Parents and baby sleeping in bed

Ліжко спотикання, або Чому ми обрали сон? Спільний сон

Parents and baby sleeping in bed
Ліля Криницька

Мама Елі, журналіст, блогер

Ми вчора віддали Еліне ліжечко. Ну як Еліне? Вона в ньому ніколи не спала, воно й не було її ліжком, але купувати його таки для неї. Чому?


То інша історія, її я теж колись розповім. Але у цьому ліжку Еліанка навіть не лежала. Ні хвилини. Ми совали те ліжко з кутка в кут і не знаходили йому застосування. Вона від народження спить зі мною, і я понад усе хотіла б сказали «з нами», проте таки переважно зі мною, бо наш найважливіший у світі чоловік далеко-далеко. Це теж інша історія, сповнена і любов’ю, і переживаннями, але вона ніжна-ніжна, навіть попри те, що між нами тисячі кілометрів.

Отож ліжечко поїхало до інших людей, у них тритижневе дитятко. А я собі думаю: як йому спатиметься у тому ліжечку, чи воно не ридатиме без мами і тата, чи його батьки так само не відставлять його у бік, вибравши спільний сон? Не знаю, чому, але мене весь день мучать ці питання. Я дуже болісно реагую на дитячий плач. Дуже. Це не звична реакція, притаманна більшості притомних людей, це – якийсь внутрішній біль і страх. Я боюся дитячого плачу – оце буде правда. Боюся, бо дуже добре пам’ятаю Еліні надривні плачі від болю у мене на руках, плачі, після яких вона непритомніла. А як чується дитина, яка окремо від мами, яку відділили без права повернення до найріднішого серця?

krem-zoloto_enl
Але зараз не про це. Розкажу про смішне. Була я вагітна і подарували мені книжку Памели Друкерман «Французьке виховання». Сучасні батьки або чули про неї, або й читали навіть, то річ відома і не потребує зайвої розповіді. І от лежу я собі така вагітна-превагітна на новому, щойно купленому з чоловікової ініціативи, великому ліжку і читаю цю оповідь. Телефонує чоловік, я йому захоплено розповідаю, що от читаю про те, що після народження дитини у подружжя має бути своє життя, що ми теж так житимемо, що дитина підлаштується під нас, бо не мусимо ми, двоє дорослих сформованих особистостей, підлаштовуватися під мале. Що спати дитина мусить в окремому ліжку з народження, що її плач – це маніпуляція, і на нього ні-ні реагувати, а навпаки – щоразу на одну-дві хвилини відтягувати час, коли підходити до ліжечка з малям. Тобто щоразу давати плакати на кілька хвилин більше, у такий спосіб розтягуючи час дитячої розпуки. Але тоді я цього ще не розуміла! І от чоловік слухає, слухає, іноді підтакує навіть, а тоді я-я-я-як засміється! Я аж образилася, чесно. А тепер питання: що було зі мною, з такою дорослою і сформованою особистістю, що я в той момент думала лише про себе? А нічого особливого – я просто мислила категоріями, нав’язаними мені суспільством, яке вірить у зручних дітей. І не тільки вірить, але й продукує їх. У чоловіка за плечами був досвід, а в мене − лише теорія з чужого життя. І він сміявся, бо знав, що, узявши свою Комаху на руки, я вже думатиму геть інакше.

 

Ще в пологовому я відчула усю «любов» оточення до спільного сну: неонатолог розповідала, що десь незадовго перед тим якась жінка отак заснула і, притиснувши дитину, просто задушила її, медсестра намагалася забрати Елю просто у мене з-під руки, користуючись тим, що я не мала сил встати. Але ми спали удвох. І після повернення додому з пологового у мене навіть думки про дитяче ліжко не було – нам було добре у великому ліжку, про яке завбачливо подбав чоловік.

4270808_720

Цієї ночі мені снився Комаровський, улюблений телепедіатр багатьох батьків. І затятий апологет ідеї, що «мама має належати татові», а спільний сон із дитиною – це фу-фу-фу, і ще й дуже шкідливе фу для подружнього життя і атмосфери у сім’ї. Для мене це «пахне» тим самим «французьким вихованням», тільки тут − радянське виховання. Цей чоловік – педіатр, але так вправно ступає на територію не своєї компетенції, що за інерцією йому вірять, особливо ті батьки, кому такі ідеї близькі. А що вже казати про бабусь! Вони взагалі не приймають думку, що дитина може спати з мамою. Але ніяк не можуть сказати, чому ж саме? Які аргументи «проти»? Я звідусіль чую, що мама може у сні придушити дитину. Ви колись чули, щоб таке сталося в реальності? Ви знаєте когось, у кого сталася така біда? Я – ні, і скільки випитувала, у всьому оточенні ніде так і не знайшла жодного сліду, який би вивів на таке нещастя. І я відверто вважаю, що це повна дурня і вигадки, щоб налякати щойномаму, яка і так сповнена страхами і боїться всього на світі. Але навіщо? Думаю, щоб бути, як усі. Нас так довго вчили жити слухняно, виховувати дітей за шаблоном, що і зараз часто крок управо, крок уліво – розстріл критикою, неприйняттям, довбанням, докорами. І мама здається. Мучиться, але за якийсь час навіть сама починає вірити, що так краще. Проте бувають миті, коли хочеться робити так, як підказує серце, а не близькі чи далекі порадники. Бо якщо йде за серцем, не старається всім догодити, а живе на одній хвилі з дитиною – вона не зробить так, щоб дитина мучилася. Можна не знати перинатальної психології, але якщо дитина ридає – адекватна мама розуміє, що дитина з нею розмовляє і наразі не вміє іншими способами пояснити, що з нею відбувається. Плаче, коли холодно, коли спекотно, коли хочеться їсти, спати, какати і пісяти. Але найчастіше – коли самотньо і страшно, коли немає мами у полі зору, коли не чути серця, до стуку якого дитина звикла за 9 місяців у лоні. Хіба ми можемо відчути той розпач, який охоплює дитинча, яке не може заснути у холодному ліжку, хоч його натхненно гойдає мама? Стоїть за ґратками бильця і колише, але на руки не бере. Чому? Я стільки разів ставила собі ці запитання, що думки про відкладання дитини в окреме ліжко до часу її свідомого бажання – навіть не розглядала. Елі зараз 2,7. Ви думаєте, вона хоче спати окремо? Ні) Вона свято вірить, що усі діти на світі сплять з батьками і їдять цицю. Її правда така, і вона не збігається з правдою значної частини нашого оточення. Чи я тим переймаюся? Ні на грам! Бо ніхто не відчуває мою дитину, як я, бо ніхто не несе за неї відповідальності, окрім мене, бо я боюся втратити базову довіру дитини більше, ніж порозуміння зі знайомими чи родичами. Бо з точки зору психології – відділення дитини для окремого сну має відбуватися природно і в період сепарації. Але завжди із правом передумати і повернутися до батьків, якщо виявиться, що дитина переоцінила свою готовність до відселення в нове ліжко. Ми з Еліанкою дивилися в магазині на дитячі ліжка, вона розглядала, сідала на них, я розповідала, що колись, коли вона захоче спати у такому ліжечку сама, ми приїдемо і виберемо найгарніше і найзручніше. Але це не викликало в неї абсолютно жодних емоцій.

Чому я так проти дитячих ліжечок? Бо вважаю неприродним роздільний сон до певного віку. Мова про абсолютно автономні спальні місця, а ще гірше, коли в окремих кімнатах. Ми свого часу розглядали варіант приставного ліжечка, але особливості розташування меблів у кімнаті не дали розігнатися фантазії, і ми таки спинилися на просто спільному сні у великому ліжку. І я цьому безмежно рада, бо дуже люблю прокидатися з донькою так близько, що чую запах її тіла. У природі не прийнято, щоб мама і новонароджені спали окремо, і цьому є розумні пояснення: температура тіла немовлят нестабільна, а присутність поруч мами її вирівнює, така сама історія із серцебиттям. Для обох дуже важливі нічні годування, при тому ж не менш важливо і виспатися! За правильно організованого спільного сну і ГВ і мама, і дитина висипаються краще, ніж за роздільного, адже переважно годування для обох малопомітні і відбуваються у напівсні. Дитина, яка засинає біля грудей і лишається з мамою, не потребує нічних гойдань, заколисувань і годинних носінь, які виснажують усіх вдома. Як варіант – приставне ліжко, в якому дитина і з мамою, і не на великому ліжку. За дослідженнями, рівень тривожності в обох значно нижчий, якщо дитина спить з мамою. Про переваги можна говорити ще і ще, а от недоліків ми не виявили)

sovmestny-son-shutka

Але я знаю точно, що більшість батьків мене не зрозуміють. І це їхнє право. Я не оцінюю тих батьків, які свідомо чи несвідомо вибирають спільний або роздільний сон. Це – лише приватна справа окремої сім’ї, де кожен робить так, як вважає за потрібне, як зручно, як навчили. Але якщо мене питають, чому ми обрали СС, то я радо розповідаю про усі переваги, які ми виявили практично випадково під час свого власного експерименту. Нас направду минули нічні колихання і люляння, носіння на руках, бо Ель досі засинає лише з грудьми. І ми спокійні, виспані, щасливі.

sovmestny-son-kak-organizovat

Ой, я здається, казала, що ми не виявили недоліків спільного сну. Ні! Таки виявили: зранку не хочеться вилазити з ліжка, поки там сопе солодкий і пахущий оберемок щастя. З нею хочеться цьомкатися, обніматися, беркицькатися і лоскотатися, з нею хочеться прокидатися стільки довго, скільки їй цього буде потрібно. Бо я знаю, що одного дня вона стане настільки дорослою, що піде з нашого ліжка, з-під нашого крила, більше не попроситься на руки. І тоді я просто згадуватиму, як ми солодко спали і обнімалися. Як вона прокидалася, відкривала одне оченя, уважно дивилася на мене і смішно казала:

− Мамусю, цицю давай, бальдіти будес потім!

Або вночі, крізь сон, повідомляла:

− Пісяти не хоцю, тільки цицю на одню хвилиню. І все, спи.

А ви який обираєте сон?