Епоха втраченої емпатії і покоління «та досить нюняти!»

Mother taking care of her small child at home
Ліля Криницька

Мама Елі, журналіст, блогер

Воно точно не одне, їх як мінімум три-чотири. Три- чотири покоління людей без щирого співчуття і співпереживання.

Так, звичайно, це звучить жорстоко, й мене звинуватять у притягуванні за вуха того, чого немає. Але ні, на жаль, я не помиляюся, бо теж є частиною того покоління, яке так само, як і попередні, не слухає і не чує серце інших людей. Навіть маленьких людей, навіть своїх власних.

6-compassion-800x400

«Не плач!», «Перестань злитися!», «Скільки можна ревіти через якусь дурницю?», «Та досить сопель – ти вже дорослий!», «Ну, ти і рева!», «Замовкни, перестань нюняти, кажу останній раз!» Ці репліки не з вашого життя? Це чудово! А я це чую навколо щодня і довго вчилася, щоб на Елін плач реагувати не так жорстоко, не своєю злістю чи розпачем, а відкрито співчувати її жалям і болям. Бо всередині була правда, серце розривалося від болю, а з язика так і рвалися звичні, заяложені фрази: «Чого ж ти плачеш? Спинися вже!», «Доню, перестань, я вже не витримую!» Я думала про себе, бо відчувала себе, але як у ці миті було їй? Що робити дитині, якщо на її прохання про допомогу, про співчуття, про потребу захисту мама реагує не так, як дитя очікує?

Ми генетично не позбавлені емпатії, ні. Але багато десятиліть без дозволу на емоції зробили своє: ми черствіші й нетерпиміші, ніж ті, кого не торкнулася радянська реальність. Тобто радіти можна – це дозволена емоція, а от сумувати, плакати, жалітися – ні, не гожа це справа для «щасливої» радянської людини. І втішати нікого не варто, бо можна поплатитися за своє людинолюбство. У нас страшно було бути навіть «співчуваючими», бо за таке теж забирали в міліцію і сибіри. Маючи доступ до спогадів людей епохи комунізму і «розвинутого» соціалізму, починаєш розуміти, чому досі все так сумно у нашій свідомості та «соціалці». І чому «пожаліти» або «поспівчувати» стосовно дітей – це будь-що, але не справжнє сердечне співчуття. Якоюсь мірою емпатія – це таки генетика: ми реагуємо на дитячий плач. Проте, як реагуємо?

111

Позавчора Еля вперше у житті гірко ридала в магазині, вимагаючи «булю» (булку), бо була вже дуже втомлена і сонна, та забула, що щойно доїла свою булку з яблуком. Таке буває, це трохи смішно, якщо чесно, але в мене викликає бажання просто взяти дитину на руки і мовчати з нею. І я взяла сонне Еленя, і вона вже навіть почала розуміти, що булка в її житті таки відбулася, але ми якраз дійшли до каси, і от касир вирішила пустити у хід свою терапію плачів: «А хто це тут так плаче? А ну, не плач, бо заберу тебе з собою!» І тут Еля не на жарт розкричалася, вона верещала, билася, ми з того всього забули куплене молоко, я ледве винесла її на вулицю.

985525

Ну, от звідки воно в них? Ще якби якась підтоптана бабуся таке ляпнула, я б десь зрозуміла, але дівчина років 20-25? В такі моменти я згадую відомий соціальний експеримент з (п’ятьма) шістьма мавпами, суть якого полягала у тому, щоб показати, як формується суспільство і його мислення. Якщо коротко: поводитися, як усі, робити, як заведено, слідувати традиціям і правилам середовища, в якому опиняєшся і живеш. Щоб бути в уявній безпеці – всього лише треба повторювати те, що робить оточення, тоді не буде осуду, нерозуміння і «брандспойту». А от співчувати у нас не прийнято, ні. Прийнято тішитися, що лихо минає тебе, але не брати близько до серця, коли кепсько комусь поруч. «Сама винна», «так тобі й треба», «а я тобі казала, що так буде»… Ну, і моя «улюблена» народна «мудрість»: «якби кізка не стрибала, то би ніжку не зламала». Для мене це взагалі якась незрозуміло нерозумна приказка, бо що ж неприродного у кізчиному стрибанні? Отак і з дітьми: не стрибай, не ходи, не лізь. А якщо стрибав, ходив, ліз і впав – так тобі і треба! Я іноді серджуся, коли Ель на кухні гепнеться головою об кут стола і ридає. Серджуся не тому, що ридає, а тому, що необережна і літає вітром та крутиться дзиґою між тими кутами мікроскопічної кухні 4 кв. м. А потім згадую, скільки тисяч разів там билася боками я, а ще згадую, що у мої робочі часи під час ремонту і заміни меблів у кабінеті, начальник господарської служби замовив мені округлий стіл, бо про мою чарівну здатність «шліфувати» боками кути знали всі навколо. І так мені стає шкода Елі, що аж, і так за себе соромно, що аж-аж.

Я пам’ятаю, як ми обоє здивувалися, коли одного разу, ще у наш слінговий період, гуляючи у центрі, зустріли дивну бабусю. У парку Костюшка Еля робила перші кроки, впала та розплакалася, я підняла її і тільки хотіла заговорити, як невідомо звідки виросла бабуся, тендітна і непримітна, але дуже світла і з казковим голосом. «Ти впала, квіточко? Тобі болить? Ой, розумію і співчуваю, не раз таке було і зі мною. Та й з мамою твоєю було, і з татом. То боляче і неприємно, але без того ще ніхто, певно, квітю, не пішов. Ти трошки посумуй і йди далі, потім буде безпечніше, то я тобі кажу, баба Орися». Ми обидві стояли і просто слухали її, Еленя замовкло і, здається, забуло про своє фіаско на моріжку, а я просто усміхалася і почувалася безмежно щасливою – я теж хотіла так уміти співчувати і втішати, і не знецінити біль та розчарування. Я згадую ту бабусю Орисю щоразу, коли чую, що злюся на якусь ситуацію, в якій Комасі боляче або неприємно. І вчуся не сердитися, а зрозуміти і поспівчувати, а вже потім, якщо треба, то й втішити.

empatiya

Учора Еля розридалася, коли йшла няня. Дитині не хотілося відпускати додому людину, з якою їй цікаво і добре. А вона, у відповідь, хоч і без злого умислу, але сказала жорстокість, не усвідомлюючи того, що стоїть за цими словами. «Не плач, бо як будеш плакати, то я завтра не прийду». Мені стало так боляче від почутого, а дитина розридалася ще гірше, няня вже пішла, а я ще ніяк не могла Еленя заспокоїти і приспати. Мені, напевно, ніколи цього не зрозуміти, бо я не бачу логіки в тому, щоб дитину, яка сумує від того, що няня йде, «заспокоювати» − «більше не прийду». Я не забороняю Елі плакати. Більше того, я пояснюю, що плакати – це нормально, це природно, це вияв свого жалю, болю, страху, суму. Нехай вони виходять слізьми, а не засідають десь у глибинах психосоматичними проблемами. Біля неї і я вчуся проявляти емоції і переживання відверто, і як наслідок – мені значно легше зрозуміти тих, кому погано, і вже зовсім не складно щиро поспівчувати, а не формально пожаліти. Це таке полегшення, от чесно! Еля – дуже ніжна і співчутлива, коли мені погано, вона гладить мене і каже: «Мамусю, ходи, я візьму тебе на ручки». І я мрію, що моя донька ніколи не буде черствою до оточення, що вона своїм маленьким великим серцем відчуватиме, де і кому потрібна підтримка і розуміння, співчуття і допомога. І вона вже точно не належатиме до покоління, для якого емпатія – невідоме слово і невідомий психоемоційний стан.