Чому Вінні Пух уже не є героєм для маленьких українців

Розмова з Еліною Заржицькою, письменницею

 |  Ярина Коваль   1572  

Те, що серія книжок Еліни Заржицької із Дніпра про китенятка Тимка потрапила до цьогорічного переліку найкращих творів для дітей та підлітків (укладеного БараБукою й останнього дня осені опублікованого на популярному порталі літературної критики Літакцент), мого першокласника аніскільки не схвилювало. Для нього важить тільки те, чи йому є цікавою та чи інша казкова історія. А пригоди китеняти Тимка у шести книгах ми вже давненько ковтнули упродовж якогось неповного місяця. І мали що разом обдумати і що обговорити. Отож, коли з’явилася нагода особисто поспілкуватися з Еліною Заржицькою, – письменницею, журналістом, керівником секції літератури для дітей та юнацтва «Джерело» при Дніпропетровській спілці письменників України, невтомним організатором усіляких творчих проектів, я охоче нею скористалась. І сьогодні вашій увазі – розмова з цією цікавою дитячою авторкою.

2

В уяві багатьох пересічних львів’ян українська література − це Львів, Франківськ, Луцьк, Тернопіль, Рівне, Ужгород, Київ і ще, може, Харків. Мовляв, в інших місцинах українські письменники не живуть. А якщо й живуть, то в тамтешніх  книгарнях української книжки знайти неможливо. А коли ця книжка все ж є, то хіба на невеличкій поличці десь у магазинному закамарку. Отже, як виглядає реальний стан справ з українським художнім словом у Вашому рідному Дніпрі?

− Після відкриття у нас двох книгарень «Є», які не особливо відрізняються від львівських, усе є, будь-які побажання і смак можна задовольнити. Інша річ, що, на відміну від Львова, наші видавництва не готові видавати книги за свій кошт. І не має значення, пишеш ти українською чи російською – плати і буде тобі книжка, а ні, то й не пнися у письменницькі лави. Нюанс також у тому, що видати книгу такої самої якості у тому ж таки Харкові може бути утричі дешевше, ніж у Дніпрі. І коли молодші письменники вже якось до цієї ситуації пристосувалися, то старша генерація, яка звикла, що про все має подбати держава, ще й досі, хоч уже стільки років минуло, почувається розгублено і подекуди вкрай депресивно. І мова про людей справді талановитих, які блискуче володіють словом,  які як літератори справді варті поваги й пошани.

3

Українсько-російська війна якось вплинула на зацікавлення українською книгою?

− Можливо, гріх таке казати, але всі ці події в країні за останні два роки суттєво підвищили інтерес до українського художнього слова, попри те, що неофіційно Дніпро вважають переважно російськомовним. Я сама неодноразово була в ситуації під час презентації моїх книг (а «Пригоди китеняти Тимка» побачили світ у двох варіантах: українською, якою пишу, та російською), коли люди до мене підходили й, зауваживши, що їхня родина російськомовна, книгу для своїх дітей купували українською. У підсумку україномовні тиражі розлетілися, а от російських примірників і досі зберігаю чимало. Але не скажу, що ця ситуація мене засмучує. Психологічно гірше, якби було б навпаки.

4

Ви дуже активна людина – всілякі літературні конкурси, де ви якщо не організатор, то член журі, презентації, дитячі студії. Як змінюються діти? Яких героїв вони потребують? Чи, скажімо, класичний Вінні Пух може мати успіх у сучасної дитини?

− Думаю, ні. Ще радянський мультик на цю тему дуже гарний і зворушує, але як літературний герой Вінні Пух відійшов. Імовірно, безповоротно. Його час, схоже, минув. Сьогодні діти потребують  набагато активніших та рішучіших героїв, які не просто намагаються повернути ситуацію на краще, а й не бояться боротися з ворогами, виходять з цієї боротьби переможцями. Це загалом ознака часу, який став спресованішим, динамічнішим, калейдоскопічнішим і стресовішим. А в нас це ще множиться на суспільно-політичні реалії, які є. Сучасна дитина потребує сучасного героя. І не обов’язково космічного прибульця. Ним може стати навіть їжачок із сусіднього двору. Але цей їжачок має існувати в реаліях, зрозумілих і близьких сучасному малюкові, вникати в його проблеми і запити, існувати з ним у спільних координатах. Для дитячої літератури також багато важать добрі ілюстрації. Якщо одну й ту ж казку по-різному намалювати, реакція дітей на неї теж буде різною. Той, хто візьме до рук книжку з тьмяними та нецікавими малюнками, значно гірше зреагує на текст, ніж той, хто читатиме цю ж казку у високохудожньому оформленні. Я майже щороку є в журі конкурсу «Найкращий читач року», який проводить наша обласна бібліотека для дітей. То мушу сказати, що нарешті настав час, коли діти можуть говорити не тільки про Гаррі Поттера (хоч про нього досі говорять найбільше). Однак серед  літературних героїв, що їх знають і люблять, називають також героїв з творів українських письменників. І тоді тішуся особливо. Але що помітила? Дуже позитивні герої сучасних дітей теж не цікавлять. Подобаються ті, в яких є певні вади в характері, які шаботні, рішучі, сміливі, але які теж можуть зробити помилку. І це , напевно, добре. Бо тоді дитина краще розуміє: життя є життя, і різне у ньому може статися. Але водночас розуміє й інше: якщо постійно триматися курсу, який накреслив, то можна досягнути свого і вийти з усіх бід переможцем. Мені здається, зараз для дітей особливо важливо – знати, що зло може бути подолане, хай навіть із втратами, які подекуди непоправні.

5

− Важко знайти героя, з яким запросите дітлашню до нових мандрів?

− А от і ні. Ці герої приходять до мене самі, просто в основі кожного має бути якась правда. Я завжди дуже багато спілкувалася з дітьми і бачила, що декому складно знайти друзів, іншого вважають аутсайдером, ще іншого взагалі не сприймають. І завжди  хотіла написати про таких дітей. Але щоб не говорити, що це діти, за героя вибирала якусь тваринку. Спершу це був динозавр. Мій син на той час дуже цікавився динозаврами, я накупувала йому купу тематичних книжок та енциклопедій, і сама з ним із цікавістю то все роздивлялася. Але мій динозавр був дуже дивним, рожевим, тому що коли його тато фарбував паркан, він випадково вилив на себе фарбу, фарба ніяк не хотіла відчищатися, то динозаврик рожевим і залишився. У динозаврика не було друзів, але поступово вони все ж таки з’явилися, і почалися цікаві пригоди. Спочатку я не мала наміру вигадувати пригоди, хотіла написати тільки про дивного динозавра. Але цих пригод захотів сам герой, і я не змогла йому відмовити. (сміється).

Одного разу в наших ЗМІ була полеміка, де один порівняв іншого з черепахою, і я подумала: черепаха – ось моя наступна героїня, добра, щира, готова всім допомогти. Приємною несподіванкою (уже після виходу книги) для мене стало те, що діти Криворізької спеціальної школи-інтернату «Надія» проявили ініціативу створити за мотивами моєї казки «Як черепаха Наталка до школи збиралася» мультфільм, основою якого мали стати дитячі малюнки. І створили, хай і з допомогою дорослих. Прообраз китеняти Тимка – вайлувата дитина і теж одинока, яка, наважившись на зміни, сама і світ змінює навколо себе.

6

− Ви легко знаходите спільну мову з дітьми?

− Дуже легко. Я маю в біографії три роки праці у Службі в справах неповнолітніх, а це – ще та школа. Хоча й без цього завжди з дітьми почувалася органічно. Жартую, що, може, ще й досі не виросла, бо з дітьми мені легше, ніж з дорослими. Та й цікавіше.

− Як почали писати?

− А це ще коли була підлітком. Фантазія – це така штука, яка подекуди заводить туди, куди потрапити не чекаєш. Я й подумати не могла, що колись наближуся до тих неземних істот, якими уявляла письменників. Просто писала та й кидала своє писання туди та сюди. А якогось дня людина, яка мала за плечима навчання в Московському літературному інституті імені Максима Горького, сказала, що мені ще треба трохи повчитися, позайматися, щоб писати. І я – оскільки завжди була до себе дуже критичною − подумала: раз мені так кажуть, то моє писання нічого не варте. І покинула цю справу надовго. А повернулася до неї, коли народився малий. І син став першим, на кому я свої історії – цікаві вони дітям чи ні – випробовувала. За натурою я − експериментатор. А тому мені цікаво щось постійно видозмінювати і самій собі доводити, що я це можу.

7

Здобута освіта якось вплинула на цю особливість Вашої натури?

Мабуть, це вроджене. Ніхто насправді не знає, чому до чогось ми тяжіємо більше, а щось нам взагалі нецікаве. Я здобула кілька вищих освіт: інженера-електрика, патентознавця та маркетолога. І навіть намагалася у цих сферах працювати. Але така хвиля безнадії накочувала, особливо коли чула від колег (мої твори тоді вже друкували в газетах), що навіщо я це пишу, краще б зайвий раз борщу зварила, витримати це було годі. Знаю, що ви зараз спитаєте: а чому свого часу не пішла на філологію? Не пішла, хоч дуже про це мріяла, бо моя мама була категорично проти. Вона не вважала філологію професією, яка зможе дати мені шматок хліба. Ба більше, забрала мої документи з університету, хоч я вже склала там вступні іспити. А я не була настільки войовничою дитиною, щоб могти опиратися, отож життя моє пішло іншим руслом. Однак внутрішня потреба писати нікуди не поділася. Врешті-решт, через обставини на певний час опинившись у відділі кадрів міськвиконкому, я показала тодішній його очільниці свої дописи і казки, і вона запропонувала мені вільну вакансію заступника начальника у справах неповнолітніх. Щоправда, попередила, що робота дуже складна, й довго на цьому місці ніхто не витримує. Але запитала: «Хочеш спробувати?» Я погодилася, бо ще не дуже розуміла, що й до чого.

8

Що найстрашніше було для Вас у той період?

− Самі діти, які не розуміли нормальної мови. Реально не розуміли. Часто вони не те що завертали якісь матюкливі чи жаргонні слівця, а нормальні вживали, щоб якось зв’язати речення між собою. Це був час непростих дев’яностих, країну лихоманило, і у світі малозабезпечених, неблагополучних чи безпритульних родин робилося щось жахливе. Тоді у рейди ми ходили разом із кримінальною міліцією, що забезпечувало таку-сяку нашу безпеку, проте не рятувало від психологічних стресів. А вони були неймовірними. Дитині 10-12 років, а вона вже розпещена фізіологічно, грошима, іншими речами. Тоді саме притулки почали відкривати. Поселяєш дитину в притулок, а вона звідти драла. Знову упіймали, питаємо, чому втекла. А 50 грамів хотілося, а в притулку на це заборона. Ці дитячі історії рідко коли мали щасливий фінал, хоч і таке траплялося. Роки минули, а я все пам’ятаю до найменших деталей. Саме тоді, щоб якось захистити себе від тих емоцій, я і почала багато писати, особливо казок, які відправляла скрізь, де можна. І коли під мої казки в одній з газет виділили аж цілий розворот, зауваживши, що мої тексти не лише цікаві, а й чисто та грамотно написані, це стало сильним стимулом писати далі. Зрештою, як і підтримка тодішнього голови нашої спілки, відомого фантаста Віктора Савченка. Я й зараз дуже уважно ставлюся до кожного зауваження, яке чую, його аналізую. І якщо бачу, що воно йде на користь тексту, то прислухаюся обов’язково.

9

− Для дорослих не пробували писати?

− Донедавна ні. А оце в співавторстві з Ольгою Рєпіною, психологом, закінчили книгу, на яку нас надихнули події Майдану. Два роки над нею працювали. І нарешті можемо думати про її видання.

− Для кого писати важче?

− Мабуть, відповідальність більше лежить на дитячому письменнику, бо треба постійно вважати. Якось я написала казку про хлопчика, який допомагав мамі прибирати, але порох (який у мене був живим) знову повернувся. Тобто йшлося про те, що все повертається на круги своя. Прочитала цю казку знайомим письменникам. Увечері одна з них мені зателефонувала і каже: «А знаєш, діти можуть подумати, що прибирати просто зайве, раз порох все одно повертається». А й справді. То я переробила кінцівку – мовляв, порошинки, зазирнувши у вікно і побачивши, що там так чисто, летіли собі далі. І все це було заслугою хлопчика, який допомагав мамі.

10

− Чи завжди варто враховувати чужі побажання? Знаю від авторів, ілюстраторів та видавців, що частина сучасних мам, заморочених на гламурі, роблять усе, щоб змусити вихолостити, приміром, щодо мови, не лише сучасні казки, а й історичні тексти.  

− Це не лише щодо мови, коли хочуть, щоб розбійник розмовляв, як високоінтелектуальний філолог. І не лише мами. Особисто я зіткнулася з цим, коли  ми готували аудіокнигу до 80-річчя нашої області. До цієї книги ми, крім інших текстів дніпровських письменників, включили також чудовий віршик про піратів одного нашого відомого поета. Коли вже все було готово, передали книгу в обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, щоб ще методисти передивилися, чи можливе використання цих творів у шкільній програмі. Так от – цей вірш був перекреслений червоним. Питаю, чому? Тому що він про піратів. І всі мої аргументи, що і такі герої (мультики і книги про яких діти, до речі, страшенно люблять) спроможні чомусь доброму навчити малечу, розбилися об непохитність методиста «з книги забрати». Цю ситуацію я запам’ятала надовго. І вона ще раз про те, що треба все-таки зважати на власні внутрішні смак і чуття, а не на те, хто  що каже.

− Ваші внутрішні смак і чуття колись підводили?

− Поки що ні. І хочу вірити, так і буде.

Фото: архів Еліни Заржицької