.
 |  Ліля Криницька   13030  

 

podgu
Для мене все почалося задовго до появи Елі, коли на «Дівочих посиденьках» я прочитала про базові принципи природної гігієни немовлят. Ідея мені видалася не просто цікавою, а надзвичайно близькою – пам’ятаю розповіді бабці й мами про те, як вони давали собі раду з малими дітьми, як прали пелюшки, марлю і як старалися обходитися без них. Потім я познайомилася з чудовими мамами, які вже мали досвід висаджування і які порадили мені прочитати книжку Інгрід Бавер «Життя без підгузків», щоб бути підкованою в теорії. Я читала, уявляла, мріяла. А потім народилася Еля, і все пішло геть не так, як я собі намріяла. Спочатку моя біда з грудьми і боротьба з власним організмом за право годувати дитину природно, потім проблеми зі здоров’ям в Елі, потім лікарня і в обох фізичне і моральне виснаження…

Коли доні виповнилося майже чотири місяці і я трохи прийшла до тями, таки знову нанипала в телефоні книжку Бавер і почала ще уважніше спостерігати за Ель. До цього часу я вже, здавалося, бачила майже всі сигнали доньки, розуміла, коли вона хоче в туалет, але на практиці все виявилося спочатку трохи не так і було лячно. Чому лячно? Напевно, мене зрозуміють ті, хто наважується на щось таке, що проти течії, що нове для оточення і не має підтримки, що не вписується у шаблони і стає викликом усьому звиклому. Я дуже хотіла розуміти всі потреби дитини і вміти на них відповідати, і вважаю, що найкраще цього можна досягти, навчившись порозумінню саме у базовому догляді за немовлям – їжа і гігієна. Чому так, питають у мене? Я відповідаю так, як відчуваю: якщо є мета досягти безумовної довіри і розуміння, а дитина ще не може словесно оформити всі свої потреби, мама має стати одним великим і всечуттєвим органом-рецептором, щоб навчитися і вловлювати усі сигнали. Звучить, може, трохи завернуто, але на практиці – це легше і за невеликий відрізок часу все доводиться до автоматизму.

Що ми знаємо про висаджування? Для чого воно? Яка мета цього «експерименту»? Чому мам, які практикують висаджування, часто називають монстрами, фанатиками, звинувачують у знущанні над дітьми і економії на дітях? Що і коли пішло не так, чому природні речі стали, у розумінні загалу, неприродними? І чому економіка цілує руки психології, а ми – елементи інформаційного суспільства, вірячи, що живемо у новому часі, насправді послуговуємося непідтвердженими теоріями середини минулого століття?

Скільки я чула міфів про висаджування? Багато! Але найфеєричніші це, звісно, що для висаджування треба дуже багато часу, що це – дресура і що це травматично для хребта. Так кажуть ті, хто поняття не має, як виглядає висаджування і що воно – така сама природна річ, як і грудне вигодовування, наприклад, чи миття дітей. Природна гігієна передбачає, що людина не випорожнюється під себе і не контактує з екскрементами. І ми це нормально сприймаємо стосовно дорослих і фукаємо на це, коли мова заходить про дітей! Аякже ж, діти – це ж недолюди, вони не вміють, не знають, не можуть! Посмію розчарувати: і вміють, і знають, і можуть, і отримують від цього задоволення навіть!)

Screenshot_9-3

Отож, про час. Висаджування – це дуже швидко, якщо навчитися розуміти сигнали дитини (на це час витратити не шкода, бо потім він окуповується сторицею). Дитина починає крутитися, кректати, стає неспокійною – пора висаджувати. Це схоже, як і з їжею: плямкає губами, тягне кулак до рота – хоче їсти. Попісяла, і все – життя триває) Іноді батькам здається, що дитина пісяє і какає цілодобово, бо підгузки повні й повні. Але насправді здорова і сита дитина віком, наприклад, три-п’ять місяців у середньому пісяє 10-15 разів на добу. Ну, якась менше, якась більше, але в нас із Ель був саме такий показник. Тобто мені потрібно було не так багато часу, можете порахувати самі. Були, звичайно, неправдиві сигнали (або я насправді неправильно їх розуміла), траплялися мої промахи, коли пропускала, але загалом ми обоє дуже швидко втягнулися у процес і це було дуже зручно. За місяць-другий дитина звикла, що я помічаю її сигнал про потребу туалету, і це все перейшло в автоматичний режим.

Коли мені, ще вагітній, розповідали, що таке можливо – я не вірила, але практика, практика і практика, і о диво – у нас все вдалося! Якщо доплюсувати за добу весь час на висаджування, то його йшло точно не більше, ніж на заміну підгузків і миття-витирання дитини. Якщо мама поруч із дитиною і хоче спробувати – це взагалі не проблема, головне – уважно вивчити сигнали.

Про дресуру. Це смішно, але так вважають ті, хто сліпо плутає висаджування із саджанням на горщик. У висаджуванні немає ні самого горщика, ні примусу, це лише відповідь мами на потребу дитини. Ніхто нікого не садить, не тримає, за дитиною не бігають, не втримують увагу до туалету силою, немає танців з бубнами. Немає навіть отого заяложеного вислову «привчання до горщика», бо хіба є потреба вчити організм фізіологічних речей? І чи може бути травматичною для хребта фізіологічна поза, в якій дитина перебувала в утробі матері? При висаджуванні мама ніжно, але надійно тримає дитя, притиснуте спинкою до себе, та підтримує його під коліна над якоюсь ємністю чи посудиною. Так роблять і мами старших дітей на вулиці, називаючи це, «поливати травичку». Так робили наші мами, бабусі, прабабусі. Так, до речі, допомагають діткам, які мучаться від газів і закрепів. Але ні, все одно щоразу, коли якась мама скромно зізнається, що висаджує маля, на неї обов’язково виллють не один горщик образ і звинувачень. Бо ж це якесь середньовіччя, кажуть апологети підгузків. Ні, навіть гірше – знущання з дітей і їх фізичне та психологічне травмування, кажуть захисники-педіатри і наближені до них медсестри та санітарки. О, боже, як таке можливо, я не знаю, що це, але вважаю, що це жахливо і неприпустимо – кричать «абабаягапроти».

А насправді? А насправді – усі ми, все наше сучасне суспільство, – жертви пропаганди і теорії, якій так і не знайшли підтвердження, але маховик розкрутився так, що вона працює і досі. Я не полінувалася і свого часу розкрутила цю тему просто зі своєї журналістської цікавості, і знаєте, вважаю, цю історію однією із найвдаліших рекламних кампаній у світі! У 1962 році педіатр Томас Беррі Бразелтон запропонував нову теорію про привчання дітей до горщика. Його працю, названу “Привчання до горщика – метод, орієнтований на дитину”, опублікували в журналі «Педіатрія» – офіційному журналі Американської Академії педіатрів. Це було дивно, незвично і рекомендації відрізнялися від тих, що були загальноприйняті на той час в Америці. Вони встановили новий стандарт, який зберігається у світі досі завдяки старанням рекламодавців. Бразелтон ввів нове поняття – «готовність дитини до привчання». Це були 60-ті й метод сподобався громадськості, бо анонсувався як «м’який і гуманний підхід». Малюкам почали рекомендувати підгузки всупереч очевидним фактам. Як не дивно, але тоді, коли світ побачили перші підгузки Pampers!

110

 

У сімдесяті роки американський журнал «Педіатрія» випустив збірник офіційних рекомендацій з привчання дітей до туалету. Він ділився на три частини: для батьків, для педіатрів і для працівників дитячих садочків. У цих офіційно прийнятих і затверджених інструкціях йшлося: «Не рекомендовано починати навчання висаджування до двох років (24 місяці)», причому додавався список певних ознак «готовності» дитини навчатися. Що це за список? Які експерти його писали? Цим займався «Батьківський інститут педіатрії Pampers», який фінансується компанією «Proctеr & Gamble», а очолював його вже відомий нам лікар Томас Беррі Бразелтон. Результат дружби корпорації з лікарем досі відчувають на своїх дупах більшість «підгузкових» дітей у світі.

Turkana-Tribe

Через 15 років після виходу статті доктора Бразелтона, в 1977 році подружжя доктора Мартена В. де Вріє і М. Речел де Вріє опублікували свою статтю, яка спростовувала припущення Бразелтона. Стаття подружжя де Вріє була опублікована в тому ж офіційному журналі Американської академії педіатрів «Педіатрія» під назвою «Привчання до горщика: підхід давніх традицій». У статті йшлося про мам з племені Діго (Південна Африка). Де Вріє вказали, що матері Діго нічого не знають про те, що дитина «повинна бути готова» і висаджують своїх дітей з віку 2-3 тижні від народження. У своїй статті подружжя де Вріє провели ретельний аналіз культурних відмінностей виховання в племені Діго і в своїх сучасних умовах. Вони прийшли до висновку, що діти Діго стають незалежними в «туалетних питаннях» внаслідок правильного природного виховання і рекомендують цю практику західним батькам. (Журнал «Pediatrics», випуск 60, серпень 1977).

До речі, автори дослідження акцентують увагу на взаємозв’язку між матір’ю і дитиною – він надзвичайно міцний, і зростає з віком дитини. Ну, і щоб спинити шквал критики і закидів «та хто вони такі ті Вріє, щоб на них зважати?!»: доктор Мартен В. Де Вріє є генеральним секретарем Всесвітньої Організації Охорони здоров’я. Залишаючись на цій посаді, він вірний своїм принципам, підтримує і пропагує Метод Природної Гігієни малюків. Але, звісно, це не сприяє нічиїм фінансовим інтересам, тому нас і не закидають вірусною рекламою, як це роблять десятиліттями «Proctеr & Gamble».

vyisazhivanie

Ви користуєтеся підгузками? Вітаю, це ваш вибір! Особисто мені до нього немає жодної справи. Але є справа до агресивних звинувачень у знущанні з власної дитини, коли я кажу, що мало користувалася одноразовими підгузками. І дуже смішно слухати перекази дивних статей і виступів відомих педіатрів про «до 18-24 місяців – ні-ні, тільки підгузок». А якщо моя дитина може і хоче бути чистою? То це – мій вибір, свідомий і розумний, вважаю. І щаслива, спокійна дитина, яка впевнена у тому, що я її чую, – тому доказ.