Місто дітей, які не пісяють, і черствих дорослих

Ліля Криницька

Мама Елі, журналіст, блогер

Є теми, табуйовані для високого товариства, але нам, мамам і татам, про це говорити можна. Ні, я не належу до тих, хто на всіх кутках готовий обговорювати туалетні справи власної доньки, – ніколи цього не робила та не брала участі в дискусіях про вміст підгузків і горщиків. Але я і не вдаю, що дитина в туалет не ходить. Принцеси не пісяють і не какають – це не про нас, бо фізіологію таки ніхто не скасовував. Але зараз я не про це, а про ставлення дорослих до дитячої туалетної теми загалом.

1358268032_img_0301

Ми були у справах на вул. Володимира Великого, а опісля Еля помітила за будинками дитячий майданчик. Ну, і звісно, ми не змогли його оминути. Добротний «рошенівський» майданчик заполонив її увагу майже на годину. А потім Ель сказала, що хоче в туалет. Абсолютно звично, як для будь-якої людини: чи то малої, чи дорослої. Загалом для нас це не проблема, бо в мене в рюкзаку завжди є портативний туалет, а одяг доньки цілком придатний до швидкого висаджування. Але якщо поряд є можливість піти в зручніший туалет – ми туди йдемо. За майданчиком виднілася немала будівля з написом Lviv Film Center, отож я зорієнтувалася, що це знаний Львівський кіноцентр у Горіховому гаю. Було сніжно і -7, а до машини далеченько, тому ми попрямували в кінотеатр. У фойє метушилися дівчата, одягаючи манекенів. А за барною стійкою стояла пані, яка критично окинула нас поглядом і мовила:

− Ну?

− Доброго дня. Підкажіть, будь ласка, а де у вас можна скористатися туалетом?

Пані мовчки дивилася на мене. Просто мовчала і дивилася. А час минав.

− Ок. Підкажіть, будь ласка, чи можна у вас скористатися туалетом ДИТИНІ?

− Шо? Дитині??? – пані розпинала мене поглядом, як найбрехливіше брехло, яке прийшло їй наробити шкоди, а прикривається дитиною.

− Так, дитині, − я зітхнула і вже готова була повернутися у парк, але раптом з’явився чоловік і просто махнув рукою на двері збоку.

Я подякувала, і ми помчали в туалет. Я саме розщіпала Еліні штанці півкомбінезона, коли вона мені сказала:

− Мамо, я не буду пісяти, там тьотя.

І там справді була тьотя… Отож у світі існують тьоті, які не вірять, що діти пісяють. І є безліч тьоть, які при першій же нагоді скажуть: «У нас так не прийнято! До нас із таким ще ніхто не приходив! Та ви що?»

vysazhivanie_rebenka_nad_gorshkom

За час свого мамівства я мала безліч можливостей дивуватися з речей, про існування яких навіть не підозрювала до появи доньки. От, до прикладу, я не знала, що справжнім квестом може виявитися пошук туалету для малої дитини. Особливо в центрі міста, де що не двері – то громадський заклад. Але не раз доводилося і пояснювати, і просити, щоб просто впустили. Було таке, що з нас вимагали плату, бо безкоштовно тільки для клієнтів закладу. Навіть у храмі мені робили зауваження, що туди ходять молитися, а не пісяти. У цих умовах почуватися злочинцем, не менше. Дітям пісяти заборонено! Або можна, але лише у підгузок або ж удома. Діти, які хочуть в туалет поза домом, – це стихійне лихо, після якого обов’язково заклад треба закрити на миття, не менше. Дорослі не розуміють, що може немовля робити в туалеті, і так бояться цього, ніби від нього може бути більше проблем, аніж після дорослого, напідпитку, наприклад. Був поряд із площею Ринок невеличкий ресторанчик чи то кафе, в якому мені дуже по-хамськи жінка невизначеного віку висловила всю свою ненависть до дітей («Ще такого не чула! Дитину – і в туалет! Щоб ви мені там все вимазали?!») і виштовхала на вулицю зі словами: «Іди, іди, бо як нас…ш, то будеш мені тут підлогу мити». Боляче? Ні, мені не було боляче, я була зла, як чорт. Але за якийсь час, ідучи тією ж вулицею, я зауважила, що того закладу більше немає, а натомість відкрили сувенірну крамницю. А ще за місяць чи два, прямуючи ввечері до «Дзиґи», помітила ту злу жінку, як вона після робочого дня мила підлогу у сувенірній крамниці. А поруч стояла молода жінка, яка показувала ще на вікна, на вітрину, на скляні двері…

1373836039_tablichka-dlya-detskogo-sada-na-dver-tualeta

Еліана за своє життя поза домом зробила дві калюжки: у відділенні «Нової пошти» і в машині. Їй тоді було десь трошки більше року, бо, пам’ятаю, що якраз починала ходити. Еліані 2,7, і вона не знає, що таке підгузки, бо ми використовували їх так давно, що вона вже не пам’ятає. До цього можна ставитися дуже по-різному, бо наш вибір – висаджування (не плутати із саджанням на горщик!) – не всім зрозумілий і прийнятний, але усім, хто має дітей, колись таки доводиться зіткнутися з проблемою пошуку туалету для дитини. І не має значення, якого віку маля. Бо все одно колись воно виростає настільки, що його більше не страхують, а пускають у світ у трусиках і штанах або сукні. Звичайно, прихильники підгузків стануть зараз стіною, що я сама вигадала собі проблему, а потім сама нарікаю, що складно знайти її вирішення. Ні, я не створюю собі проблем, бо висаджування – це справді не складно, якщо підходити до цього свідомо і бути готовим до тимчасових незручностей. Я не розповідатиму теорії, бо вона доступна усім, кому це цікаво. Я лише зараз про те, що у нас проблеми із найпростішими речами: громадських туалетів практично не лишилося, якихось три чи чотири на все місто у підземних переходах, ну, ще плюс у ратуші, також є торгові центри і супермаркети, «Антошка», «Пузата хата», ринки, автозаправки, а от в громадських закладах – тотальна відсутність людяності і розуміння. Якщо ви не стикалися з цим – вітаю, ви щаслива людина! І, ймовірно, ваші діти або ще у підгузках, або вже дорослі, щоб «терпіти» додому чи ще десь на край світу. Але ж так не має бути! Я не прихильник привчання дітей до «поливання травички», але так виглядає, що в багатьох випадках реально виходу нема – лише газон, лише хардкор! І дуже показово, що суспільство, яке спокійно толерує голі дупи і пісяння «на травичку», так негативно реагує на дитину без підгузка, для якої просять про туалет в кінотеатрі або кафе.

1436121229_1

Для себе ми всі туалетні нюанси давно вирішили. Я не боюся мокрих штанів, бо їх не буває, адже висаджування дало нам обом неоціненний досвід – дитина не впісювалася ніколи ні у слінгу, ні у возику і лише раз за майже три роки в автокріслі . Також у мене завжди зі собою чарівний «слоник» − маленький туалет, який стає в пригоді і посеред міста, і в трамваї, і в машині. Ми щодня їздимо машиною, і автокрісло завжди сухе, а останній багаторазовий підгузок у далеку дорогу я одягала Ель в 11 місяців (одноразових ми на той час не використовували давним-давно). Але навіть попри це, я все одно розраховую на людяність, бо вважаю, що, коли просять води або дозволу скористатися туалетом, відмовити гріх (немає права, неможливо, небезпечно, не по-людськи – кожен може підставити свій варіант, який до душі). Бо ми всі живі і в нас є потреби. І так важливо у світі, де й так усе не просто, не втратити звичайного співчуття, розуміння і готовності просто допомогти. І зважаючи на те, що ми дуже мобільні і вдома нас майже не застанеш, я легко можу намалювати карту дружніх до дитини «туалетних» закладів. Це звучить смішно, згодна, але життя іноді та-а-а-ке «смішне», що можна і впісятися!