Чорний піар, або Як навчитись відсіювати зерно від полови

Війни компроматів в українському політикумі останнім часом набули надзвичайних масштабів. Чим помітніший та ефективніший політик або чиновник, тим нахабніші методи застосовуються проти нього, пише журнал «Корреспондент» у своїй друкованій версії № 48 від 16 грудня 2016 року в статті Олександра Міхельсона «Рубати хвости, крутити собакою». Серед свіжих наочних прикладів автор наводить скандали, роздмухані навколо Петра Порошенка, Арсенія Яценюка, Ярослава Дубневича, Юлії Тимошенко, Валерії Гонтарєвої.

Українські політики, як і політики інших більш-менш демократичних країн, періодично стають фігурантами війн компроматів, які покликані підірвати імідж в очах виборців. Однак в Україні ці війни мають свою специфіку і можуть завершитись чимось гіршим, аніж просто падіння рейтингу.

Світовий арсенал технологій, що використовуються для дискредитації політиків, достатньо широкий. Але суть прийомів відносно одноманітна. Популярне оповідання Марка Твена «Як я обирався в губернатори» датується ще 1870 роком, але описані в ньому методи передвиборчої інформаційної війни нічим не відрізняються від тих, що застосовуються сьогодні.
Більш того, початок масового застосування подібних технологій, мабуть, слід віднести ще до ранньої античності. І навіть технології нейтралізації скандалів були відомі вже тоді. Варто пригадати хрестоматійну історію про те, як давньогрецький полководець та політик Алківіад у V столітті до нашої ери відрубав хвоста власному псу, пояснивши соратникам, що вчиняє так, «аби афіняни обговорювали саме це, а не сказали про мене що-небудь гірше».

Чорне та інше

Політичні скандали з вкидами компромату стрясають Україну регулярно. Останній приклад – заява парламентаря Олександра Онищенка, який цього літа втік з України після того, як з нього було знято депутатську недоторканість. 2 грудня Онищенко оголосив, що передав до спецслужб США записи, які викривають Президента України Петра Порошенка та низку його близьких соратників у тіньовій участі в газовому бізнесі та незаконних спробах встановити контроль над інформаційним телемовленням.

Ці заяви депутата, якого українські правоохоронці підозрюють саме в маніпуляціях на газовому ринку, одразу нагадали історію з «плівками Мельниченка» – записами, які в 2001 році оприлюднив один з охоронців тодішнього президента України Леоніда Кучми.

Ті записи, зокрема, мали за мету підтвердити вину Кучми в замовленні вбивства журналіста Георгія Гонгадзе та в таємничому продажі високотехнологічних радарних комплексів Кольчуга в Ірак.

Щоправда, на відміну від «плівок Мельниченка», «плівки Онищенка» поки що залишаються лише віртуальною загрозою нинішньому главі держави. На момент здачі журналу до друку, їх так і не було оприлюднено, й жодна спецслужба у світі не підтвердила, що їх отримала.

В згаданому вже оповіданні Марка Твена, кандидат в губернатори після свого висування, зі здивуванням дізнається з газет, що він «винен» в лжесвідченнях, наклепі, шантажі, крадіжках тощо. При цьому, всі обвинувачення звершуються схожими формулюваннями, які дозволяють редакціям уникнути судових позовів. Скажімо: «Вчора ввечері якийсь п’яний суб’єкт рачки вповз в готель, де проживає містер Марк Твен. Нехай тепер незалежні спробують довести, що ця п’яна худоба не була Марком Твеном … ». Весь народ задається питанням: «Хто була ця людина?» Іншими словами, газета, начебто, й не звинувачує, а просто цікавиться фактом суспільного значення, що нібито мав місце.

В оповіданні класика, герой врешті знімає свою кандидатуру. І це відбувається після того, як «за чиєюсь намовою під час передвиборних зборів, дев’ять малюків всіх кольорів шкіри і в найрізноманітнішому лахмітті видерлися на трибуну і, чіпляючись за мої ноги, стали кричати: – Тату!».

Політичний консультант та екс-нардеп Віктор Уколов відзначає, що в сучасній Україні переважно застосовуються саме такі політичні технології.

«Інформкампанії проти когось можна розділити на дві великі частини. Це – політична критика й – так званий, чорний піар. Різниця між ними є основоположною.

Політична критика широко застосовується у світі, зокрема, у США. Це коли говорять про реальні недоліки та прорахунки політичних опонентів. В Україні така критика, на жаль, обмежена. Зокрема, закон забороняє контрагітацію у передвиборних рекламних роликах»,–пояснює Уколов в коментарях Корреспонденту.

Експерт наводить приклади з політичного життя: «Наприклад, якщо Юлія Тимошенко звинувачує главу Нацбанку Валерію Гонтарєву в том, що зараз збільшується присутність російських банків в Україні, то це – чорний піар. Тому що в 2014 році відсоток їх капіталу в нашій банківській системі складав майже 10,5%, а зараз – менш, ніж 8,5%. А ось, якби Гонтарєва заявила, що в 2009 році, коли Юлія Тимошенко була прем’єр-міністром, Внешэкономбанк РФ купив Проминвестбанк в Україні – це була б політична критика. Тому що це – факт, який нескладно перевірити».

Примітивні варіанти політичної пропаганди в нашій країні використовуються часто й густо. Можна пригадати, як ту ж саму Тимошенко під час та після Помаранчевої революції звинувачували в намірах «обнести Донбас колючим дротом». Між тим, неважко знайти справжнє висловлювання Тимошенко, яке, навпаки, мало на меті заспокоїти противників Майдану: мовляв, «Донецьк та Луганськ — це теж наші люди, не будемо ж ми обносити їх регіон колючим дротом!».

А ось і свіжіші скандали, які пригадали експерти в спілкуванні з Корреспондентом.

Багато хто зараз обговорює галас, що зчинився у ЗМІ навколо фігури голови парламентського комітету з питань транспорту, члена БПП Ярослава Дубневича та його брата і однопартійця – нардепа Богдана Дубневича.

Наприкінці осені на одному з львівських телеканалів та у цілій низці інтернет-видань з’явилася інформація про те, що брати Дубневичі, перебуваючи у топ-листі найзаможніших людей країни, начебто не гребують державною компенсацією за оренду житла у Києві та щомісячно отримують на це з бюджету до 30 тис. грн.

І одразу ж, так би мовити, між іншим – нав’язується інформація про те, що перелік усіх об’єктів нерухомості, які є у власності Дубневичів, становить в держреєстрі більше двохсот сторінок.

На десерт читачеві повідомляється, що родина Дубневичів здає в оренду безліч будівель у Львові – як житлового, так і не житлового фонду.

Щоб спростувати наклеп, Ярослав Дубневич навіть взяв відповідний документ в Управлінні справами апарату Верховної Ради. В офіційній довідці, яку було видано завідувачем відділу бухобліку, фінансів та планування Управління справами, чітко вказано: за час виконання депутатських повноважень народного депутата України восьмого скликання з 2014 по 2016-й рік Ярослав Дубневич не отримував кошти для компенсації вартості оренди житла або винайму готельного номера. Про що депутат і повідомив загал на своїй сторінці у «Фейсбуці», нарікаючи на «деякі ЗМІ, які намагаються зробити сенсацію з неправди».

Отже, інформація щодо 30 тис грн. компенсації насправді – абсолютна брехня, чорний піар, шитий білими нитками. І поширювалась та брехня з використанням класичних прийомів розповсюдження брудного компромату: спочатку прозвучала на телеканалі, потім її начебто «підхопили» інтернет ЗМІ.

Однак, мало хто з читачів здогадається, що його годують проплаченою дезінформацією, яка має на меті зіпсувати репутацію політика, переконані експерти. Але, незважаючи на її відверту брехливість, депутатові все ж доведеться відновлювати своє добре ім’я.

Ще одна показова історія, яку згадують експерти, відбулася в серпні минулого року. У соцмережах з’явилась інформація про те, що тодішній прем’єр-міністр Арсеній Яценюк начебто організував святкову вечерю на честь першого «заробленого на війні» мільярда. Джерелом інформації був відомий блогер та волонтер Олексій Мочанов. Згодом він вибачився, заявивши, що його навмисно ввели в оману, але так званий мем – сюжет, що передається з вуст в вуста – продовжив жити у народі.

«Береться якесь неавторитетне джерело, начебто активіст, блогер тощо. А далі – інформація поширюється, а джерело вже й не згадують», – розкриває технологію подібної пропаганди політичний експерт Тарас Березовець. Він підкреслює, що негативна інформація про владу, або її окремих представників, легко сприймається на віру суспільством в усіх країнах, але найбільше це характерно для України.

«Сьогодні іноді навіть позитивну інформацію подають під негативним соусом, аби вона краще поширювалась», – пояснює Віктор Уколов.

Як приклад, розповідає про випадок з нещодавніми ракетними навчаннями української армії неподалік Криму.
Різко негативна реакція Москви, про яку тоді активно повідомляли українські офіційні особи, зіграла Києву на руку, вважає експерт. Це означало – українська влада не відмовилася від навчань, підкресливши тим свою силу та здатність не коритися Кремлю.

Врятувати репутацію

Спеціалісти називають дві головні причини того, що чорний піар та очорнення політиків і активістів, як інструмент пропаганди, набуло в Україні значно більшого поширення, ніж обґрунтована критика та детальний аналіз дій і програм.
Перша причина на поверхні — в українського виборця коротка пам’ять. Віктор Уколов порівнює це явище з певним психіатричним захворюванням, що має назву ретроградна амнезія. Український виборець майже не пам’ятає обіцянок, які роздавали ті, кого він вибирав. І без зовнішнього стимулу не схильний зіставляти ці обіцянки з реальними справами, вважає Уколов.

«Ми бачимо неспроможність українських громадян критично сприймати інформацію та її джерело. Втім, це притаманне не тільки Україні», – погоджується Тарас Березовець.

Друга причина, яка породжує першу – це, власне, сама технологія вітчизняної політичної пропаганди. «Проблема у величезній кількості стресових подразників, – вважає Уколов. – Ці подразники просто витісняють спогади. Тому розумні політики періодично нагадують про те, що вони говорили та обіцяли. Але навіть це спрацьовує не дуже ефективно. Психологи знають: коли людина нервує, вона думає менше, тож їй в такій ситуації можна нав’язати своє бачення. На цьому базується безліч політтехнологій».

Крім того, «відмитися» від негативної інформації значно важче, ніж її поширити. «По-перше, це вимагає значних зусиль. По-друге, це дорого. В середньому, поширення інформації, що спростовує так званий чорний піар, обходиться в десять разів дорожче, ніж сам чорний піар»,– стверджує Березовець.

У таких випадках частенько застосовується маневр, який відволікає увагу. А саме – поширення інформації, що здатна в суспільній свідомості перекрити собою те, що псує репутацію політика або політсили.

«Але така інформація повинна мати великий резонанс. Як у відомому фільмі «Хвост виляет собакой», де президент США розв’язує війну з Албанією, аби відволікти увагу від скандалу навколо його особистого життя», – говорить Тарас Березовець.
Таким чином, широкий загал українців погано орієнтується у великій політиці через стресові подразники, які регулярно поширюють політики, ЗМІ та соцмережі. Дійсно, якщо кожне псевдоінформаційне повідомлення перекривати вкиданням ще більш емоційним, суспільство дуже швидко стає напруженим й – одночасно — розгубленим на тлі росту рівня агресії, що пов’язана з бойовими діями на сході країни.

Ситуація погіршується ще й тим, що в українських (та й в принципі – в пострадянських) умовах, інформаційні вкидання регулярно слугують для виправдання тих чи інших дій, що насправді є значно суттєвіші та серйозніші.

У тому ж таки оповіданні Марка Твена, одна з газетних статей завершувалась фразою: «Якщо наші співвітчизники, які засліплені люттю, у запалі гніву нанесуть йому тілесні каліцтва, абсолютно очевидно, що ніякі присяжні не наважаться їх звинуватити». В результаті дім кандидата розгромили і пограбували нібито “розгнівані співгромадяни”, яких ми сьогодні назвали б “титушками”.

Втім, такими прийомами не менш активно користується й сама держава.

«Як СБУ, прокуратура та МВС, так і Національне антикорупційне бюро і Нацагенція з протидії корупції все активніше користуються такими методами: внутрішньополітичні конфлікти інспіруються замовними публікаціями в ЗМІ й соцмережах», – заявив Корреспонденту один з народних депутатів, за родом своєї діяльності має відношення до правоохоронних органів.
Щоправда, конкретні приклади він не навів – відмовився. Але порадив уважно вивчити випадки, коли гучні публічні звинувачування в тій же корупції, за якими йшли затримання та арешти, врешті завершувались нічим.

Дійсно, таких прикладів безліч: достатньо пригадати затримання за звинуваченням в корупції 17 вересня минулого року нардепа від Радикальної партії Ігоря Мосійчука (якого через два місяці було звільнено, а справу офіційно завершено), або затримання 31 жовтня того ж таки року Геннадія Корбана, соратника відомого олігарха Ігоря Коломойського (Корбана було звільнено в березні цього року). Або – навпаки – гучні кримінальні справи проти представників «режиму Януковича», які при тому завершились втечею обвинувачуваних або перетворились на мляві судові процеси без будь-якої перспективи.

Як правило, подібним діям з боку правоохоронців передують більш чи менш гучні звинувачувальні кампанії в ЗМІ.
Чи існують засоби знизити температуру пропагандистського напруження? Рецептів, які б давали гарантію 100% , немає. За словами Тараса Березовця, врешті все вказує на міру відповідальності мас-медіа, до яких тепер де-факто відносяться й блогери, які часто не є професійними журналістами. Якщо ж з точки зору суто технологічної, то жертвам чорного піару необхідно якнайшвидше реагувати на звинувачення.

«Якщо ти не висунеш власної версії події, таку версію висунуть опоненти. Головне – за перші дві доби наповнити інформаційний простір власним тлумаченням того, що відбулося. Нехай навіть ця версія буде несерйозною, непереконливою – головне, що вона з’явилася!» – пояснює політтехнолог.

Одна, це буде й надалі сприяти підвищенню істеричності в суспільстві, за яку його критикуют експерти. Тож, і українським політикам, і ЗМІ, і пересічним громадянам ще доведеться пройти довгий шлях до адекватного сприйняття (а точніше – до нейтрального реагування) різноманітних технологій, що їх використовують прибічники чорного піару. Якщо цей шлях взагалі має кінець…