Наталія Дев'ятко

Українська фантастика, прикрі видавці і світ, що завжди плентається на крок позаду

Фото з архіву Наталії Дев’ятко
Ярина Коваль

журналістка

Розмова з Наталією Дев’ятко, письменницею, перекладачкою та журналісткою

Український прозаїк, перекладач та журналіст Наталія Дев’ятко з Дніпра належить до особливої породи людей, які роблять усе, на що здатні без огляду на те, як складуться обставини. А ці обставини, як правило, врешті складаються сприятливо, навіть якщо в Наталії Дев’ятко за найгірших розкладів і виникає відчуття, що б’ється головою об стіну. Зрештою, таке відчуття часто притаманне всім, хто хоча би щось намагається у цьому житті робити. А Наталія Дев’ятко робить і робить чимало, починаючи від написання книжок та перекладів аніме-фільмів і завершуючи упорядкуванням численних колективних збірників творів молодих українських авторів та організацією літературних конкурсів. Зрештою, член обох національних спілок:  письменницької та журналістської – вона сама регулярно як автор не лише бере участь у всіляких літературних змаганнях, а й отримує на них відзнаки та нагороди. От і зараз приїжджала до Львова на вручення нагород Всеукраїнського літературного конкурсу «Крилатий Лев», під час якого обирали найкращі книги року. У цьому конкурсі Наталія Дев’ятко здобула другу премію та спеціальну відзнаку часопису «Дзвін» за свій роман «Чорний камінь». Втім не з огляду на цю її перемогу ми зустрілись: Наталія Дев’ятко активно працює в жанрі фантастики, свого часу як редактор відділів читала чужі рукописи у першому україномовному журналі фантастики «Український фантастичний оглядач», однак сьогодні також чудово орієнтується у всіх аспектах існування цього жанру в Україні.

2

− Отже, Наталю, в яких координатах зараз існує українська фантастична література? Що з нею відбувається?

− Відбувається те, що персонально мені вселяє величезний оптимізм. Бо ще кілька років тому намагання видати рукопис фантастичної літератури у будь-якому видавництві України було цілковито марним. Українські видавці фантастику не видавали і за жанр її не визнавали. Єдине, що хай дуже рідко, але все ж мало шанс коли-небудь побачити світ, − це фентезі, але обов’язково з національним компонентом. Якщо ж у книзі такий компонент був неяскравим або його не було взагалі, скажімо, козаків-характерників чи мольфарів або мавок з русалками, то можна було навіть не намагатися щось робити – шансів у рукопису побачити світ не існувало жодних. Сьогодні ситуація поступово змінюється, і це не може не тішити. Бо, можливо, нарешті, прийдемо до жанрової літератури і буде її багато: і фантастики, і детективів, і любовних романів, щоб читач зміг обирати. Бо не секрет, що саме з таких книжок і дорослі, і діти починають реально читати, і тільки згодом переходять до серйозної літератури. А коли в країні жанрової літератури нема, то це велика втрата.

Наталя Дев'ятко

− Але фантастика – це доволі широке поняття. Сюди входять наукова фантастика, фентезі, утопія, апокаліпсис і чимало інших піджанрів. Такий поділ у нашій літературі існує?

− Існує, але наразі тільки в рукописах. У виданнях поки що ні. Та й загалом цих видань наразі одиниці. Зараз «Коронація слова» ввела окрему відзнаку для авторів, які пишуть у фантастичних жанрах, отож, сподіваюся, дізнаємося про нові імена, і нарешті фантастику почнуть цінувати не тільки читачі, а й видавці.

− Яка вона фантастика України, як би Ви схарактеризували ту фантастику, яка є?

− Наразі вона більше казкова. А мені хотілося б, щоб це була фантастика, яка ставить проблеми на зразок Бредбері, Орвела, інших класичних авторів. Можливо, дещо в іншому звучанні, бо література постійно розвивається. Але хочеться менше розваги, а більше серйозного. А поки що так не є. З іншого боку, для вітчизняної фантастики характерне – на вимогу видавців – спрощення текстів. Не виключено, це стосується і літератури в цілому. А якщо текст спрощений, то він, звісно, на аудиторію впливає гірше. Інша характерність, яка уже давно втратила актуальність в Європі та Америці, а в нас вважається за «золоте правило», що книжки мають бути короткими. Якщо ви написали трилогію або й цикл, то, швидше за все, світу вони не побачать. Навіть якщо це будуть у контексті літератури найгеніальніші твори. Хтось, може, й зважиться видати вам одну чи дві книги з циклу, але на більше не розраховуйте попри те, що ці книги на полицях книгарень можуть не залежуватися. Скажімо, між виданням першого тому трилогії Сергія Оксеника «Лісом, небом, водою» і третього минуло, якщо не помиляюся, майже десять років. Тобто той, хто бачить цей третій том в магазині сьогодні, уже не знає або забув, про що були перші два. Відповідно, втрата аудиторії не йде на користь ані письменникові, ані видавцям, які й далі наполягають, що книжки мають бути короткі. І про всі аспекти цієї проблеми воліють мовчати.

4

− Імовірно, є острах, що письменник штучно розганятиме текст?

− У нашій країні я не знаю жодного автора-фантаста (а нас десь близько сорока, хоча з тих, хто видається, добре як набереться десяток), який би штучно «розганяв» текст. Навіть якщо такі випадки десь і є, то я про це нічого не чула, попри те, що стежу за всім, що відбувається в царині фантастики в Україні. Знаю про такі випадки в Росії, але то вже вони самі хай мастять собі голови, що з тим робити.

5

− У чому ще наша специфіка, порівняно з фантастичним творами авторів з інших країн?

− Уже давно помітила: що би кожен з нас не писав (байдуже, в якому жанрі), він писатиме про сьогодення, про ті проблеми, які є в його житті чи в житті країни. Тому, якщо аналізувати з такої точки зору і не тільки фантастику, то мотиви боротьби та пошук справедливості в українській літературі дуже яскраві. Також наша література, як правило, глибинно моральна. Й особисто мені це подобається. Бо якщо такою є книга, то читач може перейняти відповідні моделі світогляду, поведінки, і теж стати кращим. Тобто наша література, на мій погляд, зберегла в собі дуже гарну технологію впливу на читача через героїв та їхні вчинки, де водночас немає нав’язування своєї думки. Вона дає можливість читачам розвиватися без будь-якого моралізаторства зі свого боку. Європейські книжки (принаймні ті, які я читала) зазвичай більш жорсткі та категоричні. У Росії сьогодні дуже сильний імперський мотив. Якщо, до прикладу, український автор пише про імперію, то імперія українського автора майже завжди є негативним персонажем. Якщо пише автор з Росії, то його імперія зазвичай позитивна або це буде боротьба двох імперій, де одна погана, а інша − хороша. Але от варіанта поганої імперії і людини, яка себе цій імперії протиставляє, ми там навряд чи побачимо не тільки серед виданих книжок, а й серед написаних. Масова свідомість дуже сильно впливає на авторів, хоча подекуди автор того цілковито не помічає, вважаючи, що є вільними від будь-яких впливів.

6

− Книги яких українських фантастів читаєте з особливою цікавістю?

− Залежно, про що йдеться. Річу тому, що фантастичну літературу можна поділити на дві категорії: та, яку читають діти, підлітки і можуть читати дорослі. І та, яку варто читати дорослим, але не дітям. Так от з дорослої фантастики (хоч як фантастика ці книги не позиціонуються) для мене відкриттям стала «Астра» Олександра Михеда – книга доволі темна, твір-випробування, де автор не заграє з читачем, а навпаки його виховує. Однак не менш цікавим було й те, що цей фантастичний твір фігурував скрізь як щось цілком інше.

7

− Як пояснюєте собі таке поблажливе чи навіть зверхнє ставлення до жанру?

− А видавці доволі часто кажуть: фантастика, написана в Україні продаватися і читатися не буде. Тобто фантастику, написану в Європі та Росії, купують і читають, а українські автори, мовляв, не є такими, як треба. Усе це – фарисейство, бо наші автори є не менш цікаві. Приміром, одесити Андрій Крижевський і його «Лабіринти Евотона» та Елла Леус із романами «Кат» та «Антипадіння», фантасти Тимур Литовченко, Олександр Левченко, Олексій Спейсер Кацай, Радій Радутний, Роман Росіцький… Чи авторки, які працюють у парі, − Дара Корній і Тала Владимирова. Львів’янка Алла Марковська, яка пише космічну фантастику і чудово малює (зараз вона ілюструє перевидання моєї пригодницько-фентезійної трилогії «Скарби Примарних островів»). Або ще одна львів’янка, яка зараз живе у Празі, Олена Лань. Зрештою, цей перелік можна продовжувати. І прикро те, що подекуди неймовірно талановиті автори просто зникають з поля зору.

8

− Чому це стається?

− Тому що нічого особливо не змінилося: нема пророка у своїй вітчизні. Українські фантасти не поціновані, рецензій на їхні книги майже немає. А якщо книжка «загубилася», то шанси автора «зникнути» теж суттєво підвищуються.

− Як Ви самі прийшли до фантастики?

− А я люблю розповідати історії. І роблю це вже багато років. Спочатку це були усні історії, а тоді я почала їх записувати. Мені комфортно у фантастичних світах, хоча реалістичні речі також пишу. Але мені здається, що в фантастиці маю більше інструментів, які можу застосувати, щоб донести до читачів власну думку про теми і проблеми, які мене хвилюють, і в такий спосіб знайти нові шляхи для вирішення цих проблем. Зокрема, зараз замахнулася на фантастичний цикл «Там, за високим Небом», де дуже багато запитань ставлю до того, що ми називаємо класичною історією, на кшталт: «А якщо насправді все було не так?..». Тобто це означає, що адресую цей твір виключно дорослому читачеві, уже сформованому світоглядно. Бо такі питання до дитини чи підлітка можуть підмінити картину світу. А це недобре.

9

− Існує думка, що реалістам важливо донести, як цей світ виглядає, а фантастам «доколупатися», як він влаштований. Де почуваєтеся органічніше?

− Мені все цікаво. Помітила, що не можу занадто довго перебувати в одному зі світів – байдуже якому: реальному чи вигаданому. Люблю переключатися. Неможливо працювати в одній і тій же стилістиці, бо воно починає гнітити. А тому у власній творчості люблю мандрувати від того, що адресую дорослим, до творів для зовсім маленьких.

10
− Традиційне запитання у нинішньому божевільному ритмі житті. Де берете на все це час? Адже в буднях занять Вам не бракує.

− Час –цікава субстанція, яка завжди з’являється «під щось». Не можна говорити: «От у мене буде вільний час і тоді я щось робитиму». Треба завжди казати собі: «Мені треба зробити». І тоді час настане сам. Я пишу дуже швидко, але нерівно. Можу писати багато годин поспіль, чи багато днів, а тоді кілька місяців взагалі нічого не писати, а займатися іншими речами. Можу зізнатися, що, попри те, що від першої написаної мною історії минуло двадцять років, серйозно займатися літературною творчістю я почала тільки від 2002-2003 років.

11
− Тобто відчула, що вже нічого з тим не зробиш – як письменник Ви є?

− Я завжди робила багато речей одночасно. Свого часу жила музикою, грала на гітарі та фортепіано, виступала з ансамблями. Від дитинства люблю вишивати, без вишивки свого життя не уявляю. А література була для мене ще одним із захоплень. Захоплення і покликання – різні речі. Без реалізації захоплення можна жити, а без реалізації покликання – проблема. До певного часу література була для мене тільки захопленням. А от після того, як виграла кілька літературних конкурсів, написала свій перший великий завершений роман, зрозуміла, що в літературі мені цікавіше, ніж деінде. Почала свідомо розвивати себе як автора. І прийшло розуміння – що ось воно, нарешті, моє. А стосовно часу – то до певного моменту набуття письменницької майстерності чекаєш, коли настане ніч, натхнення, з’являться якісь особливі обставини. Я теж через це проходила. А сьогодні це для мене вже неважливо. Бо приходять у мою свідомість чи то підсвідомість герої і питають: «Авторе, чому займаєшся не тим, що треба? Давай, розповідай про нас!». І вже цілковито байдуже: ніч, день, робота, маршрутка, дім… Ти в іншому вимірі, і тільки від тебе залежить, якими словами ти все опишеш.

12
− Чи не є це втечею від реальності?

− Ні, бо там шукаю відповідей на запитання, які якраз в реальності і виникають. І коли пишу, а за якийсь час воно починає збігатися з реальним життям, стає трохи моторошно. Бо жоден автор не знає: чи він підглянув майбутнє, чи його таким сформував. І оце розуміння твоєї персональної відповідальності – це непросто.

13
− Багато авторів бояться самоповторів. Вам такі страхи знайомі?

− Чесно кажучи, ні. Як правило, навіть не думаю про це під час писання. Я довіряю своїм героям і сприймаю їх, як живих людей, як особистостей. А якщо вони для мене живі, то тут повторів не буде, бо двох однакових людей не існує. Мені треба тільки вміти слухати цих моїх героїв, не нав’язувати їм свою волю. І поки існує ця внутрішня рівновага і взаємна довіра, повтори і проблеми в цій площині не можливі.

14
− Письменник-фантаст має мати якусь особливу рису, яка необов’язкова для письменників інших жанрів?

− Здатність вийти за рамки уявлень і бажання поламати стереотипи. Бо якщо стереотипів не ламає письменник-реаліст, з його текстами нічого страшного не стається. А якщо не ламає фантаст, то його твори переходять у категорію розважальних, стають нецікавими і скоро забудуться. Фантастика завжди переходить через усталені норми. І вона від того місця, де перебуває наш реальний світ, завжди на крок далі…

Фото з архіву Наталії Дев’ятко

Читайте також:

Loading...

2-1

Loading...