Ніна Матвієнко: «Колись цілими селами співали – зараз люди наче оніміли»

Інтерв'ю з народною артисткою України, лауреатом Державної премії України імені Шевченка, Героєм України Ніною Матвієнко

 |  Розмовляла Валентина Шурин   1379  

Фото: архів Ніни Матвієнко

З Ніною Митрофанівною ми розмовляли пізно ввечері. Мирно насолоджувалася снами її онука, десятимісячна Ніночка. Діти (відомі співаки Антоніна Матвієнко та Арсен Мірзоян) того вечора виступали з концертом. Ніна Митрофанівна відновлювала в пам’яті найяскравіші сторінки свого життя, творчості, ділилася думками щодо ситуації в державі, шоу-бізнесі. А потім заспівала… Тихо-тихо… Ніжно-ніжно… «Який величавий вінок життю в народних піснях! – мовила. – Колись цілими селами співали. Зараз – ні. Люди наче оніміли…»

Чому співачка перестала довіряти звукорежисерам? Чому під час зйомок легендарної стрічки «Пропала грамота» тріо «Золоті ключі» жартома назвало себе відьмачками із зеленими очима? Про це і не тільки – в інтерв’ю “Львівської газети” з народною артисткою України Ніною Матвієнко.

− Ніно Митрофанівно, нерідко чуємо: в шоу-бізнесі чимало заздрісників, які люблять ставити один одному підніжки…

Пригадую, колись художній керівник Всеукраїнського державного центру фестивалів і концертних програм Борис Шарварко об’єднував артистів усіх жанрів: оперних, естрадних, співаків народних пісень, хорові колективи. Ми милувалися мистецтвом один одного. Я, зокрема, голосом Євгенії Мірошниченко, Марії Стеф’юк. По-доброму дивувалася: як так віртуозно можна співати на верхніх нотах?! Нікому не заздрила. Упевнена: кожний талант знайде свою нішу в мистецтві, і кожний артист залишиться на вершині свого діапазону.

Бувало, деякі співаки робили все, щоб я не могла заспівати… Думають, не знаю про це. Ніколи не мала до них претензій, навіть словом не обмовилася. Ще й допомагаю. Усе всім прощаю і минуле від себе відпускаю… Своїх страждань на людях не показую. Усміхаюся, мовляв, усе добре! Вогник горить доти, доки йому підкладають дрівця. Якщо його підсилювати стражданнями, гіркими спогадами, тоді він розгориться, і біль роз’ятриться. Перед Богом кожен відповідатиме за себе. Розчиняюся у пісні. Яке щастя, що я співаю! Це − найбільша нагорода від Бога! Я 42 роки пропрацювала в державних установах: 21 рік − в академічному хорі імені Верьовки і стільки ж − у Національному оркестрі «Київська камерата». Відколи готую сольні концерти, ніяк не можу вникнути і зрозуміти схему того шоу-бізнесу.

Глядач насолоджується концертом, та навіть не здогадується, з якими проблемами може зіткнутися артист перш ніж вийти на сцену…

− Узяти хоча б звукорежисерів. Я перестала їм довіряти. Чому? Прагну, щоб кожний мій концерт забезпечили якісним звуком. Однак часто стикаюся зі звукорежисерами, які не відчувають мелодії. Замість того, щоб готуватися до концерту, по дві години працюю над звуком: навчаю звукорежисерів розширювати звук. Як мене це втомило під час цьогорічних гастролей! Зрідка зустрічаю команду професійних звукорежисерів.

Якось у соціальних мережах, на сторінці Вашої доньки Антоніни, хтось написав прикрі коментарі щодо її прихильності до народної пісні. Як Ви відреагували на це?

− «На все май свою думку, почуття власної гідності, − заспокоювала я доньку. − Співай те, до чого душа лежить, а не так, як комусь хочеться». Народний твір набагато глибше передає почуття, історію людини, нації. Дітям постійно казала: «Не будьте такими, як усі! Не прирівнюйтеся до стада! Стадо − це зло. Чиніть так, як вважаєте за потрібне, робіть це якнайкраще, тоді вас і стадо поважатиме».

Фото: архів Ніни Матвієнко

Фото: архів Ніни Матвієнко

− Завдяки своєму золотому голосу Ви відкрили світові милозвучність української народної пісні. Вам аплодувала Польща, Чехія, Корея, Фінляндія, Франція, Мексика, Латинська Америка, Канада, США… Ви грали вистави разом з акторами Нью-Йоркського театру La Mama E.T.C. Що запамяталося?

− Пригадую концерт у протестантському соборі Лондона (в ньому й українці проводять вечори). Фонограма там не звучала, і я, відповідно, не могла зібратися. Зупиняю фонограму і запитую у глядачів, чи можу співати а капела. Майже дві години співала без супроводу музики. Голос лунав аж під купол… Глядачі просили пісню ще і ще… Ось що людям потрібно. Натомість нам чужого стільки напхали, що розграбати важко. Де ж наше мистецтво?!

У легендарному фільмі «Пропала грамота» Ви знімалися з Іваном Миколайчуком. Яким він постає у Вашій пам’яті?

− О, цей невсипущий Іван! Жив постійними ідеями. Його життя згасло за лічені місяці. Хворів на рак щитовидної залози. Не стало Івана, і потихенько почали йти з життя його друзі. Ми без Івана стали сиротами, втратили захист.

Стрічку знімали у Красногорівці, на Полтавщині. Був 1972 рік. Пам’ятаю зйомки епізоду: степ, мчать коні. Іванові Миколайчуку та Федору Стригуну треба було з розгону заскочити в сідло. Чоловіки розігналися раз, другий, третій… Ніяк… А ми – тріо «Золоті ключі» (Валентина Ковальська, я і Марічка Миколайчук, дружина Івана) стоїмо і спостерігаємо. Раптом Іван підходить до дружини, дивиться на неї і жартома каже: «Ці відьмацькі очі не дають мені застрибнути на коня. Мицю (так лагідно звертався до дружини), може, відійдеш?!». Ми зрозуміли: це прохання нас трьох стосується. Тільки-но відійшли, Іван раз − і вже на коні. Потім ми іронізували над собою: мовляв, це ми, три відьми із зеленими очима, мабуть, заважали Іванові застрибнути на коня.

У цьому фільмі львівська співачка, композитор Галина Менкуш уперше заспівала колискову «Гойда, гойда…». У сімдесятих Галина була єдиною в Україні жінкою-кобзарем. Коли знімали епізод у пеклі, Менкуш, на прохання Миколайчука, різко щипала струни на бандурі, а Іван бив у бубон. Глухий згук бубна і тривожні звуки бандури створили відчуття пекла, провалля.

Марічка Миколайчук була Іванові жертовною дружиною, музою, другом. З усіх доріг він приходив, кланявся їй і просив прощення…

Ваші сини Іван та Андрій – талановиті художники, випускники художньої академії. Андрій розписує церкви, а Іван років десять тому пішов у ченці. Відговорювали сина від цього кроку?

− Ні. Іван (отець Януарій) служив у Бахчисарайському монастирі. Крим відійшов до Росії, почалася війна, і він повернувся додому. Зараз розписує ікони. Пам’ятаю, онука Уляночка (старша донечка Антоніни від першого шлюбу) маленькою казала: «Дядько Іван в Бахчираї вчиться на Бога». Зараз їй − 18. Навчається в університеті на економічному факультеті (відділення туризму і готельно-ресторанної справи).

Коли до Антоніни приходять подруги, про що з ними розмовляєте?

− Вони діляться одна з одною своїми переживаннями, стосунками з чоловіками. Часом цікавляться: «Ніно Митрофанівно, як бути в такій ситуації?» Або: «Як би Ви вчинили на моєму місці?». Люблю з ними погомоніти, дати пораду.

Фото: архів Ніни Матвієнко

Фото: архів Ніни Матвієнко

У Ваших батьків було 11 дітей (шість синів і п’ять доньок). Я читала: Ви народилися дуже ослабленою. Мама навіть не вірила, що виживете. І сталося диво…

− Моє народження благословенне. Народилася з вагою 2,100. Мама бідкалася: «Щось вона зовсім не плаче, спить і спить». Якось повз наше обійстя проходила блаженна жінка і зайшла до хати. Мама підвела її до моєї колиски. Жінка подивилася на мене і мовила: «Ця дитина прославить вашу родину на всю Україну». Коли я подорослішала, мама зізналася: коли до хати заходить блаженна, це великий знак для господарів. З десяти літ я пішла з рідного села. Імена сусідів ще пам’ятаю, а односельчан, мабуть, і не пригадаю.

Племінниці зі своїми матерями (моїми сестрами) дуже люблять збиратися в нашому домі. Я думала: що племінницям таке подарувати, щоб усе життя берегли. Тепер знаю: рушники − оберіг вірності, любові, дому, оберіг української родини.