Ліжко спотикання, або Чому ми обрали сон? Спільний сон

Ми вчора віддали Еліне ліжечко. Ну як Еліне? Вона в ньому ніколи не спала, воно й не було її ліжком, але купувати його таки для неї. Чому?

 |  Ліля Криницька   9010  

То інша історія, її я теж колись розповім. Але у цьому ліжку Еліанка навіть не лежала. Ні хвилини. Ми совали те ліжко з кутка в кут і не знаходили йому застосування. Вона від народження спить зі мною, і я понад усе хотіла б сказали «з нами», проте таки переважно зі мною, бо наш найважливіший у світі чоловік далеко-далеко. Це теж інша історія, сповнена і любов’ю, і переживаннями, але вона ніжна-ніжна, навіть попри те, що між нами тисячі кілометрів.

Отож ліжечко поїхало до інших людей, у них тритижневе дитятко. А я собі думаю: як йому спатиметься у тому ліжечку, чи воно не ридатиме без мами і тата, чи його батьки так само не відставлять його у бік, вибравши спільний сон? Не знаю, чому, але мене весь день мучать ці питання. Я дуже болісно реагую на дитячий плач. Дуже. Це не звична реакція, притаманна більшості притомних людей, це – якийсь внутрішній біль і страх. Я боюся дитячого плачу – оце буде правда. Боюся, бо дуже добре пам’ятаю Еліні надривні плачі від болю у мене на руках, плачі, після яких вона непритомніла. А як чується дитина, яка окремо від мами, яку відділили без права повернення до найріднішого серця?

krem-zoloto_enl
Але зараз не про це. Розкажу про смішне. Була я вагітна і подарували мені книжку Памели Друкерман «Французьке виховання». Сучасні батьки або чули про неї, або й читали навіть, то річ відома і не потребує зайвої розповіді. І от лежу я собі така вагітна-превагітна на новому, щойно купленому з чоловікової ініціативи, великому ліжку і читаю цю оповідь. Телефонує чоловік, я йому захоплено розповідаю, що от читаю про те, що після народження дитини у подружжя має бути своє життя, що ми теж так житимемо, що дитина підлаштується під нас, бо не мусимо ми, двоє дорослих сформованих особистостей, підлаштовуватися під мале. Що спати дитина мусить в окремому ліжку з народження, що її плач – це маніпуляція, і на нього ні-ні реагувати, а навпаки – щоразу на одну-дві хвилини відтягувати час, коли підходити до ліжечка з малям. Тобто щоразу давати плакати на кілька хвилин більше, у такий спосіб розтягуючи час дитячої розпуки. Але тоді я цього ще не розуміла! І от чоловік слухає, слухає, іноді підтакує навіть, а тоді я-я-я-як засміється! Я аж образилася, чесно. А тепер питання: що було зі мною, з такою дорослою і сформованою особистістю, що я в той момент думала лише про себе? А нічого особливого – я просто мислила категоріями, нав’язаними мені суспільством, яке вірить у зручних дітей. І не тільки вірить, але й продукує їх. У чоловіка за плечами був досвід, а в мене − лише теорія з чужого життя. І він сміявся, бо знав, що, узявши свою Комаху на руки, я вже думатиму геть інакше.

 

Ще в пологовому я відчула усю «любов» оточення до спільного сну: неонатолог розповідала, що десь незадовго перед тим якась жінка отак заснула і, притиснувши дитину, просто задушила її, медсестра намагалася забрати Елю просто у мене з-під руки, користуючись тим, що я не мала сил встати. Але ми спали удвох. І після повернення додому з пологового у мене навіть думки про дитяче ліжко не було – нам було добре у великому ліжку, про яке завбачливо подбав чоловік.

4270808_720

Цієї ночі мені снився Комаровський, улюблений телепедіатр багатьох батьків. І затятий апологет ідеї, що «мама має належати татові», а спільний сон із дитиною – це фу-фу-фу, і ще й дуже шкідливе фу для подружнього життя і атмосфери у сім’ї. Для мене це «пахне» тим самим «французьким вихованням», тільки тут − радянське виховання. Цей чоловік – педіатр, але так вправно ступає на територію не своєї компетенції, що за інерцією йому вірять, особливо ті батьки, кому такі ідеї близькі. А що вже казати про бабусь! Вони взагалі не приймають думку, що дитина може спати з мамою. Але ніяк не можуть сказати, чому ж саме? Які аргументи «проти»? Я звідусіль чую, що мама може у сні придушити дитину. Ви колись чули, щоб таке сталося в реальності? Ви знаєте когось, у кого сталася така біда? Я – ні, і скільки випитувала, у всьому оточенні ніде так і не знайшла жодного сліду, який би вивів на таке нещастя. І я відверто вважаю, що це повна дурня і вигадки, щоб налякати щойномаму, яка і так сповнена страхами і боїться всього на світі. Але навіщо? Думаю, щоб бути, як усі. Нас так довго вчили жити слухняно, виховувати дітей за шаблоном, що і зараз часто крок управо, крок уліво – розстріл критикою, неприйняттям, довбанням, докорами. І мама здається. Мучиться, але за якийсь час навіть сама починає вірити, що так краще. Проте бувають миті, коли хочеться робити так, як підказує серце, а не близькі чи далекі порадники. Бо якщо йде за серцем, не старається всім догодити, а живе на одній хвилі з дитиною – вона не зробить так, щоб дитина мучилася. Можна не знати перинатальної психології, але якщо дитина ридає – адекватна мама розуміє, що дитина з нею розмовляє і наразі не вміє іншими способами пояснити, що з нею відбувається. Плаче, коли холодно, коли спекотно, коли хочеться їсти, спати, какати і пісяти. Але найчастіше – коли самотньо і страшно, коли немає мами у полі зору, коли не чути серця, до стуку якого дитина звикла за 9 місяців у лоні. Хіба ми можемо відчути той розпач, який охоплює дитинча, яке не може заснути у холодному ліжку, хоч його натхненно гойдає мама? Стоїть за ґратками бильця і колише, але на руки не бере. Чому? Я стільки разів ставила собі ці запитання, що думки про відкладання дитини в окреме ліжко до часу її свідомого бажання – навіть не розглядала. Елі зараз 2,7. Ви думаєте, вона хоче спати окремо? Ні) Вона свято вірить, що усі діти на світі сплять з батьками і їдять цицю. Її правда така, і вона не збігається з правдою значної частини нашого оточення. Чи я тим переймаюся? Ні на грам! Бо ніхто не відчуває мою дитину, як я, бо ніхто не несе за неї відповідальності, окрім мене, бо я боюся втратити базову довіру дитини більше, ніж порозуміння зі знайомими чи родичами. Бо з точки зору психології – відділення дитини для окремого сну має відбуватися природно і в період сепарації. Але завжди із правом передумати і повернутися до батьків, якщо виявиться, що дитина переоцінила свою готовність до відселення в нове ліжко. Ми з Еліанкою дивилися в магазині на дитячі ліжка, вона розглядала, сідала на них, я розповідала, що колись, коли вона захоче спати у такому ліжечку сама, ми приїдемо і виберемо найгарніше і найзручніше. Але це не викликало в неї абсолютно жодних емоцій.

Чому я так проти дитячих ліжечок? Бо вважаю неприродним роздільний сон до певного віку. Мова про абсолютно автономні спальні місця, а ще гірше, коли в окремих кімнатах. Ми свого часу розглядали варіант приставного ліжечка, але особливості розташування меблів у кімнаті не дали розігнатися фантазії, і ми таки спинилися на просто спільному сні у великому ліжку. І я цьому безмежно рада, бо дуже люблю прокидатися з донькою так близько, що чую запах її тіла. У природі не прийнято, щоб мама і новонароджені спали окремо, і цьому є розумні пояснення: температура тіла немовлят нестабільна, а присутність поруч мами її вирівнює, така сама історія із серцебиттям. Для обох дуже важливі нічні годування, при тому ж не менш важливо і виспатися! За правильно організованого спільного сну і ГВ і мама, і дитина висипаються краще, ніж за роздільного, адже переважно годування для обох малопомітні і відбуваються у напівсні. Дитина, яка засинає біля грудей і лишається з мамою, не потребує нічних гойдань, заколисувань і годинних носінь, які виснажують усіх вдома. Як варіант – приставне ліжко, в якому дитина і з мамою, і не на великому ліжку. За дослідженнями, рівень тривожності в обох значно нижчий, якщо дитина спить з мамою. Про переваги можна говорити ще і ще, а от недоліків ми не виявили)

sovmestny-son-shutka

Але я знаю точно, що більшість батьків мене не зрозуміють. І це їхнє право. Я не оцінюю тих батьків, які свідомо чи несвідомо вибирають спільний або роздільний сон. Це – лише приватна справа окремої сім’ї, де кожен робить так, як вважає за потрібне, як зручно, як навчили. Але якщо мене питають, чому ми обрали СС, то я радо розповідаю про усі переваги, які ми виявили практично випадково під час свого власного експерименту. Нас направду минули нічні колихання і люляння, носіння на руках, бо Ель досі засинає лише з грудьми. І ми спокійні, виспані, щасливі.

sovmestny-son-kak-organizovat

Ой, я здається, казала, що ми не виявили недоліків спільного сну. Ні! Таки виявили: зранку не хочеться вилазити з ліжка, поки там сопе солодкий і пахущий оберемок щастя. З нею хочеться цьомкатися, обніматися, беркицькатися і лоскотатися, з нею хочеться прокидатися стільки довго, скільки їй цього буде потрібно. Бо я знаю, що одного дня вона стане настільки дорослою, що піде з нашого ліжка, з-під нашого крила, більше не попроситься на руки. І тоді я просто згадуватиму, як ми солодко спали і обнімалися. Як вона прокидалася, відкривала одне оченя, уважно дивилася на мене і смішно казала:

− Мамусю, цицю давай, бальдіти будес потім!

Або вночі, крізь сон, повідомляла:

− Пісяти не хоцю, тільки цицю на одню хвилиню. І все, спи.

А ви який обираєте сон?