Узяти емоцію зі собою в дорогу

У «Дзизі» − останні дні живописної «Топонімічності» Петра Старуха

 |  Ярина Коваль   1300  

І може, сумнів його «фарбує інший краєвид шукає собі інших візій». Ми того не знаємо. Та й чи є сенс то знати, якщо людська природа – постійно сумніватися з тих чи інших причин, отже – жити? Мабуть, ні. Бо це вже його – львівського художника Петра Старуха − особисте. А ми маємо те, що наше – яскраві емоції та відчуття, до яких він  своїм проектом «Топонімічність» ( живопис та поетичні тексти) у галереї «Дзиґа» спричинився.

2

Петро Старух належить до митців, чиє ім’я сучасник, напевно, чув, але навряд чи зможе сказати про цього художника щось більше, крім того, що він є членом Національної спілки художників України. І зараз не йдеться про його вихованців з Національного лісотехнічного університету, де від 2005 року Петро Старух працює викладачем на кафедрі дизайну, – ні. Мова про звичайних  львів’ян, яким подобається мистецтво. Без сумніву, вони знають Петра Старуха  на вигляд (бо цей митець цікавиться не тільки собою, а й тим, чим живуть і як працюють його колеги). Але майже не орієнтуються, в яку шухлядку цього художника слід покласти.

3

А навіть якби і знали – не вкладається Петро Старух в одну-єдину шухляду: художник, скульптор, музикант і письменник в одній особі. У нього за плечима − неймовірно теплі й приязні стосунки з театром-студією «Не журись!» (зокрема з Андрієм Панчишиним) , безпосередня причетність до нашумілих колись фестивалю «Вивих» та вистави «Крейслер імперіал», інших гучних проектів, власні виставки та перформанси, коли про такий вид мистецтва ще майже ніхто не думав (приміром, у 1992 році, маючи виставку у Національному музеї у Львові, де в радянські часи був музей Леніна, Петро Старух якось умудрився «вишпортати» плащ вождя і повести маси перед музей «спалювати страх»). Однак у рідному місті цей творець уже досить довго окремо не виставлявся. Відтак, якщо хтось не є його приятелем у соціальних мережах, де Петро Старух ділиться і художнім, і літературним доробком, зорієнтуватися що до чого, непросто.

4

«поки
є
світ
цей
час
для
тебе
спіши
не
бійсь
казати…», − напише згодом.

5

Оцю здатність казати, можливо, реалізовував і до того, але особливо загострилася ця потреба, коли повернувся із афганського пекла. «Ніяке єство у природі не могло собі придумати виправдання війни к блага. Це завжди кров і біль», − коментував згодом журналістам. І неясно насправді чи тоді, чи сьогодні були написані рядки, наведені в експозиції, але однозначно пронизують , не залишають байдужим.

6

«пам’ятаєш
слова
ми
помрем
не
в
парижі…
ще
блукання
в пітьмі
наче
в
пошуках
їжі
ми
брели
навпростець
з
вітряками
боролись
малювали
ландшафти
химерного
краю
ми
як
лірники та
кобзарі
все
ще
співаєм
віримо
знаєм
що
десь
є
цей
куревський
париж
але
там
не
буваєм
риєм
землю
окопи
стріляєм
і
за
неї
всі
тут
не
в
парижі
сконаєм…»

7

Інакше кажучи, увазі глядача цікаві літературні тексти, а головне − якісний та емоційний живопис (продовженням якого, як правило, ці тексти є), що проникає у твою підсвідомість і залишається з тобою навіть, коли ти звідси йдеш…